„Детектор медіа” одержала відгук на статтю Ганни Шерман Мой до дыр. Інна Долженкова, автор матеріалу, пропонує читачам свій погляд на творчість популярної ведучої.

Мої нотатки про програми Ольги Герасим'юк не можуть бути об'єктивними з тієї простої причини, що телеведучій каналу “1+1” глибоко симпатизую віддавна. Ще з часів її появи у дворі Українського радіо, куди вона прийшла в гості до чоловіка Василя Герасим'юка. Це було схоже на враження від картини якогось дуже сонячного художника, якби такий знайшовся й зумів передати Ольжину білозубу посмішку, розмаяне вітром волосся, довжелезні ноги і – червонобоке яблуко в руці.

А згодом було наше з нею інтерв'ю для газети “Українське слово” і моє відчуття неймовірної легкості цієї жінки, її відкритості до світу і готовності вислухати кожного, хто потребує сповіді. Саме ці риси визначили успіх програми Ольги Герасим'юк “Версії”. Досі переконана, що це був найкращий проект каналу “1+1”. Здавалося б, нічого особливого в кадрі не відбувалося: те, що робила Ольга, вміють усі журналісти. Ба більше, часто-густо дратували манери ведучої (вона ж головна героїня всіх своїх програм). Але…Чомусь саме після “Версій” довго не спалося. І думалося не один день. Враження розсипалися спершу на шматки, з яких лише за два-три дні можна було скласти гармонійну мозаїку. І залишалося одне запитання: як вона це робить?

У “Без табу”, з його стократ критикованими плачами й неймовірними колізіями, Ольга Герасим'юк залишилася собою. Щоправда, дуже різною. І не завжди навіть співчутливою до героїв програми, як це було з жінками, що відрізали коси односельчанці. Тут вона не приховувала огиди до придуркуватих зарозумілих бабів. І це було цілком виправданим. Щодо “Без табу” його ведучій часто закидали, мовляв, це ток-шоу суто для сільської аудиторії, такий собі квазі-серіал про пристрасті “кайдашевих сімей”. Але саме це можна ставити не в провину, а в заслугу ведучій: вона зуміла завоювати найчисленнішу українську аудиторію (хто забув, нагадаю, що Україна залишається наразі аграрною країною).

Звісно, рафінована публіка, котра шаленіла від “Проти ночі”, не може подарувати Ользі Герасим'юк зради витонченого естетизму. Вочевидь, їй колись просто заборонили робити таке “кіно”, вирішивши максимально використати весь творчий і людський потенціал нестандартної журналістки на благо каналу. Не прорахувалися. Кількість глядачів колишніх “Версій” і Без табу” непорівнянна з аудиторією “Проти ночі”.

Відносно нове ток-шоу “Хочу і буду” теж залишилося яскраво індивідуальним. Саме тому, напевне, прибрали з ефіру колишнього напарника Ольги Пашу. Ольга Герасим'юк – самодостатня. Когось не влаштовує її легковажний і такий непідходящий їй попсовий імідж, ще хтось зітхає, мовляв, боже, до чого докотилася наша телезірка! Ще хтось уперто вважає “Хочу і буду” дешевою копією “Большой стирки” з Малаховим. Тимчасом не помічати разючої відмінності “Хочу і буду” від аналогічних проектів на російських каналах може хіба що сліпий. Можливо, Ользі Герасим'юк і тісно в жорсткому форматі ток-шоу. Це відчувається особливо тоді, коли її гості – на голову нижчі за неї не лише фізично, а передусім інтелектуально. Так було з історіями кохань Наталки Могилевської. Герої програми – люди, ясна річ, усім відомі, але чомусь на тлі ведучої робилося незручно за їхні маленькі й відтак смішні пристрасті. Чомусь Ольга Герасим'юк видається жінкою-стихією, яку закували в панцир формату. Водночас вона якось примудряється цей панцир повсякчас пробивати, даючи зрозуміти, що не все ще сказано. Тоді як у випадку “Большой стирки” хочеться перемкнути кнопку вже десь на третьому герої: робиться нудно й через звичну, давно набридлу бадьору “харизму” Малахова, й через те, що нікому із запрошених не дають висловитися до кінця. А ще тому, що заявлена тема не має нічого спільного з реальним шоу.

У “Хочу і буду” все з точністю до навпаки. Ведуча надає гостям максимальну можливість сказати все, що вони хотіли. При цьому дуже ненав'язливо і непомітно спрямовує розмову в потрібне річище, провокуючи учасників на несподівані одкровення. І головна відмінність Ольги Герасим'юк від Андрюші Малахова – їй цікаві персонажі, з якими вона спілкується в студії. Саме тому “Хочу і буду” все-таки набагато живіше за свої аналоги.

І саме тому Ольга Герасим'юк ніколи не стане клоном російських колег. Вона завжди робила те, що хотіла. Навіть у заданих межах. А хотіла завжди – не бути гіршою. Що ж, довелося стати кращою.