Звернімося до «живих» прикладів – нових політико-аналітичних програм, що переважно з’явилися на українських каналах останнім часом.

В епоху термінологічної плутанини чи не кожне поняття можна трактувати на будь-який розсуд. Термін «телевізійний формат» – не виняток. Його, наприклад, часто вживають, маючи на увазі те, що колись чітко називалось жанром – тобто «форму композиційної організації твору, яка виникає і розвивається в залежності від різноманітності змальованої у творі дійсності».

Та з чітким визначенням жанрової приналежності на телебаченні, як мистецтві суперсинтетичному, завжди проблеми. Тому, мабуть, і зручніше вживати дещо туманне визначення «формат», кожен раз наділяючи його потрібним змістом. Формат серіалу і «багатосерійного художнього фільму», формат «ток-шоу» і формат «реаліті-шоу», формат «чоловічого каналу» і каналу «для родинного перегляду» і т.д., і т. ін.

Політичне мовлення українського ТБ не залишається осторонь від пошуку форматної різноманітності. Але перш, ніж перейти до огляду тенденцій цього пошуку, варто звернути увагу на певні фундаментальні основи телевиробництва.

Для початку спробуємо відповісти на запитання: чи залежить від формату тієї чи іншої програми, що претендує на аналіз політичного життя держави, значимість та ефектність повідомлення про факт гучного корупційного скандалу, або зловживання високопоставленого чиновника, або прийняття важливого урядового рішення, яке безпосереднім чином впливає на життя пересічних громадян? За тривіальною житейською логікою, зміст такого повідомлення мав би заступити будь-які формальні (і форматні) виверти телевізійників. Але так мало б статися, якби телебачення існувало за тією ж таки житейською логікою реального людського життя.

Насправді ж телебачення живе в дещо іншій системі установок. Якщо вести мову про телебачення політичне, то в основі його, без сумніву, новини. Свого часу відомий медіа-дослідник Девід Елтейд дав феноменологічне визначення новин (на мій погляд, досить влучне) як «продукту організованого виробництва, яке передбачає практичну точку зору на події з метою зв'язати їх воєдино, сформулювати прості і ясні твердження щодо їхнього зв'язку і зробити це в розважальній формі».

Отже, на охопленому комерційним духом телебаченні існує природна установка на те, щоб новини сприймалися як розвага(згадаємо віднедавна модне словечко «інфотейнмент»). Цілком логічним буде припустити, що політико-аналітичні телепрограми, які базуються на новинах – саме новини в них аналізуються і коментуються – значною мірою змушені також орієнтуватися на «розважальну» установку.

Необхідність позиціонування у конкурентному середовищі, у величезному неконтрольованому потоці розваг, якими телебачення годує глядачів, спонукає авторів аналітичних програм до формальних пошуків – оригінальність форми досягається легше, ніж ексклюзивність новин чи оригінальність аналітичних висновків.

Ситуація ускладнюється ще суто практичними цілями, які ставить перед собою телебачення – як індустрія. Вимоги оперативності позбавляють журналістів можливості «глибокого занурення» в досліджувані теми і часто зводять зміст матеріалів до суто емоційних рефлексій і стилістичних ігор – звичайно, в рамках поставленого власниками та менеджерами завдання. Форматні виверти в цьому занятті – річ теж не зайва. Вони допомагають замаскувати банальність змісту, яка, в свою чергу, теж – лише наслідок домінування практичної доцільності.

Репортерів, наприклад, цікавлять події, з яких можна легко і швидко зробити короткий сюжет, достатньо привабливий для пересічного глядача і такий, що відповідає «редакційній політиці» або замовленню того ж автора аналітичної програми.

Операторів і режисерів цікавить відеоряд, що відповідає цілям репортерів і легко піддається монтажу. Той же підхід визначає вибір політичних ньюзмейкерів – вони мають бути легкодоступними для знімальних груп, надавати можливість для драматизації того чи іншого новинного сюжету і відповідати очікуванням авторів.

Загалом на рівні колективної підсвідомості телевізійників існує переконання – новини мають бути не стільки правдивими, скільки цікавими, аналіз – не стільки глибоким, скільки технологічно «правильним» або «вставляючим».

Але, мабуть, головна причина форматної різноманітності політичного мовлення дещо інша. Як учасники конкурентно-економічних перегонів, автори аналітичних програм за допомогою оригінального формату намагаються або привернути увагу максимальної кількості глядачів, або зацікавити значно вужчу, але конкретну цільову аудиторію – певну референтну групу.

Тут уже все залежить від завдань, які ставлять перед собою самі автори чи замовники їхніх програм. У кожному разі, успіх того чи іншого формату стає підставою для подальшого економічного успіху – тобто можливості виставити програму на торги з політичними спонсорами. Або, якщо проект відразу реалізовувався як замовний – отримати подальше фінансування. В українських умовах, де політичне мовлення чи не стовідсотково залежить від конкретних політичних спонсорів, цей принцип практично не знає винятків.

Таким чином, є всі підстави припустити, що погоня за форматною різноманітністю політичного ТБ диктується зовсім не прагненням досягти ідеальної форми подачі новин чи аналітики, яка дозволить найкращим чином повідомити громадянам правду.

У такій «системі координат» телевізійний формат як такий – усього лише сума технологічних засобів, що організовує паралельну, суто телевізійну «реальність» у відповідності до вищезгаданих завдань. Саме він визначає всі складові телевізійного повідомлення – добір фактів, відеоряд, обраних чи запрошених персонажів, форму дискусії, специфіку монтажу і т.д.

Ось тепер, після вступу, що дещо затягнувся, звернемось до «живих» прикладів – півтора десятка нових політико-аналітичних програм , що переважно з’явилися на українських каналах останнім часом.

Блок програм, який пропонує своїм глядачам Перший національний, включає в себе тижневу інформаційно-аналітичну програму «Вісті тижня», мінімалістське ток-шоу політолога Михайла Погребинського «Наголос» та більш розгорнутий (як формально, так і тематично) варіант дискусійного ток-шоу «Четверта влада».

Відразу доведеться зазначити, що форматна новизна цих телепродуктів, м’яко кажучи, сумнівна. Передач з «розмовляючими головами» нам і раніше доводилося бачити чимало – хіба що з різними назвами. Тому зосередимо увагу на змістовій частині.

«Вісті тижня з Миколою Канішевським» ведуть свій родовід від аналогічних форматів ще радянських часів – скажімо, якої-небудь «Актуальної камери» 80-х. Сухий виклад офіційної точки зору на події, що відбулися протягом тижня, – в рамках єдиної інтерпретації, зверстаної в одному аналітичному центрі української влади.

Дискусій і суперечливих фактів тут уникають, усі політичні акценти розставлені наперед, гості в кадрі – ідеологічно надійні. Емоційність оцінок допускається хіба що коли йдеться про чергові «підступи та каверзи» опозиції або коли, навпаки, треба передати обурення вищих посадових осіб «окремими недоліками». Особлива «цінність» «Вістей тижня» полягає в тому, що можна не витрачати час на перегляд новинних випусків Першого каналу – недільним вечором ви без проблем дізнаєтесь, кого і в якій формі влада «мочила» минулого тижня, і часом навіть, кого збирається «мочити» тижня наступного.

Цей проект, напевно, здатний справити такий-сякий ефект на певну частину сільської аудиторії старшого віку, яка звикла сприймати телевізор як єдине джерело інформації – а, отже, до правди і, власне, до інших джерел жодного доступу не мають. У той же час «нерухома» архаїчна стилістика офіціозної програми – мабуть, ще й символічний заспокійливий засіб для провладного «бомонду», який ще застав програму «Время» радянських часів.

Дещо інша річ – «Наголос». Автор та виконавець цієї, теж зовсім не новаторської за формою програми – знаний політолог Михайло Погребинський – уже тривалий час співпрацює як аналітик із СДПУ(о) і, як він не раз сам підтверджував, є одним із провідних «аналітиків влади».

Чітка орієнтація політолога давно вже не таємниця – ні в експертному, ні в журналістському середовищі. Що не заважає йому (уже в телевізійній «іпостасі») претендувати на об’єктивність і неупередженість власного телепродукту і – більше того – навіть епізодично ці якості демонструвати.

Що ж, логічним буде припустити, що фахівець, повністю заангажований владою, отримав від своїх замовників «карт-бланш» на те, щоб певною мірою дистанціюватися від елементарних відверто маніпулятивних методів інформаційного «пресингу». З якою метою? Є два простих пояснення. Одне з них – створення ілюзії плюралізму та вільного обміну думок на державному телеканалі. Саме ілюзії, бо спорадичні «викиди» дискусій у, до того ж, непрямому (!) ефірі жодним чином не здатні суттєво вплинути на роботу загальної системи дезінформації. Зате вони можуть – і це, очевидно, друга мета «Наголосу» – створити нехай у невеликої, але достатньо інтелектуальної аудиторії, яка не обізнана в деталях партійної орієнтації презентабельного автора «Наголосу», враження про його об’єктивність та неупередженість – з тим, щоб використовувати «ефект довіри» у ті моменти, коли пану Погребинському таки доводиться транслювати «технологічно доцільні» повідомлення.

Приблизно таку ж мету, можна припустити, ставили перед собою і творці ще одного «дискусійного» ток-шоу – «Четверта влада». Його веде президент Національної телекомпанії України Олександр Савенко, який, нагадаю, прийшов на цю посаду з інформаційно-аналітичного управління президентської адміністрації.

З одного боку – жодний формат не є таким сприятливим для «маніпулятивної режисури» як непрямоефірне і достатньо багатолюдне ток-шоу, учасники якого, до речі, неодноразово жалілися на те, що їхні виступи редагувалися... Якраз цими можливостями автори користуються охоче.

З іншого боку – це, мабуть, можливість потішити власні амбіції і легку ностальгію за журналістським минулим – скажімо, під час дискусій на неполітичні теми. А в цілому – ще один проект з розряду «демонстраційних», на які можуть посилатися вищі українські посадовці, коли ведуть мову про, начебто, відсутність проблем із свободою слова в Україні.

З’явився рік тому у національному телепросторі і натуральний зразок інформаційного кілерства – щоденна антиопозиційна «агітка» під назвою «Проте», створена загадковою «Управлінсько-розпорядчою агенцією»(УРА) і трансльована каналом «1+1». Цікаво, що сайт Київського центру політології та конфліктології згаданого вище Михайла Погребинського створений за допомогою контори із дуже схожою абревіатурою – «УРА-Інтернет», – але це так, деталі до питання «єдності інтерпретацій».

Для того, щоб поставити діагноз цьому проекту, достатньо подивитися і один його випуск. І лише професійна необхідність – або емоційна потреба час від часу надихатися ненавистю до брехливої влади – може змушувати нормальну людину час від часу переглядати «зразки творчості» Джангірова і Корчинського. Не знаю, якими сумами оцінюється їхня «праця» (хоч, думаю, не надто великими у порівнянні із безнадійно загубленою репутацією), але, справді, важко пригадати таку концентровано-ентузіастичну включеність найманих журналістів у процес «мочиловки» політичних опонентів влади.

Здається, не існує жодної події (де б вона не відбувалися), навколо якої українські «міні-доренки» – Джангіров і Корчинський – не пробували б нагнітати негатив, незграбно прив’язуючи його, передусім, до найрейтинговішого опозиційного кандидата в президенти Віктора Ющенка та «Нашої України». Один з недавніх прикладів – намагання провести неоковирні паралелі між українською опозицією та низькорейтинговим претендентом у президенти Росії Іваном Рибкіним. Той же підхід застосовується і до інших лідерів «опозиційної трійки». До них, правда, ставлення спецпропагандистів часом корелюється – у залежності від того, як складається політична кон’юнктура. Варто було Морозу підтримати проект політреформи, як тональність усіх провладних телепроектів різко змінилася – зайвий раз демонструючи тотальну залежність від рішень єдиного аналітичного центру влади.

Новизна цього «формату» теж під великим сумнівом – приклади долгановсько-лапікурівських «шоу» на Першому національному забули далеко не всі. Відносно новим є хіба що перехід від параноїдально-істеричного стилю до ексцентрики шулерів-пофігістів, перейнятися натуральністю якого заважають, проте, занадто великі затятість та надмірна старанність «К & Д».

У мене особисто немає жодних застережень до людей, які намагаються висловити свою незгоду з тими чи іншими ідеями (опозиційними – в тому числі). На каналах російсько-«путінського» ТБ теж зараз не бракує програм, спрямованих на дискредитацію їхньої опозиції. Але для того, щоб досягти хоча б їхнього рівня, у ведучих «Проте» явно бракує трьох речей – власних переконань, відчуття міри і смаку. Тому «на виході» з’являються «5-хвилинки ненависті», які канал «1+1» (очевидно, не в силах позбутися) просто перестав анонсувати.

Дещо осібно, як на мене, стоїть група нових політичних програм, які я б означив терміном «стьобні». Сюди я б зарахував програму Олексія Мустафіна «Післязавтра» на «Інтері», «5 копійок» Романа Чайки на «5 каналі» і «Абзац» Володимира Лукіна на «Ері». Простувате означення, звісно, аж ніяк не передає змістовної глибини та форматних відмінностей, які, без сумніву, у цих проектах є. Але – знову-таки, на мій погляд – головним «меседжем» цих проектів є приховане чи відверте бажання «десакралізувати» владу. Іншими словами, «опустити» – навіть не стільки владу, скільки політику взагалі.

Розрахунок безпомилковий: охочих сприймати політику як обман «від і до», а її складність і суперечності – як самовиправдальні вигадки самих же політиків, знайдеться чимало.

Іронічний погляд на політику має всі права на існування, мало того – він необхідний у нормальному телевізійному асортименті.

Але за однієї маленької умови, якої поки що не вдається – з різних причин – дотримуватися телевізійникам. Це проекція на реальний громадський інтерес. Без цього тотальна іронія перетворюється, як казав Іван Франко, на «штуку для штуки». На мистецтво для мистецтва, завдяки якому можна розкрутити ведучих, підняти рейтинг програми – але неможливо стимулювати громадянську активність співвітчизників, змусити їх активно впливати на процеси, що відбуваються у країні. Якщо щодня з ранку до вечора «вбивати» в людську свідомість переконання типу «політика – брудна справа», «всі вони одним миром мазані», то наслідок буде (і вже є) відповідним – громадянська індиферентність, політична пасивність, піддатливість маніпулятивним технологіям.

Нинішні варіанти телевізійно-політичного «стьобу», швидше, лягають в загальну для більшості українських мас-медіа концепцію відчуження громадян від політики – навіть незалежно від партійної орієнтації того чи іншого каналу. Світ політики, попри «понижаючу» роль іронії, не стає зрозумілішим для пересічного глядача, всі форматні знахідки, всі спроби інтригуючої чи гумористичної подачі подій і коментарів так і залишаються для цього глядача елементами спектаклю – який він так чи інакше змушений дивитися до кінця.

Звернемо увагу ще на дві програми – щотижневе «перевидання» програми «Подробно с Дмитрием Киселевым» (нагадаю, до осені 2003 це була щоденна передача) на ICTV та інформаційно-аналітичний щоденник «Час» на «5 каналі».

Як і в минулому тижневику за участю того ж Кисельова «Свобода слова», ведучий тут має можливість підтримувати повноцінний формат «респектабельної дискусії». Хронометраж у програми досить тривалий для того, щоб надати її учасникам шанс висловити свої думки. Є можливість демонструвати суб’єктивні «плюси» і у ведучого Кисельова – величезний досвід, напрацьований авторитет, неабияка обізнаність з широкого кола проблем. Зрештою – навіть його «інтуристське» громадянство, здається, дає додаткову можливість досягти заявленої мети – серйозної безкомпромісної розмови «на рівних» із людьми, що приймають рішення в Україні. Але виходить, на жаль, не завжди. Чому? У якомусь із інтерв’ю Кисельов з легким здивуванням відзначав, що починав свою роботу в Києві як спостерігач, а згодом помітив, що перетворюється на учасника. Хтозна, чим була викликана така трансформація. Але наслідки її виявились, схоже, далеко не безневинними – бо статус учасника далекий від об’єктивності стороннього спостерігача. Яка, насправді, зовсім не завадила б у нашому густо заангажованому телепросторі.

Втім, можна по-різному оцінювати роботу Дмитра Кисельова в українському ефірі, але навряд чи варто недооцінювати його потенціал. Тим прикріше усвідомлювати, що «почерк майстра» час від часу стає нерозбірливим, маскуючи цілком виразне політичне замовлення.

Автори програми «Час», що виходить на «5 каналі» пішли шляхом щоденного спілкування з актуальними політичними (і не тільки) персонажами, при цьому контекстно ув’язуючи діалог із гостем студії з достатньо розлогими коментарями інших учасників головних політичних подій, експертними оцінками та бекґраундами. Таким чином, глядач має шанс отримати достатньо об’ємну і збалансовану інформацію. Очевидно, що відбувається це багато у чому завдяки принциповій позиції журналістів – ще на етапі переговорів із керівництвом каналу. Звісно, повністю уникнути проблем навряд чи вдалося. Та все ж схильний визнати, що ця програма серед інформаційно-аналітичних продуктів лідирує, принаймні, за намаганням працювати згідно журналістських стандартів. «Перебір» на користь опозиційних політиків, у якому часто дорікають авторам «Часу», видається мені природною реакцією на тотальну інформблокаду опозиціонерів іншими телеканалами.

Мабуть, найбільш ефективним – саме за технологією – проектом із тих, що з’явився на вітчизняному ТБ останнім часом, є «Темник» Руслана Поліщука на «Ері». Це, мабуть, якраз той нечастий випадок, коли автори проекту через вдало знайдену методу (і творче використання досвіду суперпроекту 90-их років, славнозвісного «5 кута» ) максимально використовують одержаний від керівництва карт-бланш. Тобто, не лише певна свобода дій у політичному сенсі, а й технологічна їх визначеність зумовлюють змістову оригінальність.

Програма побудована за схемою банальних психологічних тестів, але саме вони визначають правила гри – вимогу прямих відповідей на найрізноманітніші, часто несподівані, питання. І кожна з цих on-line відповідей стає тестом на відвертість і адекватність у наступному рівні гри. А, як відомо, немає нічого неприємнішого і складнішого для сучасного політика, ніж необхідність конкретно відповідати на конкретні запитання. І при цьому відповідати за щойно сказане. У комплекті з елементом інтерактивності – правда, не надто репрезентативним (особисто знаю випадок організованого потоку дзвінків за довіру одному нардепу), «Темник» справді час від часу дає змогу по-новому оцінити того чи іншого політика, який наражається на незручні запитання. Інша річ, що програми такого роду, побудовані на жорсткій технологічній схемі, мають властивість досить швидко вичерпувати себе. Ну і, звісно, і «Темник» також час від часу виконує політичні замовлення – що знижує планку не тільки очікувань глядачів від програми, а й рівень особистих вимог ведучого Руслана Поліщука до себе як до профі.

Підбиваючи підсумки цього огляду, можна зробити висновок: активні пошуки форматної різноманітності у сьогоднішньому політичному мовленні, на жаль, не змогли забезпечити «прориву» на екрани якісно нового аналітичного продукту, який би орієнтувався, передусім, на суспільний інтерес. Для телевізійних журналістів, пов’язаних «по руках і ногах» не лише тиском з боку влади і власників каналів, а ще й вимогами індустріальної доцільності – форматні пошуки останнього часу мають вигляд спроб знайти хоч якесь застосування власним професійним можливостям.

Для влади ж політичне телебачення залишається надто важливим піар-ресурсом, щоб вона могла дозволити собі будь-які ліберальні послаблення у цій галузі.