Мова не про перемогу Михаїла Саакашвілі з захмарними як для демократичних виборів показниками – незалежні спостерігачі не дали підстав сумніватися в законності результату. Мова про зміну прапора та гімна держави, у якій проглядається притаманне аж ніяк не демократичним політикам гасло “Історія починається з мене”. Про те, що інаугурація нового грузинського президента подеколи нагадувала радше сходження на престол. Про інші дріб’язки, що складаються в певне враження. Нарешті, про застереження з боку європейських організацій щодо демократичності майбутніх парламентських виборів та неоднозначну інформацію стосовно свободи преси в новій Грузії.

Цілком можливо, що це – звичайні хвороби зростання. Але не можна виключати й того, що антидемократичні тенденції в країні набиратимуть обертів. За такого перебігу подій опонентам опозиції, яка надто часто твердила про грузинський сценарій і бажаність його для України, було б дуже легко переконувати виборців у тому, що її, опозицію, цікавить влада заради влади й більше нічого. А самій опозиції, відповідно, дуже нелегко було б довести, що вона хотіла чогось іншого. Уже не мало б жодного значення, що, скажімо, Віктор Ющенко досі не демонстрував жодних авторитарних схильностей, а тим більше здібностей, він не гравець і не авантюрист: опозиція об’єктивно не володіє можливостями вести дискусії й когось у чомусь переконувати. Точніше, опозиція має єдину можливість: бездоганними, ювелірними діями сіяти сумніви у правдивості агітації проти себе. Спонукати владу до того, щоб у своїй агітації проти лідерів опозиції вона, влада, з очевидністю перегравала й передавала куті меду. Тобто, в будь-якому разі не акцентувати увагу на темах, що можуть виявитися двозначними.

Поміж тим, про що, власне, йдеться? Чи варта взагалі тема грузинського сценарію в Україні серйозного до себе ставлення – а тим більше за умов, коли вона може додати аргументів опонентам? Чи реальний грузинський сценарій в Україні? Відповідь є однозначною: ні, нереальний. Перша причина лежить на поверхні: українське суспільство розділене територіально, й не лише особисті симпатії (що, саме по собі, було б виправним), а навіть уявлення про оптимальний вигляд "України після Кучми" в різних регіонах і в різних соціальних групах різні. Спільна для всього суспільства конструктивна програма досі не визріла й визріє, вочевидь, іще нескоро. На запитання: “Чинну владу відсторонено. А що буде завтра?” немає відповіді, яка б задовольняла якщо не всіх, то бодай арифметичну більшість. Тож, навіть утомившися від чинної влади й прагнучи її змінити, суспільство не дійшло згоди, на що саме її міняти. А тому будь-яка політична сила, підтримувана будь-якою частиною суспільства, в разі намагання втілити в життя “революцію троянд” не знайде загальносуспільного схвалення й не може мріяти про те, що її дії будуть визнані громадянами навіть не як законні, а просто як виправдані. Більшість громадян тлумачитимуть це не як акт визволення, а як акт захоплення влади.

Друга причина полягає от у чому. Усі надії та сподівання на зміни й оновлення нині відкладено до кінця жовтня. Навряд чи суспільство може захопитися ідеєю революції, коли існує можливість – оцінювана як цілком реальна – змінити владу в робочому порядку, та ще й чекати на це недовго. Власне, вже після парламентських виборів Україна живе в очікуванні виборів президентських. Що ближчими стають вибори – то меншою стає ймовірність “вуличного” розв’язання питання влади. Варто мати на увазі, що й у Грузії “революція троянд” відбулася не з чистого листа й не на порожньому місці, не просто через те, що опозиція призначила революцію на таку-то дату. Приводом для неї стала фальсифікація результатів виборів. Ситуація, коли надії змінити владу в конституційний спосіб було розчавлено. От у разі, якщо президентські вибори в Україні не відбудуться або відбудуться з очевидними викривленнями волевиявлення – тоді подальший перебіг подій справді буде дуже важко спрогнозувати.

А чи була можливість здійснити грузинський сценарій у минулому? Наприклад, узимку 2000 – 2001 років, унаслідок акції “Україна без Кучми”? Теж сумнівно. Хоч би що казали тепер опозиційні політики, а справжнього всенародного обурення “касетний скандал” не викликав. Окрім “політично просунутих”, нікого ця подія особливо не збурила. Тобто, звісно, у приватних розмовах люди висловлювали свої думки з цього приводу, свої припущення й своє ставлення до цих припущень – але тією останньою краплею, що переповнила чашу суспільного терпіння, “касетний скандал” не став. Тим більше, що на посаді прем’єр-міністра тоді перебував Віктор Ющенко, що мав значно більшу навіть за сьогоднішню популярність і втілював у своїй особі надії значної кількості громадян на можливість еволюційної трансформації української політико-економічної моделі в подібну до тих, що існують у розвинених демократичних країнах. Бути прем’єром йому лишалося зовсім недовго – але тоді цього ще ніхто не знав. До того ж, усвідомлення того факту, що нинішній стан речей є не перехідним етапом до омріяного ринкового раю, а цілковито іншою суспільно-державною моделлю, тоді ще не було загальноприйнятим. Ще не існувало феномену “Нашої України”, й протестний електорат здебільшого орієнтувався на Компартію. Тож, висловлена Максимом Стріхою в “Українській правді” упевненість, ніби опозиція могла й мала можливість радикалізувати ситуацію й перемогти, видається не такою вже безсумнівною.

Про можливість, скажімо так, позарегламентної зміни влади в підсумку пізніших акцій протесту, організованих опозицією, дискутувати взагалі недоречно.

Проводячи паралелі між Грузією та Україною, опозиційна преса видає бажане за дійсне. І тим самим робить ще одну ведмежу послугу тим, кого підтримує: замість адекватно реагувати на реальну ситуацію та конкретні виклики в Україні, вона спонукає опозиційних політиків до наслідування й копіювання чужого досвіду, причому копіювання некритичного, ледь не механічного. Привчає до думки, що існують певні універсальні кліше та прийоми, застосування яких гарантовано веде до успіху. Спокушає, зрештою, плекати ілюзії щодо можливості ефектної блискавичної перемоги, на шкоду нудній і копіткій буденній роботі. Українська опозиція з об’єктивних причин не може нав’язати владі свою стратегію. Коли неможливо позбутися хвороби – вдаються до симптоматичного лікування У даному разі таким лікуванням було б адекватне реагування на кожний крок влади.

Що ми бачимо насправді? Опозиція припускається помилки за помилкою. Спочатку парламентське голосування проекту змін до Конституції. Коли телебаченню було просто-таки подаровано можливість безкінечно прокручувати кадри брутальних дій деяких нашоукраїнців. Про те, що в лавах самої “НУ” ця поведінка викликала неоднозначну реакцію, більшість українців не дізналися й дізнатися не могли. Логіку поведінки самої опозиції, з її вимогами позачергової сесії й наступним засудженням її, коли вона все ж відбулася, багато українців – навіть прихильників “НУ” й особисто Ющенка – також не зрозуміли. Потім була історія з “Сільськими вістями”. Знову поведінку опозиції можна схарактеризувати єдиним словом: розгубленість. Справа тут не в невмінні відділити котлети від мух – тобто свободу слова від свободи образ, наклепів і брутальності. Промовистими є подальші події. У Києві – мітинг на захист свободи слова. Серед ораторів – поважні політики, зокрема й інтелігентний Микола Томенко. Серед присутніх – гасла щось на кшталт “геть посланців сіону”. Одночасна присутність тих і других в одному місці на одному заході дає підстави припустити, принаймні, що вимог згорнути згадані гасла поважні оратори не висували, а якщо й висували, то не надто наполегливо. Подумаєш, гасла – яка дрібничка! Але ж який подарунок для опонентів! Тим часом редакції поважних опозиційних газет отримують тепер тонни дописів читачів – про те, які зловмисники є євреї й як із ними рішуче боротися.

Боротьбу проти підвищення платні за проїзд у київському транспорті очолює СДПУ(о), долучаючи до цієї справи різні сили, аж до ПСПУ. Опозиції не чути. І не біда, що всі, як один, представники блоку “Єдність”, що перемогли в київських мажоритарних округах, увійшли до фракції “Єдина Україна” – Омельченко однаково “свій” для опозиції. А Київ, до речі, - одна з найбільших її електоральних баз. І от уже Дмитро Корчинський з екранів телевізорів викриває дволикість та нещирість опозиції, яка дбає про добробут громадян лише на словах. Чи можна, поклавши руку на серце, сказати, що він не мав для того підстав?

До виборів ми всі споживатимемо багато чорного піару, брудної антиреклами. Буде ще безліч притягнутих за вуха – або й просто вигаданих – фактів. На кшталт тієї самої телеісторії з Рибкіним та Березовським, що нібито стоїть за “Нашою Україною”, у викладенні того самого Корчинського. Навіщо ж давати в руки опонентам ще й цілком “білі” факти, щодо яких не треба нічого вигадувати? Чи не грузинський сценарій у тому винен? Чи не його це злий жарт? Чи не вкорінило його оспівування в самих опозиціонерах прагнення легкої перемоги “за щучим велінням”, коли “дрібні” поточні події значення не мають, та віру в її можливість?