"Мовне питання і стратегічний вибір Леоніда Грача"). Днями на сайті високоповажного Леоніда Грача ( http://www.crimea.com/~grach) з‘явилося оптимістичне повідомлення, яке варто навести повністю: "ПОПРАВКА О СТАТУСЕ РУССКОГО ЯЗЫКА БУДЕТ РАССМОТРЕНА КОНСТИТУЦИОННЫМ СУДОМ

Пресс-служба народного депутата Украины Леонида ГРАЧА

Полугодовая борьба за отправку в Конституционный Суд законопроекта по дополнению к ст. 38 Конституции, которым русскому языку придается статус официального, сегодня, 12 декабря, завершилась успехом.

Законопроект “О внесении изменений в статью 38 Конституции Украины”, подготовленный народным депутатом Украины Леонидом Грачом, был зарегистрирован в Верховной Раде 17 декабря 2002 г. Однако, возникла проблема с направлением его в Конституционный Суд на экспертизу, поскольку в украинском парламенте в большинстве своем представлены силы, не желающие равноправия между русскоязычными и украиноязычными гражданами нашей страны.

11 июля 2003 года такая возможность появилась. В этот день депутаты приняли решение, согласно которому субъектом законодательной инициативы с правом самостоятельно направлять на рассмотрение в Конституционный Суд законопроекты, касающиеся внесения изменений в Конституцию, становился Председатель Верховного Совета или народный депутат Украины, представляющий группу народных депутатов с численностью не менее 150 человек.

Опираясь на постановление "О некоторых вопросах порядка подготовки законопроектов о внесении изменений в Конституцию Украины к рассмотрению Верховной Рады Украины”, ЛЕОНИДУ ГРАЧУ удалось повторно собрать 178 подписей народных депутатов Украины (так і хочеться вигукнути зі сльозами радості на очах: "Ура, товарищи!" – Ред.), уладить все формальности и только сегодня, разблокировав ситуацию, направить проект поправок в Конституцию – в КС Украины.

Законопроект Леонида Грача, в частности, предусматривает предоставление русскому языку статуса официального наряду с украинским – государственным, путем внесения поправки в Конституцию".

Аби не бути голослівною, нагадаю читачеві зміст положень статті 38 Основного Закону, до якої, якщо вірити прес-службі, апелює народний депутат: "Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування". Панове, тут же жодного слова про мову! Нагадаю: "мовною" статтею Конституції є 10-та. Упевнена: це добре відомо народному депутатові, як відоме і Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року, де, зокрема йдеться про таке: "Положення про українську мову як державну міститься у розділі I "Загальні засади" Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття "конституційний лад". Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України). Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей розділу I "Загальні засади", можуть бути змінені тільки у порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується всеукраїнським референдумом". То за кого ж, даруйте, пан Грач тримає своїх виборців? Як тут не згадати мудрого Федора Стригуна, який свого часу зауважив, що "у нас всі слуги – поки йдуть у Верховну Раду, а як вже прийшли, то громадяни – там десь, внизу, так далеко, що їх і не бачать".

Герой сьогоднішньої публікації – Павло Баулін, що вмістив у донецькому виданні "Город" (12.12.03) статтю під красномовною назвою "...и, пардон, Хэрсон", присвячену "презентации украинским правительством своего очередного законодательного творения – проекта Закона Украины "О развитии и применении языков на Украине", відверто зізнається у незнанні чинного законодавства загалом і Закону "Про статус народного депутата України", відповідно до якого "звання народного депутата із зазначенням порядкового номера скликання Верховної Ради України зберігається за ним довічно" зокрема, відмовляючись від наданого цим Законом довічного статусу, а інакше ж як можна розуміти зізнання "в бытность свою народным депутатом, и позднее".

Довідка з електронної версії видання "Офіційна Україна сьогодні" ((С) К.І.С. 1993-2003): "Баулін Павло Борисович; газета "Русская правда", гол. редактор; заст. голови "Русского блока" (з 07.2002). Н. 23.11.1948 (м. Горький, Росія); рос.; батько Борис Іванович (1921-1972) – інж.-гідробуд.; мати Таїсія Антонівна (1921) – учит.; дружина Кудлай Зінаїда Андріївна (1953) – викладач математики; син Валерій (1972). Осв.: Запоріз. машинобуд. ін-т, машинобуд. ф-т (1966-71), інженер-механік. 04.2002 – канд. в нар. деп. України, виб. окр. N 77, Запоріз. обл., висун. КПУ. За 11.83%, 3 з 15 прет. На час виборів: народний депутат України, безпартійний. Нар. деп. України 3 склик. з 03.1998, виб. окр. N 76, Запоріз. обл. З'яв. 64.6%, за 20.9%, 14 суперн. На час виборів: кор. газети "Наш город", чл. ПСЄУ. Чл. фракції КПУ (з 05.1998); чл. Ком-ту з питань свободи слова та інформації (з 07.1998). 09.1971-07.76 – конструктор відділу гол. технолога, ст. інж., соціолог відділу наук. орг. праці, ВО "Запоріжтрансформатор". 07.1976-11.86 – ст. майстер, викладач, Запоріз. ПТУ N 32. 11.1986-11.87 – методист, в.о. заст. дир., Палац культури металургів, м.Запоріжжя. 09.1988-05.92 – гол., Запоріз. обл. літоб'єднання. 04.1992-07.96 – гол., Запоріз. т-во "Русь". 11.1991-04.98 – оглядач, кор., Запоріз. вечірня газета "Наш город". Чл. СЖУ (з 1997). Один з засновників ПСЄУ, чл. ПСЄУ (з 1993), 06.1993-01.98 – голова Запоріз. реґіон. орг. ПСЄУ, чл. Політради ПСЄУ (з 05.1996). 05.1992 – усунутий з посади гол. обласного літоб'єднання, 1994 – виведений з редколеґії альманаху "Хортиця". 07.1997 – рада Запоріз. письменницької орг. прийняла рішення про виключення його з Сп. письменників України. Медалі: "Маршал Советского Союза Жуков" (1997), "80 лет Великой октябрьской социалистической революции" (1998). З 1987 – чл. Сп. письменників СРСР. Автор книг "Родниковые дни" (1980), "Камертон доброты" (1986), "Слово и дыхание" (1988), "На память обо мне" (1992), "Жизнь и чудеса преподобного Сергия Радонежского" (1992). Захопл.: виноробство".

Прочитавши одкровення пана Бауліна про новий мовний законопроект, згадала Євгена Маланюка, який у "Нарисах з історії нашої культури" поділився таким спогадом про неголених, розкуйовджених "петербуржців": "...В польськім таборі для інтернованих (1922 р. – Авт.) ... з‘явилися окремі групи з російських відділів Савінкова. В нашім бараці опинилося кілька людей, а серед них кілька бувших вищих урядовців... Ці люди дуже занедбаного вигляду, лежали сливе цілий час на брудних сінниках і навіть лежачи харчувалися з менажок. Зате цілий той час поміж їжею і спанням вони присвячували спогадам про "блістательний" Петербург, славні ресторани і те, що і як вони там їли. Робило це все на нас враження жалісне, але і відпихаюче якесь, "антисанітарне"." Навіть і не уявляю, чи може викликати інші почуття людина, аргументація якої вкладається у словосполучення на кшталт "один из предводителей Руха" (це – про Геннадія Удовенка), бо Павло Мовчан – "предводитель "Просвиты" (до відома: сам пан Баулін не називає себе пишномовним "предводитель", скромно підписуючись "заместитель председателя Русского блока"), "самый реакционный законопроект", "Москва обязана была издавать массовыми тиражами книги павлычек, драчей и тех же мовчанов!", "читаешь статьи проекта и удивляешься, чего здесь больше – дебилизма (цікаво, а чи можна застосувати таке визначення до народного обранця, який не спромігся досі вивчити державну мову, більше того – досі не зрозумів, що живе в Україні, а не "на Украине", зважаючи, скажімо, на те, що навіть грабіжники з "Європейського конвою", запущеного щойно на «Інтері», вживають нормативне "в Украине"? – Авт.) разработчиков или же их воинствующего расизма?". Для розумного, гадаю, досить: зрештою, це – питання мовної культури людини чи, як у даному випадку, її відсутності за наявності кричущого невігластва.

Так, вельмишановний пан Баулін твердить, що "во многих странах старушки-Европы конституционно либо законодательно закреплены статусы двух, трех, а то и четырех официальных языков". Тим часом згідно з матеріалами Міжнародної конференції "Державність української мови і мовний досвід світу", із 47 європейських країн (включаючи Росію, Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною (або офіційною) у 41 країні (тобто у 85% загальної кількості). За словами професора Анатолія Погрібного, "і правилом, і нормою, і загальноприйнятністю є у західних країнах не багатомов‘я, а одномов‘я у спілкуванні громадян даної країни, хай і різнонаціональних", "ті мови, які в ряді країн паралельно функціонують як державні, є не близькі між собою, а достатньо віддалені": так, з двох державних мов Канади французька мова належить до романської групи мов, в той час як англійська – до германської. "Отже, – робить висновок Анатолій Погрібний, – світовий мовний досвід доводить уникання країнами ситуації, коли державними (офіційними) проголошувалися б ті мови, які є близькими, спорідненими між собою". Варто нагадати також приклад Франції, Німеччини, Румунії, де саме єдина офіційна (державна) мова послугувала цим країнам основним консолідуючим чинником у період їхнього національного державотворення.

"Ну, скажем, если Запорожское общество русской культуры захочет вдруг вести свою документацию (о, ужас!) на русском языке, что, согласно статье 7 данного проекта, является нарушением закона, то на сколько сажать председателя и секретаря? Или если, например, в Одессе продавщица-еврейка ответит посетителю не на чистом украинском и тут же, голубушка, угодит под статью 8, то какой ей срок мотать?" – істерично лементує пан Баулін, хоча насправді Законом, зокрема статтею 8 ("Мова обслуговування населення"), визначено: "В Автономній Республіці Крим, у населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин України, у всіх сферах обслуговування використовується державна мова та інші мови, прийнятні для сторін".

"Русская языковая группа на Украине это – как минимум половина наших сограждан", – лукавить пан Баулін, оскільки добре знає результати останнього всеукраїнського перепису, згідно з якими, нагадаю, українську мову вважають рідною 67,5% населення України, для 29,6% рідною є російська, для 2,9% - інші мови. Для порівняння наведу дані попереднього перепису, до яких звернувся в окремій думці суддя Конституційного Суду України Олександр Мироненко у справі про застосування української мови: українську мову вважали рідною 64,7% населення України, а російську - 32,8%.

Викликає щирий подив і наступне твердження пана Бауліна: "В Конституции Украины, явно дискриминирующей русский язык, он все же специально выделен в тексте; как бы вынесен за скобки языков других национальностей. В предлагаемом проекте русский язык лишен даже такой малости" (див. "Уместна ли гегемония русского языка?" – Авт.) Насправді ж статтею 4 проекту Закону ("Мови національних меншин України") передбачено: "1. Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. 2. Мови національних меншин України використовуються в культурно-освітній та в інших сферах суспільного життя, передбачених цим Законом".

Лукавить пан Баулін і посилаючись на 7 статтю проекту Закону: "В нарушение Европейской хартии региональных языков, – пише він, – граждане Украины лишаются права получить ответ от чиновника или начальника жэка на русском языке (ст. 7)... Допустим, председатель Русского движения Крыма Александр Черноморов, чтобы не нарушить идиотский закон, должен будет писать письма своим региональным руководителям в Алушту или Керчь обязательно на оккупационной для Крыма украинской мове". Тим часом згаданою статтею чітко передбачено: "У населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин України, у діловодстві, а також при оформленні відповідей на звернення громадян, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян паралельно з державною мовою можуть застосовувати мови національних меншин України."; "У населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин України, тексти оголошень, повідомлень та іншої інформації для населення виконуються державною мовою і можуть супроводжуватися перекладом мовою відповідної національної меншини України".

"В принудительном порядке она же (укрмова) насаждается проектом закона предприятиям торговли и сферы обслуживания населения (ст. 8)", – переконує читачів пан Баулін. І, звісно ж, багато хто з них повірить йому, хоча насправді у проекті Закону визначено: ,"В Автономній Республіці Крим, у населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин України, у всіх сферах обслуговування використовується державна мова та інші мови, прийнятні для сторін".

"Противоречат нормам Европейской хартии, да и вообще здравому смыслу, статьи проекта, касающиеся вопросов судопроизводства, образования, средств массовой информации. "Языком судопроизводства на Украине является государственный язык" (ст. 13). "Языком обучения и воспитания в дошкольных, общеобразовательных, внешкольных, профессионально-технических и высших учебных заведениях является украинский язык" (ст. 18). "Телерадиоорганизации ведут вещание на государственном языке" (ст. 26).

Декларативные возможности, которые якобы предоставляются в этих сферах "национальным меньшинствам", настолько узки, что унизительно даже цитировать их", – пише пан Баулін. Однак людина, яка прагне істини, обов‘язково не полінується заглянути до проекту Закону, статтею 13 якого, зокрема, передбачено: "Під час розгляду в судах справ особам, які беруть участь у справі й не володіють державною мовою, гарантовано право робити заяви, свідчити, подавати клопотання, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача"; "Слідчі та судові документи, відповідно до встановленого законодавством порядку, вручають обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє", а статтею 18 – "Громадяни, які належать до національних меншин України, мають право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства". Не можна вірити авторові і тоді, коли він покликається на статтю 26, оскільки в ній насправді йдеться про мову Збройних сил України та інших військових формувань, а про мову ж телерадіоорганізацій йдеться у статті 22, а саме: "Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на регіони компактного проживання національних меншин може здійснюватися мовами національних меншин України, які там проживають. Мовлення на зарубіжну аудиторію ведуть державною та відповідною іноземною мовою". Залишається тільки запитати: що ж насправді суперечить здоровому глузду – положення законопроекту чи твердження пана Бауліна, який, одначе, невтомний у своїх вигадках: "Ну а в 27-й статье проекта ("язык топонимов географических названий"), – констатує він, – явно чувствуется рука реформатора Жулынского. Для обозначения названий городов и рек, а также в картографии предлагается использовать не только кириллицу, но и... латиницу! А как вам такой перл? "Воспроизведение топонимов на других языках осуществляется путем транслитерации их украинского написания". Что это значит? А то, что на русском языке нам предлагается писать так: Мыколайив, Крывый Риг, Олэксандрия и, извините, Хэрсон (відчуваєте, як бабахнуло? Це вам не млявий чеховський постріл з рушниці, це – справжній атомний вибух!). Втім, змушена вкотре розчарувати прихильників пана Бауліна: виявляється, все не так страшно, коли уважно прочитати 27 статтю: "У населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин України, поряд із зазначенням державною мовою топонім може наводитися мовою відповідних національних меншин. Написання топоніма мовою національної меншини України розміщують під топонімом, зазначеним українською мовою, оформляють меншим за розміром шрифтом".

Насамкінець автор хотів би звернути увагу на таке. Звісно, колишні зі своїми просторікуваннями – це вже вчорашній день. І, безперечно, дуже добре, що мовний законопроект нарешті став набувати реальних обрисів, однак дуже погано, що у цьому законопроекті, втім, як і в чинному законодавстві України загалом, відсутнє тлумачення самого терміна "державна мова". Саме це і є однією з причин, які дозволили так розперезатися спритним політичним авантюристам, не переобтяженим ані компетентністю, ані сумлінністю, які намагаються завдати відчутного удару по авторитету української мови, поставити закон про мови як категорію політичну, ідеологічну над "безпартійним" правом.

Можна зрозуміти, скажімо, відсутність тлумачення цього терміна в мовному Законі 1989 року, адже в радянській політичній доктрині і державницькій практиці до поняття "державна мова" здебільшого ставилися негативно. І якщо поняття "національна мова" можна було знайти в Українській Радянській Енциклопедії (К., 1982, с. 279): "НАЦІОНАЛЬНА МОВА – мова певної нації...” У Радянському Союзі “в умовах братерської дружби і взаємного довір‘я народів національні мови розвиваються на основі рівноправності і взаємозбагачення" (Програма КПРС., К., 1977, с.102)", то поняття "державна мова" там було відсутнє. У 7-му томі Большой Советской Энциклопедии (М., 1972) можна прочитати таке: "ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ЯЗЫК, в бурж. гос-вах язык, обязательный в данной стране для ведения делопроизводства в учреждениях, преподавания в школах и др., независимо от нац. состава населения. Правящий класс обычно вводит в качестве обязат. языка свой нац. язык, умаляя тем самым права нац. меньшинств. В.И.Ленин указывал на отрицательное отношение марксистов к насильств. насаждению языка господств. нации."

Навряд чи можна вважати повним визначення терміна "державна мова", зроблене у згаданому вище Рішенні Конституційного Суду України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя". Тим часом автори "Юридичної енциклопедії" (К., 1999) значно ширше розуміють згадане поняття, пор.: "ДЕРЖАВНА МОВА - 1) мова офіц. спілкування гр-н певної держави; 2) офіц. мова діяльності органів держ. влади та місц. самоврядування; 3) мова, обов‘язкова для вивчення у закладах освіти, що існують на тер. певної д-ви; 4) мова держ. ЗМІ; 5)основна мова в діяльності політ. партій та ін. громад. Об‘єднань; 6) офіц. мова політ., осв., наук та ін. форумів (зборів, зібрань, з‘їздів, конференцій тощо)." Варто також звернути увагу на те, що в згаданому Рішенні як тотожні розглядаються поняття "державна мова" і "офіційна мова". Однак у "Юридичній енциклопедії" подибуємо таке: "Іноді замість терміна "державна мова" вживають терміни "офіційна мова" або "національна мова".

Цілком закономірно було б у процесі законодавчого регулювання мовної проблеми визначитися нарешті з термінами "державна мова" і "офіційна мова". Без сумніву: це сприяло б виробленню шанобливості, стриманості, коректності у праворозумінні. Цікаво, що у міжнародних правових документах ЮНЕСКО 1953 року пропонувалося розмежувати поняття "державна мова" (national language) і "офіційна мова" (official language). Експерти ЮНЕСКО запропонували такі визначення: "Державна мова – мова, що виконує інтеграційну функцію у рамках даної держави у політичній, соціальній і культурній сферах і виступає символом даної держави"; "Офіційна мова – мова державного управління, законодавства, судоустрою". Таким чином, поняття "державна мова" у розумінні експертів ширше за поняття "офіційна мова", оскільки державна мова охоплює не тільки офіційні, політичні, а й соціальні, культурні сфери спілкування.

Останнім часом зміст згаданих термінів уніфікувався, проте, як справедливо зауважує Анатолій Погрібний, "хоча "державна мова" й "офіційна мова" – це тотожності, водночас в міжнародному контексті це ніби й дещо таке, що не цілком накладається одне на одне. Сказавши точніше, термін "офіційна мова" у міжнародному використанні покриває собою все, що ми вкладаємо у термін "державна", і загалом є звичним, типовим, загальновживаним у міжнародній практиці. Те ж, що означає зафіксований у нашій Конституції термін "державна мова", іноземцеві, либонь, треба ще пояснювати". Тим часом любителі спекуляцій у мовній царині розраховують нині саме на ось таке нерозуміння, уперто добиваючись надання офіційного – отже, добре зрозумілого світовій спільноті, бо загальновживаного – статусу російській мові, що в перспективі означало б вищість офіційного статусу над державним.

Важливо зауважити також, що новий законопроект повторює помилки попереднього, не даючи чіткого визначення понять. Так, у Законі "Про мови в Українській РСР" зустрічаємо поняття "державна мова" (ст.2); "мови інших національностей" (ст.3); "національна мова" (ст.3.); "мови міжнаціонального спілкування" (ст.4). Тлумачення цих термінів у Законі відсутнє. У новому законопроекті поряд з поняттями "державна мова", "мова національних меншин", "рідна мова", "мови міжнародного спілкування" подибуємо і "державна українська мова", і "мова меншин". Гадаю, така плутанина не може слугувати чіткому розумінню, а отже і виконанню закону. Усунення згаданих суперечностей, а також редакційних неточностей, хочеться сподіватися, стане ще одним кроком на шляху до виправлення нагромаджених деформацій, узгодження мовних інтересів, подолання мовного нігілізму, а в кінцевому підсумку – поступом до позитивного мовного облаштування в Україні.