Мені важко збагнути, чому Уолтера Дюранті, що його британський журналіст-правдолюб Малькольм Маггеридж назвав “найбільшим серед журналістів брехуном, якого будь-коли зустрічав”, не викреслено зі списків лауреатів найпрестижнішої у США журналістської премії. Морального очищення не відбулося, справедливість не восторжествувала. Правління Пулітцерівського комітету лишилося глухим до вимоги української діаспори у Північній Америці та ширшого загалу, що підтримував її, посмертно позбавити Дюранті, у зв’язку з 70-ми роковинами голоду-геноциду в Україні, зганьбленої ним нагороди.

Щоправда, про людське око у бік лауреата зроблено закид: на мірки сьогоднішнього дня його доробок має “серйозні недоліки”. Та, як стверджується у заяві, “не виявлено очевидного й переконливого доказу навмисного обману”.

Однак наявність конкретних доказів цього – не секрет. Зокрема, в архівах Форин офіс зберігається датоване 26 вересня 1933 р. свідчення Уолтера Дюранті співробітникові британського посольства у Москві Уїльяму Стренгу про те, що “Україна стекла кров‘ю” і що “торік у Радянському Союзі безпосередньо від нестачі продуктів чи через пов’язані з цим причини померли, ймовірно, 10 мільйонів людей”. Водночас московський кореспондент “Нью-Йорк таймс” без докорів сумління палко переконував читачів найвпливовішої в країні ліберальної газети, нібито “ніякого голоду нема” і називав такі повідомлення “переважно нісенітницею” або “роздмуханою злісною пропагандою”.

Відповідь на кардинальне питання, чи дотримувався Уолтер Дюранті професійної й загальнолюдської моралі - очевидна. І дивує те, що його відверта брехня не вплинула на рішення тих, хто під тиском обставин змушений був переглядати його справу й залишив усе як було. Стверджується навіть, що це не має жодного стосунку до суті, бо Пулітцерівську премію було присуджено автору не за весь його доробок, а за видрукувану 1931 року на шпальтах “Нью-Йорк таймс” серію кореспонденцій з Росії, зокрема, про радянський п‘ятирічний план.

Таке тлумачення можна частково пояснити недостатнім знанням історії радянського періоду, бо саме у першій п’ятирічці відводилася важлива роль примусовому здійсненню колективізації, яка й призвела до великого голоду 1932-22 років на найродючіших у світі українських чорноземах. У цьому разі, як і в багатьох інших випадках, самозакоханий Уолтер Дюранті загнав у пастку своїх сьогоднішніх адвокатів, спростувавши заздалегідь їхні твердження.

“Я подумав, – писав він, цитуючи самого себе, – що моя аргументація розумна: “Вони (більшовики - Прим. А.С.) можуть розпочати з того, що розстрілюватимуть куркулів, але закінчать навальним наступом на селян-одноосібників. Це, зрештою, логічне завершення процесу знищення непманів у містах, оскільки співіснування там соціалізму з одноосібництвом – очевидний абсурд”…За тиждень-два було оголошено першу п’ятирічку, і я почувався неймовірно вдоволений”.

Це посилання запозичене не з чортової дюжини статей, відзначених Пулітцерівською премією, а з книги Дюранті “Пишу як мені подобається” , що вийшла друком 1935 року в солідному нью-йоркському видавництві “Саймон і Шустер”. Я вважаю, що це не міняє теми дискусії, а, навпаки, розширює її. Зрештою, Дюранті був не гомункулусом, який “творив” у колбі упродовж лише одного року. Під час рекордної за тривалістю роботи (з 1922 по 1935 рік) завідувачем московського бюро “Нью-Йорк таймс” він був плодовитий, як кріль, і залишив чимало посліду для майбутніх аналізів.

Здається, у справі Дюранті все очевидно від самого початку. Та 1932 року, нагороджуючи його премією, журі Пулітцерівськього комітету відзначило “ерудицію, глибинність, здоровий глузд, неупередженість і дохідливість” його кореспонденцій з СРСР. Сьогодні про це, звісно, сором‘язливо замовчують. Та як не згадати не тільки про це, а й про важливіше? У той час як в Україні від голодомору вмирали сотні тисяч селян, на політичних підмостках по обидва боки Атлантики відбувалася вистава за більшовицьким сценарієм, головними дійовими особами якої були Уолтер Дюранті та сам Йосип Сталін. Доречно навести, принаймні, дві сцени з монологами.

Сцена перша (нью-йоркська), травень 1932 року.

На церемонії вручення Пулітцерівської премії Уолтер Дюранті заявляє: “Більшовики роблять усе можливе задля російського народу… Я навчився поважати радянських лідерів, особливо Сталіна, який, як я вважаю, став справді великим державним діячем”.

Сцена друга (московська), Різдво 1933 року.

Скупий на похвалу кремлівський диктатор робить виняток і удостоює компліменту свого улюбленого західного журналіста – Уолтера Дюранті: “Хоч Ви не марксист, Ви добре попрацювали, пишучи про СРСР, бо прагнете розповідати правду про нашу країну. Я сказав би, що Ви поставили на нашого коня, у той час як інші вважали, що він не має жодного шансу виграти перегони, і я впевнений, що ви не програли”.

Крилатий наполеонівський вислів “a la guerre comme a la guerre” (“на війні як на війні”) Дюранті переводить в іншу площину. Він всіляко виправдовує марксистське кредо класової боротьби у найжорстокішому варіанті свого кремлівського кумира. “У тебе, як і багатьох інших, проблема, – повчає він свого друга Ніка Нікербокера. – Ви не визнаєте того, що більшовики вважають себе учасниками війни, тож їхній обов’язок – задля досягнення мети бути такими ж безжальними та безсторонніми, як будь-хто інший у будь-якій війні”. Його улюблений афоризм – “Не можна приготувати омлет, не розбивши яєць”, що відповідає взятому на озброєння більшовиками революційному гаслу “Ліс рубають – тріски летять”.

Дюранті виправдовує показові судові процеси в СРСР, запровадження паспортної системи з метою нового закріпачення селян, а пов’язані з мільйонними жертвами розкуркулювання і колективізацію (через психологічне несприйняття цього поняття американцями він заміняє його “усуспільненням”) розцінює як виправданий крок щодо “мільйонів найупертіших і найнетямущіших у світі селян”.

Щоб остаточно забамбулити своїх співвітчизників, він проводить абсурдну аналогію між концепціями індустріалізації сільського господарства Генрі Форда та більшовицькими планами так званої кооперації. У добу “великої депресії”, що охопила США, жорстока радянська дійсність постає перед американським читачем майже як ідилія. У ній не лишається місця для сталінських “гулагів” і українського голодомору.

Нехай хтось тільки заїкнеться про таке! Дюранті таврує британського журналіста Гарета Джоунса, який, виявивши людську мужність і професійне сумління, без дозволу радянських властей відвідав охоплену голодом Україну і одним з першим розповів правду про те, що відбувалося за “завісою мовчання”. Втім, повірили не йому, а Дюранті.

Історія про те, як ліберальний Захід спокусився на сталінську пропаганду, нерозривно пов‘язана з його іменем: він був одним із ефективних її провідників. Під вплив Дюранті потрапили Бернард Шоу і Герберт Уеллс, більш того – президент США Франклін Рузвельт, який, на противагу своїм попередникам у Білому домі, був прихильником зближення з СРСР. Відомий американський радянолог Ричард Пайпс вважає, що Дюранті зробив найбільше для позитивного радянського іміджу у США. Він створював сприятливу психологічну атмосферу для встановлення 70 років тому дипломатичних відносин між Вашингтоном і Москвою.

Це сталося у період голодомору в Україні та інших проявів сталінського політичного свавілля. Прагматичний розрахунок адміністрації США на те, що вдасться завоювати необмежений радянський ринок, врешті виявився ілюзією, тим часом відданість Америки ідеалам свободи і демократії було поставлено під сумнів. З морального погляду Сполучені Штати, хоч і з запізненням у п’ять з половиною десятиліть, реабілітували себе: американська конгресово-президентська комісія розцінила у 1980-роках голодомор як акт геноциду, вчинений Сталіним і його поплічниками проти українського народу. Це дало поштовх розкриттю правди про страхітливу трагедію і в самій Україні.

Пулітцерівський комітет пішов іншим шляхом, аніж законодавці і президент Рональд Рейган – ненависник “імперії зла”. У тому ж історичному контексті комітет надав посмертну індульгенцію тому, хто присвячував їй панегірики, частково скомпрометувавши одну із найбільших цінностей американської демократії – свободу преси, що несумісна з аморальністю в журналістиці.

Рішення, ухвалене хоч і у впливовому, але вузькому колі, має частковий характер і, певно, не відображає повністю позиції інтелектуальної частини американського суспільства. Досить послатися на авторитетну думку професора Колумбійського університету Марка фон Хагена, який на прохання “Нью-Йорк таймс” провів незалежну експертизу. У доповіді, надісланій Пулітцерівському комітетові, він розвінчує псевдославетного журналіста як пересічного плагіатора, а його письмо як “нудний і у більшості випадків некритичний переказ радянських джерел”. Головний висновок такий: “Незбалансованість і повне сприйняття ним самовиправдання жорсткого й марнотратного радянського режиму завдали шкоди читачам “Нью-Йорк таймс” та їхнім ліберальним цінностям, історичному досвіду народів російської та радянської імперій у їхній боротьбі за краще життя”.

Питання про те, скільки набрехав Дюранті і чи взагалі він говорив правду (хоч траплялося й таке) – це передусім сфера журналістської етики. У сутності, він був не правдивим хронікером, а заангажованим пропагандистом в Америці сталінських міфів. Його справа – чи не найганебніша сторінка в історії американської журналістики. Попри це та інші ексцеси, “четверта влада” (як часто називають у США пресу) виявляє достатній запас міцності, щоб залишатися впливовим чинником громадянського суспільства, яке нерідко протистоїть владі і, зрештою, у дусі демократичних традицій знаходить консенсус співіснування з нею.

У той же час, справа Дюранті, що широко дебатувалася в Америці і викликала міжнародний резонанс у зв’язку з рішенням Пулітцерівського комітету, на українському телебаченні промайнула непримітно, переважно в інформаційному ключі. І не випадково. Вона небезпечна, як мінне поле: у будь-який момент можна підірватися.

Головний симптом дюрантизму (можете називати це якось інакше) – видавати чорне за біле – хронічна хвороба української журналістики, у тому числі телевізійної. Телебачення і глядацька аудиторія існують у різних вимірах. Воно – у віртуальному світі абстрактних понять – “соціальної держави”, “низького рівня інфляції” і “найвищих у Європі темпів економічного розвитку”. Вона – у щоденній боротьбі за виживання. Ми нареготалися за Микити Хрущова, коли доганяли й переганяли Америку, а сьогодні вже не до сміху.

Розмаїття телевізійних кольорів нерідко сприймаєш як зайві технологічні витребеньки. На українському телеполітекрані цілком достатньо двох – білого й чорного. Білого – для зображення влади, що завжди конструктивна, чорного – для зображення опозиції, що завжди деструктивна (навіть грузинська). Цікаво, якою стане незабаром остання, зараз, коли прийшла до влади? І все ж таки для повної картини чогось бракує... Чорно-білого стоп-кадру про сталінські процеси над опозицією 1930-х років і голосу Дюранті з потойбічного світу з осудом засуджених: “Вони це заслужили!”