У репліці для „ТК” відомий журналіст та політтехнолог полемізує навколо ставлення деяких українських політиків та журналістів до керченського конфлікту.



Менш за все хотілося б вступати в полеміку з Марією Старожицькою та „Кієвскім тєлєграфом”, в назву якого, очевидно, лише через якусь прикру помилку „затесалась” київська топоніміка. Але в ситуації, що склалася, було б вкрай несправедливо не виступити на захист громадянської позиції „Столичных новостей”.

На тлі організованої Кремлем провокації навколо Тузли, в перебігу якої генерується море новин, більше за Азовське, майже непоміченим залишилися звинувачення пані Старожицької на адресу „Столичных новостей” у порушенні „неписаних правил професійної етики”. Старожицька очолювала „делегацію українських журналістів” на вікопомній зустрічі з главою путінської адміністрації Волошиним, на якій той обіцяв кинути на нас бомбу. Саме оприлюднення цього факту ніби і змусило Старожицьку метати громи та блискавки в „Столичные новости”.

Звичайно, Марія права в тому, що згідно загальноприйнятого правила, слова, сказані на брифінгах в режимі „без запису”, не цитуються. З іншого боку, трапляються випадки, які російською мовою називаються „из ряда вон выходящими». Очевидно, що ситуація, в якій твоїй країні, хай і не офіційно, погрожують бомбою, вносить якісь корективи і в правила журналістської етики. А з цього випливає, що соромно має бути не репортеру „Столичных новостей”, а іншим українським журналістам, які також знали про хамську заяву кремлівського столоначальника, але мовчали, неначе чого в роти понабирали.

З іншого боку, слід подякувати Марії Старожицькій за свідоме чи не свідоме, але підтвердження факту заяви Волошина, бо в коментарі йдеться про „вирвану із контексту фразу про бомбу”. Відповідальні політики, які є при здоровому глузді, подібних фраз не дозволяють собі в жодному контексті. Від іншого відомого нам подібного жарту нас відділяє близько 20 років: тоді президент США Рональд Рейган „заявив” приголомшеним журналістам, ніби щойно „підписав указ, який ставить СРСР поза законом”, і ядерне бомбардування Совєтів почнеться за п’ять хвилин.

Можна також припустити, що зробити заяву Марії „порадив” почесний президент „Телеграфу” Андрій Деркач. Хоча на мітингу в Сімферополі, де вимагали віддати Росії на лише Тузлу, але й Крим, Андрія Леонідовича не було, відданість „Трудової України” ідеї стратегічного партнерства з Росією на будь-яких умовах, які тільки можуть визріти в запалених мозках деяких кремлівських небожителів, перейшла всі мислимі та немислимі межі.

Деркач не просто перейшов на „той” бік, а відкрив вогонь по своїх. А як інакше розуміти його оцінку української політики в тузлинському питанні як „ірраціональної істерії”? Чи це росіяни проводять зараз „раціональну та прагматичну політику”? За Деркачем, виявляється, ми „принижуємося до примітивного вирішення проблем” з найближчими сусідами. Тузла - це показник нашої „геополітичної короткозорості”.

Один із „ірраціональних істериків”, до того ж, очевидно, короткозорий, перервав свій візит до Латинської Америки і повернувся в Україну. Андрій Леонідович як шовковий проголосував за постанову ВР по Тузлі. Але б все одно йому слід подумати: чи не час вже виходити із прокучмівської більшості та формувати більшість пропутінську? Очевидно, до такої більшості залюбки делегує свою фракцію ще один „русофіл”, який, з одного боку, працює тінню Леоніда Даниловича, а з іншого - пишається своєю дружбою з відставним бомбістом Волошиним та намагається, судячи за контентом телевізійно-газетного простору, розчинити неприємний душок від волошинської заяви і всієї московської спецоперації в аміачному смороді сміховинної легенди про лобістсько-комерційне підґрунтя тузлинської кризи.