“Адже він сказав мені, що забере весь велосипед, якщо не дам йому якогось відчіпного – дзвоника чи ліхтаря. Ну я і вирішив, що ліхтар усе ж цінніший”, - пояснював хлопець осягнутий ним “вдалий компроміс”

Ця давня вже і напівзабута історія знову чітко постала в моїй пам’яті в неділю, коли я протягом кількох годин передивився “ТСН-Епіцентр” на “1+1”, “Подробиці тижня” на “Інтері” та “Вісті тижня” на УТ-1. Всі три “головні” політичні передачі трьох провідних українських телеканалів, не зважаючи на досить суттєву різність в підходах до теми і в акцентуванні тих чи інших версій щодо першопричини дій росіян, в один голос намагалися переконати глядачів, що гостроту кризи навколо конфлікту в Тузлі знято. Мовляв, Президентові, який перервав свій візит до далекої Бразилії, особисто відвідав злощасний український острівець і зрештою був допущений російськими чиновниками до телефонної розмови із своїм “другом Володимиром”, та прем’єрові, який замість Таллінна вирушив до “Білокам’янної”, вдалося осягнути якихось прийнятних для України результатів.

Насправді таке твердження виглядає більш, ніж сумнівним. Здається, що поки що російська провокація розвивається за планом і Москва вже починає отримувати з неї перші плоди.

Отже, чого ж досяг унаслідок цього “проміжного врегулювання” Київ ?

Навіть не зупинення, а лише “призупинення на п’ять днів” будівництва дамби-провокації, сумнівні обіцянки отримати від росіян якесь “екологічне” обгрунтовання цього суто політичного проекту і “напіввибачення” (як це назвав Піховшек) російського прем’єра, який “ніжно” назвав “погрішністю” кричуще порушення міжнародного права – спробу будувати якийсь об’єкт у прикордонній зоні не тільки без згоди, але й без відома сусідньої країни.

А чим же заплатила Україна за ці скромні здобутки?

Перш за все російський прем’єр у присутності свого українського колеги на підсумковій прес-конференції в Москві публічно висунув до України неприкриті територіальні претензії, назвавши острів Тузлу “спірним” і заявивши, що ніякої лінії державного кордону в Керченській протоці не існує.

І на цю без перебільшення скандальну заяву адекватної відповіді з боку зазвичай такого жорсткого (вдома) Віктора Януковича не було. Тим самим голова російського уряду фактично заявив про відмову Москви виконувати цілу низку підписаних і ратифікованих Росією договорів та угод – починаючи від договору 1990 року між союзними ще тоді республіками УРСР і РРФСР та Угоди про заснування СНД 1991 року до так званого “Великого договору” між Україною та Росією 1997 року. В усіх них зафіксовано, що адміністративні кордони між колишніми союзними республіками СРСР автоматично стають міждержавними.

Достатньо подивитися на будь-яку великомасштабну карту Української РСР чи Європейської частини РРФСР видання 70-их чи 80-их років минулого століття, щоб переконатися, що кордон між двома союзними республіками в Керченській протоці на той час було проведено і Тузла вже тоді була частиною України. Належність її Україні у грудні 1991 року є незаперечним фактом. Російські ж спроби заглиблюватися в історію виникнення і приналежності острова є лише намаганнями штучно ускладнити та заплутати цілком ясне питання. На початку дев’яностих Україна взамін за визнання Москвою непорушності її кордонів пішла на величезні поступки Росії. Чого варта тільки згода на довгострокове розміщення на українській території російського Чорноморського флоту? А відмова від ядерної зброї?

Нині виявилося, що всі підписані з Росією договори нічого не варті. Москва вимагає ще і ще раз платити за те, за що Київ вже заплатив повною мірою і навіть із надлишком.

Слабкість, проявлену Віктором Януковичем у Москві, росіяни вже використовують повною мірою. Ввечері того ж дня, коли український прем’єр вів перемовини з Касьяновим, голова парламентського комітету Держдуми Росії Дмитро Рогозін переможно проголошував у прямому ефірі радіостанції “Ехо Москви”: Як то можна стверджувати, що проблеми українсько-російського кордону в Керченській протоці не існує, що питання вирішено? Про що ж тоді вести перемовини, на які українці, до речі, згодилися?

Ще одним проявом неприпустимої слабкості Януковича в Москві стала його мовчанка у відповідь на заяву Касьянова про досягнуту нібито домовленість щодо виведення українських прикордонників з Тузли аж до “остаточного розв’язання питання”. Тільки приїхавши додому, український прем’єр обережно уточнив: ми, мовляв, лише пообіцяли росіянам розглянути цю їхню пропозицію. Але ж всі світові інформаційні агенції передали з Москви, що Україна згодилася на це! І попри “поправки” Януковича, у росіян тепер з’явилися підстави твердити: Київ не дотримується вже досягнутих домовленостей. Згода ж України устами Януковича навіть не на виведення прикордонників, а на “розгляд” цього питання, прямо суперечить твердженням і Кучми, і того ж Януковича, що Україна не бажає і не буде на майбутніх переговорах обговорювати і навіть ставити під сумнів існуючу лінію українсько-російського кордону в Керченській протоці. Яка ж бо країна, що справді збирається послідовно захищати свій суверенітет і територіальну цілісність, не відкине “з порога” як абсолютно неприйнятну пропозицію вивести свої війська з власних територій, які сусіда абсолютно безпідставно проголосив “спірними”?

Незрозумілий “подарунок” росіянам зробив цими днями і особисто Леонід Кучма. Наше телебачення передало заяву українського Президента про згоду вважати Азовське море внутрішніми водами України та Росії. Цим самим він вибив з рук української делегації на майбутніх перемовинах з Росією щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки дуже вагомий і чи не єдиний козир.

Щоб пояснити, в чому полягає суть помилки Кучми, треба повернутися до історії питання.

За радянських часів адміністративний морський кордон між УРСР та РРФСР існував тільки в Керченській протоці. Азовське ж море було внутрішніми водами СРСР в цілому, позаяк вся Керченська протока була його територіальними водами. Це означало, що жодні іноземні кораблі, як цивільні, так і військові не мали права без дозволу Союзу заходити в це море, а виключне право на вилов риби та інших морересурсів, а також на видобуток корисних копалин з дна моря мав лише СРСР. Після того, як Азов у 1991 році з “моря однієї країни” перетворився на “море двох країн”, з’явилося кілька варіантів його розмежування між Україною та Росією.

Варіант перший. Згідно з міжнародним морським правом, Україна (як і Росія) могла навіть в односторонньому порядку проголосити двадцятимильну зону територіальних вод та 200-мильну виключну економічну зону. В територіальні води іноземні (російські, турецькі, американські) кораблі могли б заходити лише з дозволу України. Натомість у виключну економічну зону могли б вільно заходити як військові, так і цивільні кораблі всіх країн світу. Вони б тільки не мали права ловити рибу і видобувати тут корисні копалини з дна. Оскільки Азовське море маленьке, і українські та російські виключні економічні зони частково перекривалися б, згідно з тим же міжнародним морським правом, море мало бути поділене за так званою серединною лінією, рівновіддаленою від українського і російського берегів. У цьому випадку дві третини акваторії Азова з трьома чвертями рибних ресурсів стали б виключною економічною зоною України. На частку Росії припала б третина водного “дзеркала” і чверть риборесурсів. Плюс перспектива в один чудовий день “побачити військові кораблі НАТО на рейді Таганрога”, чого росіяни чомусь, начебто, панічно бояться. (Хоча за великим рахунком, навіщо НАТО той Таганрог?).

Підкреслимо, що таке розв’язання було б цілком законним і стовідсотково відповідало б міжнародному праву.

Росія натомість запропонувала інший, “братерський” варіант: зберегти за Азовом статус “внутрішніх вод” двох держав, моря не ділити, дати і російським, і українським рибалкам рівний доступ до вилову риби в усіх його частинах, а корисні копалини з дна (нафту і газ) по всьому морю видобувати лише російсько-українськими спільними підприємствами. Позаяк у росіян достатньо родовищ газу та нафти і на суходолі, організація таких СП виглядала більш ніж проблематичною.

“Спільне” ж використання риборесурсів не має взагалі прецедентів у світовій практиці. Абсолютно незрозуміло, українські чи російські організації мають затверджувати квоти на вилов риби. Зайве казати, що таке “братерське” використання моря абсолютно не вигідне Україні. Росія ж, яка має величезні рибні “поля” в північних та далекосхідних морях, неодмінно хотіла зберегти ще й вільний доступ до скромних українських ресурсів на Азові.

Сторони ніяк не могли узгодити своїх позицій. Тим часом президент Борис Єльцин в односторонньому порядку “тимчасово” поклав на російських морських прикордонників обов’язок наглядати за дотриманням правил вилову риби по всій акваторії Азова. Як російськими рибалками, так і українськими. І українському МЗС доводилося кілька разів надсилати в Москву ноти, коли російські прикордонники затримували українські риболовецькі кораблі за кілька кілометрів від українського берега, арештовували їх і доставляли в російський Єйськ. Фактично, росіяни вже 12 років мають безконтрольний доступ до українських (чи тих, які мали б бути українськими за всіма міжнародними законами) ресурсів Азова.

Україна могла б одним розчерком пера припинити цей “бєспрєдєл”. Варто було тільки офіційно відмовитися від “внутрішнього” статусу Азовського моря. Повторимо, що за всіма міжнародними законами Київ не потребував на це згоди Москви. Проте закони одне, а “особливі” стосунки з Росією – інше. В Москві ясно дали зрозуміти, що знайдуть, як покарати Київ за таку “зухвалість”.

Врешті на горизонті, здавалося б, зажеврів компроміс. Україна могла згодитися на “внутрішній” характер Азова (неможливість заходу в море іноземних кораблів без згоди як Києва, так і Москви), натомість Росія не заперечувала б проти поділу моря (як дна, так і води) по серединній лінії на виключні економічні зони двох країн. За словами українських дипломатів, які вели переговори з Москвою з цього питання і чиї імена я на їхнє прохання не називаю, росіяни на рівні експертів вже схилялися до такої угоди.

Але вище керівництво російської дипломатії зробило “хід конем”. Кілька місяців тому, під час візиту Володимира Путіна на самміт СНД в Києві, він “несподівано” підписав з Леонідом Кучмою Договір про делімітацію сухопутної ділянки українсько-російського кордону. Але перед підписанням, як кажуть, особисто наполіг на “маленькому” доповненні до нього: ”ничто в этом договоре не наносит ущерба позициям Украины и Российской Федерации относительно статуса Азовского моря и Керченского пролива как внутренних вод двух государств”.

Українські дипломати дізналися про “здачу” українським Президентом позицій країни лише пост-фактум. Зайве казати, що на наступному раунді переговорів росіяни вже нічого і чути не хотіли про серединну лінію…

Дозволимо собі зауважити, що якби не це “маленьке” доповнення до договору, нині, можливо, росіяни не зважилися б на провокацію з Тузлинською дамбою.

Втім, цей договір досі не ратифіковано ані українським, ані російським парламентами. Відтак він не має законної сили і не є обов’язковим до виконання Україною. За умов, коли Росія устами Касьянова заявляє про територіальні претензії до України, фактично відмовляється виконувати давно підписані і ратифіковані, тобто чинні угоди, абсолютно нелогічною видається згода нашого Президента ще раз підтвердити в якості спільної українсько-російської позиції нав’язану йому в згаданому договорі невигідну Україні позицію Росії.

Можливо, що внаслідок нелегких перемовин Україні вдасться вижебрати в росіян визнання того незаперечного факту, що українська Тузла таки є українською. Адже окрім тузлинського “дзвоника”, український “велосипед” має ще чимало речей, які росіяни хотіли б з нього зняти: “ліхтарик” Керч-Єникальського фарватеру, “колесо” використання нафтопроводу Одеса-Броди за прямим призначенням, друге “колесо” – такого-сякого контролю над своїм газотранспортним господарством, “кермо” незгоди на митний союз і наднаціональний орган в рамках ЄЕП…

У недільних репортажах українських журналістів з Москви найпопулярнішим словом був компроміс. Хочеться, щоб наше найвище керівництво добре усвідомлювало: є компроміси і компроміси. А велосипед без рами чи сідла надається тільки до брухту...