Не піддаючи ані найменшому сумніву важливість згаданих повідомлень, однак, вкотре дозволю собі подивуватися одностайній байдужості медіа до величних постатей української культури загалом (див. "Неювілейне", "День рождения Мастера") та зокрема до світоча духу - Івана Франка, "невситима душа якого, - за словами Олеся Гончара, - прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб передати потім це все своєму народові, розширити його погляд на світ, на людство. Робилося все це для того, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації".

Думка Івана Яковича Франка сягала далеко, він був ясновидцем. 1880 року великий Каменяр вибухнув патріотичним закликом :

"Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара, -

Нам пора для України жить!"

Цитата з праці Івана Франка "Що таке поступ?", написаної 1903 року, стала пророчою візією, що здійснилася до найменших деталей: "...Всеможна сила держави (марксистівської) налягла б страшенним тягарем на життя кожної поодинокої людини. Власна воля і власна думка...мусили б щезнути.. Виховання зробилося б мертвою духовною муштрою. Люди виростали б і жили у такій залежності, під таким доглядом держави, при якій тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Така держава сталася б величезною тюрмою".

На превеликий жаль, ще досі належною мірою не поціновано героїчний інтелект видатного митця. І свідченням тому – зневажлива байдужість до чергової річниці від дня народження Івана Франка і в ЗМІ, якщо не зважати на скупе інформаційне повідомлення Національного радіо: " У Львові урочисто відзначено 147-у річницю від дня народження Івана Франка. У літературно-меморіальному музеї Каменяра відкрилася виставка "Твойому Генію наш скромний дар...". Серед її експонатів - срібний лавровий вінок, вручений поетові до ювілею в 1913 році на другому Всеукраїнському студентському з`їзді. В експозиції також представлені єдина збережена річ із гардероба письменника - біла сорочка, вишита для нього поетесою Христиною Алчевською, та книга з автографом Івана Франка, яку він подарував митрополитові Андрею Шептицькому"(НРКУ, [27.08.2003 19:29:34] Приємно, що послідовною є лінія висвітлення на ІНТЕРІ, однак хотілося б, аби телевізійники робили це сміливіше – упевнена, є творчий потенціал для змістовних аналітичних програм, що охоплювали б цю царину, не обмежуючись рамками інформаційного жанру:

"Иван Франко - политик "номер один" 28 августа 2003 20:34Подробности.

28 августа в Украине отмечают 147-ю годовщину со дня рождения Ивана Франко. На территории музея на его родине в селе Нагуевичи на Львовщине открыт очередной барельеф скульптурной композиции "Сад мировой литературы".

Каждый год она пополняется очередным камнем с изображениями выдающихся писателей, которые повлияли на творчество Ивана Франко. Праздник продолжился музыкально-литературной встречей с выступлениями ведущих солистов Львовской оперы. Музей уже пятый год полностью финансируют местные эсдеки.

Игорь Шурма, народный депутат Украины: "Для нас, для людей, якi дотичнi до полiтики, це - батько української полiтики. Сьогоднi цей чоловiк заслуговує найвищої шани, оскiльки, не ставши парламентарем нi австрiйського парламенту, нi галицького сейму, вiн залишився полiтиком "номер один". Полiтик, який завжди вiдстоював українську державнiсть, сувереннiсть та незалежнiсть".

Мені, наприклад, запам"яталася травнева програма радіо "Свобода", що була присвячена Міжнародному дню музеїв. Шматочок ефіру про музей поета напрочуд повно і людяно розповів і про життя Івана Франка, і про ставлення влади до творчого набутку "вічного революцьонера": "Галина Терещук. У 1901 році Іван Франко купив клаптик землі на околиці Львова, оскільки маючи велику родину - трьох синів та доньку, жінку, мусив винаймати житло. Будинок запланували зробити на зразок дома відомого історика Володимира Антоновича у Києві. Будівництво було складною справою для родини, майстри, що зводили дім, постійно намагалися надурити Франків. Врешті, у жовтні 1902 року родина Франка, отримавши всі дозволи від міської влади, посилилася у новому домі.

Донька письменника Анна згодом згадувала у спогадах: “Коли тато замкнув вхідні тяжкі дубові двері, обернувся до мами, поцілував її і сказав: “Ну, мама, ми тепер у власній хаті”.

Будинок був збудований невдало, у ньому було холодно і порожньо. Іван Франко так і не спромігся за своє життя умеблювати кімнати. У родини було багато родин і книг. Піклувався письменник і про сад, нині тут залишилося одне дерево того часу. Найскромнішим у будинку був кабінет письменника, у цій кімнаті було холодно, і діти називали її Сибіром. Траплялося, кіт сидів на його столі, а Іван Якович грів на його шерсті закоцюблені руки.

Втім, життя склалося так, що 31 травня 1916 року письменник помер на самоті. Його дружина була в шпиталі, донька у Києві, а сини Тарас і Петро – у війську. Нижній поверх будинку винаймали чужі люди, і вони усе там понищили та розікрали.

Надія Франко розповідає: “Коли прийшли російські війська, там жив маршал Конєв, потім коли він вже виїжджав до Москви, я так знаю зі слів мами, що він багато портретів позабирав, частину меблів. Там був дуже гарний портрет моєї мами – забрав. Мама навіть їздила в Москву, шукала, казали, що його немає.”

Нині у робочому кабінеті Франка вісить кілька картин роботи його приятеля Івана Труша. Серед них і найвідоміший портрет письменника. У спальні Ольги Хоружинської та її доньки також чимало картин. Втім, найулюбленішою кімнатою і найтеплішою у родини була їдальня. Як згадував син Тарас, взимку ця кімната була справжнім робочим кабінетом для 6 членів родини Франків, які при.. лампі працювали мовчки.

У 1940 році, коли директором музею був син Франка Петро, його фонди налічували 294 одиниці. Чимало речей знищила війна і вкрали радянські визволителі".

Прикро, що не вдалося продовжити це у розповідях до дня народження поета. Ще прикріше, що такі матеріали залишаються винятком, а хотілося б, аби стали правилом.