Нагадуємо також, що екпертам ми задавали такі запитання:

- Що таке, на ваш погляд, роздержавлення ЗМІ: приватизація (оцінка активів та продаж) чи усуспільнення (передача трудовому колективу)?

- Роздержавлюючи ЗМІ, що саме ми роздержавлюємо: майно, бренд (відому назву), маркетингову стратегію (успішну чи неуспішну), привабливі рубрики, бренди популярних авторів..? Інша відповідь?

- Чи може бути трудовий колектив ефективним власником ЗМІ як в економічному (прибутковість), так і в суспільному (збалансованість інтересів при інформуванні) розумінні?

- Чи має в Україні відбутися повне роздержавлення (демуніципалізація), чи мають лишитися так звані бюлетені державних та муніципальних організацій?

- Вищезгадані бюлетені – якщо ви вважаєте необхідним їхнє існування - повинні вільно продаватися, бути тільки за підпискою чи розсилатися замовникам безкоштовно?



Пропонуємо на наших сторінках висловити свої думки всім зацікавленим темою.



Я с нетерпением ожидал мнения других экспертов по поводу концепций разгосударствления СМИ, поскольку «круглый стол» (щодо проекту Закону “Про роздержавлення друкованих ЗМІ”, який розробила юридична фірма “Професіонал” на замовлення Української асоціації видавців періодичної преси . – „ТК”) показал, что в Украине существует экспертное сообщество, способное выработать эффективные решения для развития масс-медиа, отвечающих запросам и интересам широких слоев украинского общества.

К сожалению, статья Сергея Дацюка едва ли способна ответить на коренной вопрос дискуссии – достижению каких общественных целей, каких общественных благ должно способствовать разгосударствление СМИ, пребывающих под контролем государственных структур, органов местного самоуправления? Точнее - что реально можно сделать в данных условиях для достижения этих целей? Размышления автора начинаются с правильной постановки вопроса: «Тому давайте роздержавлення будемо розуміти з точки зору суспільного інтересу.» Однако из всего сказанного автором далее я так и не вынес четкого представления - о каком именно общественном интересе идет речь.

Ибо после заявления о необходимости понимания разгосударствления через «общественный интерес» автор переходит к «головному технічному завданню для розробників інформаційного законодавства – створення медіа-бізнесу, конкретні схеми функціонування таких ЗМІ (акціонерне, повністю приватне, частково державне і так далі)». Создание благоприятных условий для медиа бизнеса – это общественный интерес? Тогда позиция автора мало отличается от позиции разработчиков законопроекта УАВПП, которые четко говорят о том, что «в основу розробки проекту покладено принципи - економічної доцільності и обгрунтованості ....».

Я полностью согласен с тем, что, скажем, рыночная экономика – это благо для общества. Но! Какая рыночная экономика? Времен грюндерства в Америке и России конца 19 века? Общества всеобщего благоденствия Западной Европы во второй половине 20 века? Или пост-советских смутных времен – экономики хищнической, прикрывающейся циничной фразой г-на Березовского „Те, кто за 10 лет не воровал в этой стране, тот лениво лежал на печке”. Поэтому выдвижение целью „создание медиа рынка” не может считаться последней точкой в определении общественного блага разгосударствления. Кто выйдет на этот рынок? О чем и как он будет информировать граждан? И будет ли информировать вообще, а не развлекать? Рим времен упадка был прекрасным местом для времяпрепровождения – и хлеб, и зрелища, да еще какие! – но я не хочу жить в таком обществе сегодня. Более того, а что случится с рыночными аутсайдерами по определению – с теми же сельскими „районками”? Крестьянская аудитория – это почти одна пятая граждан Украины. Пусть довольствуются „Огородником”, „Бабушкой” и затасканным до дыр „Натали”?

Подход Сергея Дацюка страдает теми же недостатками, что и рецепты российских младореформаторов – экономикоцентризмом и априорным тезисом том, что тот, кто не преуспел на экономическом поприще, - не достоин сколь-либо значимого участия в общественной жизни. Именно так можно расценить фразу автора: «Більше того, я наполягаю, що до розробки законодавства щодо ЗМІ мають бути долучені редактори і власники тільки прибуткових медіа.»

Я согласен, что слишком многие редакторы не имеют достаточных знаний и умений (а иногда – и желания!) для того, чтобы сделать свои издания прибыльными. Но, например, объективные условия работы сельских районных газет настолько сложны, что кажется несправедливым обвинять всех редакторов «районок» (а по данным нашего опроса, только 13% этих газет были прибыльными в 2001 году) в том, что „вони тільки бідкаються”. А уж тем более лишать их права участвовать в разработке законодательства, которое будет определять их судьбу, а также – опосредованно – судьбу сотен тысяч крестьян!

Во многих районах местные общественно-политические издания убыточны по определению – аудитория мала, или, что случается чаще, обладает крайне низкой платежеспособностью. Материально-техническая база „районок” недоразвита не только из-за неприспособленности редакции к рыночным условиям, но и потому, что, в отличие от городских газет, сельским газетам гораздо труднее накопить достаточно средств для ее модернизации.

Многие редакторы в нашем опросе прямо указывали на то, что местные власти не платят за размещаемые в газете материалы или не выполняют своих финансовых обязательств учредителей. Можно упрекать редакторов в отсутствии мужества для отстаивания своих интересов и интересов читателей-крестьян. Но, мне кажется, такие упреки – ничем не оправданное издевательство: если такие гранды украинской журналистики, как г-н Пиховшек, ничтоже сумняшеся обслуживают интересы властных структур, то почему мы должны предъявлять жесткие моральные требования редакторам, которые зарабатывают в сотни раз меньше и которым, в случае открытого конфликта, деваться просто некуда. Сельский район – это „подводная лодка”.

При этом, я отнюдь не идеализирую редакторов „районок”. Пьянство, низкий профессионализм, неприкрытое подстраивание под интересы власть имущих – достаточно широко распространены в среде сельских редакторов. С другой стороны, наше исследование показало, что где-то около трети редакторов являются социально ответственными журналистами, у которых „болить душа за те, що робиться на селі та в країні”, как написал один из опрошенных нами редакторов.

Буду с нетерпением ожидать продолжения дискуссии.

С уважением,

Андрей Марусов, Агентство информационного развития

---

1. Роздержавлення не може розумітися ні як рівноважне інформування, ні як відсутність державного управління порядком денним інформації, ні як цензура інших матеріалів.

2. Роздержавлення має розумітися тільки як поява інституту власника у ЗМІ (на законній підставі), відхід держави від одноосібного власництва через акціонування її ЗМІ (не більше 30%) та створення бюлетенів державних органів, що продаються юридичним особам бо безготівковому розрахунку і не продаються в кіосках (а надсилаються громадянам).

3. Суспільний інтерес таким чином в переході ЗМІ від адміністративного ринку до бізнесового ринку.

4. Суспільний інтерес у тому, щоб закон базувався на прорахованих економічних схемах, а не на політичних гаслах.

5. Суспільний інтерес у появі суб’єкта у процесу роздержавлення, якого поки що нема.

6. Суспільний інтерес не у тому, щоб образити керівників неприбуткових видань, а у тому, щоб залучати до розробки законів керівників прибуткових, які через закон будуть відстоювати бачення можливості прибуткових ЗМІ. А від розробки законів керівники неприбуткових ЗМІ мають бути відлучені, щоб не відстоювали своє бачення дотацій. Поки лишатимуться дотації, допоки лишатиметься цензура.

7. Районні газети діляться теж на два типи - прибуткові та неприбуткові видання. Хто хоче, той вже може заробляти. І потрібно зробити так, щоб в районі виживали тільки прибуткові видання. ЗМІ мають заробляти на читачеві, а не брати гроші у олігарха чи у держави. Якщо громада району не може купувати свою газету, а може читати тільки агітки від олігархів чи від державних органів, то такій громаді своя газета і не потрібна. Доросте - буде мати. Оце і є суспільний інтерес.

8. Звичайно такий економікоцентризм є перебільшенням з мого боку. Але поки ми не створимо нормальний медіа-ринок, поки не покажемо, що ЗМІ можуть бути прибутковими, поки не обанкрутимо неспроможні видання, ніякої свободи слова не буде. А буде постійне бідкання і стояння з протягнутою рукою.

Нарешті останнє. Завжди дивуюся, як влаштована свідомість у читача. Все мною сказане - є в статті. Стаття це позиція в даній конкретній ситуації в країні, а не взагалі. Вона надлишково економікоцентрична, оскільки - це вузлова проблема сьогоднішніх ЗМІ: вони не заробляють гроші на читачах. Вони є ЗМАП - засобами масової агітації та пропаганди. Це комуністична традиція, тільки тепер платить не тільки держава за свою агітацію, платять ще і олігархи за свою пропаганду. А ті з керівників ЗМІ, які постійно поширюють міф про неможливість заробити прибуток на ЗМІ в регіонах, об’єктивно підтримують такі ЗМАП.

Соціолог Андрій Марусов може вірити в ці міфи від регіональних ЗМІ, хтось може не вірити. Але я наполягаю на іншому - на міфах (регіональних редакторів, недолугих експертів і т.д.) не можна будувати законодавство. Бо це - глухий кут розвитку ЗМІ.

Андрію, не вірте в міфи, які розказують вам в регіонах. Будьте рефлексивними. Дивіться глибше, далі.

З повагою, Сергій Дацюк