Неювілейна історія” Аркадія Сидорука, який не відповідав і оцінці цього твору „Детектор медіаю”, дуже позитивній, яка була висловлена нами у тексті нашого штатного автора Ганни Шерман.



Публікуючи відгук шанованої нами журналістки Любові Хазан – автора згаданого фільму – ми дозволимо собі висловити лише невелике прохання до наших полемістів: будь ласка, менше особистих образ – більше влучних аргументів по суті. Хоча ми й розуміємо: емоції інколи сильніше нас....



Ну а ми - як завжди, готові надавати сторінки для відгуків.



У “найкращих традиціях” партзборів



В’їдливого критика телефільму “Під знаком голуба. Неювілейна історія” Аркадія Сидорука представили читачам “Детектор медіа” як “відомого журналіста-міжнародника”... Судячи з його власного підпису, він – кореспондент у США, зокрема, у 1980-89 роках, які припадають на правління В.Щербицького, що саме по собі є промовистою характеристикою. Варто лише згадати, що УРСР не провадила власної закордонної політики. Що ж робили (окрім “адаптації” статей з “Правди” до потреб видань ЦК КПУ) вітчизняні “журналісти-міжнародники”? Усі знають: це - таємниця за сімома печатками.

Деякі колеги радили мені не брати до уваги його непрофесійного допису. Проте гадаю, відповісти треба. Відверто образлива назва, напучування “телевізор – не контейнер для сміття”, спроба потопити суть фільму в дурницях і дрібницях – усе це нагадало прийоми, якими користувалися у своїх виступах “старші товариші” на партзборах проти тих, хто відхилявся від “генеральної лінії”. Виступ А.Сидорука нагадав також, що живемо серед тих самих людей і що державне відзначення дня народження В.Щербицького не просто чиясь недолуга ініціатива, а данина їхній ностальгії, потурання якій зовсім не таке наївне, як могло б здатися.

Тож спочатку про дрібниці.

Уже на початку автор запитує: “Чи варто було показувати стільки разів стоп-кадр з В.В.... на трибуні? Він що, не злазив з неї ні вдень, ні вночі? Може, слід було б показати його в родиному колі...?”. Відповідаю: тільки дуже неуважний глядач міг не побачити використаних нами у фільмі матеріалів, де Щербицький представлений не лише на трибуні, а й з мамою, онукою, серед шкільних товаришів, на підприємстві, на виставці, з Хрущовим – на вокзалі, з Брежнєвим – у машині на Хрещатику, позаду Шелеста, попереду Горбачова тощо. Проте готова погодитись: якщо склалося враження, ніби Щербицький – “весь час” на трибуні, то це, радше за все, завдяки ефекту, досягнутому творцями кінохронікальних фільмів “Радянська Україна”. Ми цитували їх, аби нагадати глядачам, що вони втратили після закінчення епохи Щербицького. Тепер і кореспондент, котрий провів у США той час, коли більшість українців була “невиїзною” і дивилася “Радянську Україну”, надолужив згаяне. Що ж до його сумнівої якості гумору “він (В.В.) що, не злазив з неї (трибуни) ні вдень, ні вночі?”, то це не наша проблема: ми в жодному разі не ставили перед собою нескромного завдання досліджувати, що робив перший комуніст республіки ще й уночі.

Наступний пасаж із “рецензії” А.Сидорука, вочевидь, центральний. Він закидає нам, мовляв, бракує у фільмі фотокартки, що зображує Р.Рейгана візаві з В.Щербицьким під час візиту останнього до США. Про ці відвідини у фільмі згадано у зв’язку з Пленумом ЦК КПРС, на якому Генсеком обрали Горбачова: дехто припускає, ніби навмисно за відсутності Щербицького. Відеоряд, накладений на цей текст, показує розгубленого В.В., якому довелося перервати візит і надіслати Горбачову вітальну телеграму з літака, яким повертався додому.

А.Сидорук, однак, вважає, що “паркетне” фото було конче потрібне й дорікає: “знімки ... за бажання можна було б замовити у прес-службі Білого дому за двадцять “баксів” і отримати електронною поштою”. Нам не шкода двадцяти “баксів”, і ми неодмінно скористалися б порадою “продвинутого міжнародника”, якби такого ж результату не можна було досягти безкоштовно, зробивши репродукцію з тієї ж таки фотокартки, надрукованої в книзі В.Врублевського, помічника В.Щербицького. Просто не було бажання.

Тим більше, що до наших планів не входило зайве сипати сіль на рани української дипломатії: єдині в житті тодішнього українського лідера самостійні перемовини завершилися провалом. На тлі ж згаданої фотокартки про це довелося б сказати, значить, і пояснити, чому стався провал, відтак, це змусило б нас “перетягти ковдру” на цей епізод, він “оголив” би інші, важливіші.

У книзі В.Врублевського читаємо й про непересічне враження, яке справив наш колишній лідер на американців (А.Сидорукові здається, що ми мали сказати це у фільмі – заради “істини”), й про втішальний лист Рейгана з подякою за залишені подарунки, надісланий Щербицькому після його повернення з невдалого візиту. Цей чемний лист чомусь видається А.Сидорукові таким, “яке (так в оригіналі – Л.Х.) виходить за межі формальної ввічливості”. А поміж воланнями до “істини” затесалося чи не ключове речення всього пасажу: “Пригадую, - пише “відомий міжнародник”, - я був тоді свідком зустрічі Володимира Васильовича в Овальному кабінеті Білого дома...”. Тепер інші теж згадають. Цікаво було б нині прочитати його тодішній звіт про цю знаменну зустріч.

В.Врублевський, до речі, називає інші прізвища відомих журналістів, які висвітлювали той візит: «Это был цвет советских журналистов-международников – Валентин Зорин, Станислав Кондрашев, Виталий Кобыш». Ми не кидаємо тіні підозри щодо перебування в цьому сузір”ї й нашого критика. Напевно, просто його присутності тоді не помітили.

А.Сидорук продовжує. “Як пані, що створювала телевізійний неожанр, обрала на роль монстра красеня-чоловіка, в яких (так в оригіналі – Л.Х.) закохуються жінки”? На що можу відповісти одне: напевно, ми з паном, що створював свою “рецензію”, цінуємо в чоловіках різні властивості. Між іншим, на яких жінок натякає “рецензент”?

Тепер про важливе.

Повідомляючи, що він не є “палким прихильником” В.В. (“йому не можна пробачити Чорнобиля та русифікації”), А.Сидорук заднім числом сахається: “Тоді достатньо було усного наклепницького доносу, щоб я (виділено мною – Л.Х.) став невиїзним і мене упродовж багатьох років не пускали на поріг закордонних консульств у Києві”. Це – справді, неподобство! Хоча тут же А.Сидорук виправдовує свого кумира тим, що цю систему... створював не Щербицький. Хто ж її створював? Критик не напружується у пошуку відповіді.

Натомість у переліку того, чого А.Сидорук ні за що не може пробачити В.Щербицькому, немає головного: жодного слова про десятки людей, які втратили (не гіпотетично, як А.Сидорук) не те що кар”єру в столиці, а – право на батьківщину, в таборах – здоров”я, дехто - життя! Жодного слова! А навіщо? Це ж не фотокартка з Овального кабінету.

Автор фільму “Під знакомголуба. Неювілейна історія”

Читайте також:

О роли журналиста в истории ,