Стендап-комік і волонтер Антон Тимошенко вже вирушив у всеукраїнський тур із новою програмою «Неприпустимо». Тур розпочався в Чернігові й продовжується в містах України. Попереду — виступи в різних куточках країни, зокрема у Львівській опері та прифронтових Запоріжжі й Нікополі. Фінальною точкою туру стане концерт 29 листопада в київському Палаці «Україна».

Програма об’єднує теми, які можуть здаватися неприпустимими для жартів, але вже давно стали частиною української реальності. У ній багато чорного гумору, жартів про смерть і війну, а також політичної сатири. Антон Тимошенко називає концерт дослідженням меж гумору — він хоче зрозуміти, наскільки далеко українська аудиторія готова заходити в самоіронії навіть у найтемніші часи.

У розмові з «Детектором медіа» Антон Тимошенко розповів, як змінюється сприйняття чорного гумору в різних містах України, чим його приваблює виступ у Львівській опері та чому він не хоче обирати між повною свободою коміка і відповідальністю за власні жарти. Також поговорили про європейський благодійний тур, розвиток українського стендапу під час повномасштабної війни та те, чому навіть після успішних виступів він дивується, що люди купують квитки на його концерти.

Антон Тимошенко

«Це стендап-дослідження: чи є щось неприпустиме, чи ні»

— Антоне, ваша нова програма називається «Неприпустимо». Що сьогодні вам здається неприпустимим для жартів, але водночас проситься на сцену? Чи переосмислили ви свій гумор після початку повномасштабного вторгнення?

— Цей концерт якраз і є дослідженням того, чи є щось неприпустиме в гуморі. У ньому багато тем і чорних жартів. Я довго думав, як назвати програму, і згадав один епізод. Після мого виступу в Європі одна пані записала цілий розбір мого жарту й сказала, що так жартувати неприпустимо. Я подумав, що це гарне слово для назви.

Загалом я не вважаю, що є якісь теми, про які категорично не можна жартувати. Але розумію, що люди можуть мати іншу думку. Мені хочеться перевірити, як сприймуть цей матеріал, коли я завершу тур і запишу концерт на відео. Тоді можна буде подивитися на результат і спробувати відповісти на запитання: це все-таки припустимо чи неприпустимо?

Очевидно, у цьому концерті немає багатьох жартів, які я міг би написати, але які, як мені здається, українці поки не готові прийняти. Ми ще не дійшли до такого рівня самоіронії щодо смерті та війни, щоб спокійно сприймати певні речі. Тому це спроба промацати ґрунт, відчути межу — або зрозуміти, що її немає там, де ми звикли її бачити.

Мені здається, для українців сьогодні не повинно бути якогось абсолютного табу на жарти. Неприпустимим є те, що відбувається у світі, той рівень несправедливості, у який ми потрапили. А жарти на цьому тлі — дрібниця. Мені цікаво зрозуміти, наскільки далеко українська аудиторія готова заходити в гуморі.

З одного боку, чорного гумору навколо стало дуже багато. Жартують у побуті, у соцмережах, військові й цивільні. З іншого — на деякі жарти бувають різкі реакції. І це зрозуміло, адже кожен українець має власний досвід війни: когось певна тема тригерить, а когось — ні. Тому для мене цей концерт і є таким дослідженням.

Є момент, коли я жартую про смерть людей, які сидять у залі, і вони сміються. Але ж ідеться також про їхню власну смерть. Як на мене, це дуже звільняє. Коли ти можеш посміятися навіть із власної смерті, жити стає трохи легше.

Я хочу продемонструвати цим концертом, що з таких речей теж можна сміятися. І, можливо, тоді не потрібно буде накладати на гумор так багато обмежень.

Спочатку я взагалі хотів зробити концерт-біографію — більше розповісти про власне життя, свій шлях, поділитися історіями, проаналізувати їх. Але навколо надто багато поганих новин, смерті й негативу. Я не зміг налаштуватися на веселий настрій, не пов’язаний із війною.

Зрештою все трансформувалося в такий стендап, бо я пишу про те, що думаю і відчуваю. Так і зібрався матеріал, у якому багато темряви. Хоча оцінки дуже різні: хтось каже, що концерт надзвичайно чорний, а хтось запитує, чому не можна зробити ще чорніше. Мені й цікаво побачити, що вийде в результаті.

Антон Тимошенко

— Перед тим як винести такі теми на широку аудиторію, ви перевіряєте жарти в близькому колі?

— Якщо ви цікавитеся стендапом, то знаєте, що ми постійно перевіряємо матеріал. Перш ніж жарт потрапляє до концерту, він проходить через величезну кількість людей: виступи на маленьких вечірках, у невеликих залах, підвалах. Я багато разів перевіряв ці жарти й бачив, що люди сміються.

У якийсь момент розумієш: якщо вже так багато людей посміялося, а хтось каже, що це не смішно, то можна відповісти: «Соціологію вже проведено, дослідження відбулося, похибка незначна. Можливо, саме ви — похибка в цьому дослідженні».

Мій стендап справді трохи схожий на соціологію. Я висуваю гіпотезу у вигляді жарту, йду в поле, збираю фокус-групу — люди, звісно, ще й платять за участь, що є великим плюсом. Перевіряю тезу, іноді формулюю антитезу, а потім із цього народжується жарт.

Звісно, буває, що я щось вигадую безпосередньо на концерті, імпровізую. Але здебільшого матеріал перевірений уже сто разів.

— Попри вашу думку, що для українців майже не залишилося заборонених тем, чи є речі, про які ви самі не хочете жартувати?

— Звичайно. Наприклад, коли говоримо про Олешки, у мене немає бажання жартувати про це. Я розумію, що за потреби можна придумати якийсь чорний жарт, але це не означає, що мені хочеться його писати.

Моя позиція складна: я хочу мати свободу в гуморі, але не забуваю про відповідальність. Намагаюся знайти баланс.

Набагато простіше зайняти одну з двох позицій. Перша: мені байдуже на все, я комік і жартуватиму про що завгодно. Друга: я взагалі не торкатимуся складних тем, а розповідатиму тільки про шаурму, ремонти, стосунки, таксі й інші побутові речі.

Мені не подобається ні перший, ні другий варіант. Мене цікавить можливість брати складні теми й досліджувати їх: де я ще залишаюся на межі смішного, цікавого, а де скочуюся в дешевий жарт. Саме з цим я працюю. Хоча балансувати між свободою та відповідальністю часто непросто.

Антон Тимошенко

— У 2023 році ви стали першим стендап-коміком, який зібрав Палац «Україна». 29 листопада плануєте виступити там знову. Чим ця спроба відрізняється від першої?

— З огляду на теперішні обставини це, мабуть, жахливе рішення (сміється). Ми забронювали зал заздалегідь і не знали, якою буде ситуація. Якби я знав, що все складеться саме так, можливо, не планував би концерт.

З іншого боку, зараз таке життя, що ти не знаєш, що станеться через місяць, тиждень чи навіть годину. Відкладати якісь класні речі надовго не хочеться.

Минулого разу я не робив великого туру Україною, а цього року захотів організувати його після двох закордонних благодійних турів. Хотілося і заробити грошей, і нарешті повиступати в Україні з новим матеріалом, який мені самому подобається.

Першого разу мені сподобалося виступати в Палаці «Україна», але я майже нічого не пам’ятаю через хвилювання. Мабуть, мозок просто витіснив більшість емоцій. Добре, що залишилося відео: на ньому я бачу, наскільки сильно нервував.

Цього разу хотілося б повернутися на ту саму сцену вже впевненіше, без такого напруження. Я вже знаю майданчик і розумію, чого очікувати.

Крім того, маю бажання показати саме чорний концерт у великому залі. Я люблю момент, коли розповідаєш чорний жарт і спочатку чуєш реакцію на кшталт «О-о-о», а потім обурення переходить у сміх. Ця хвиля дуже класно відчувається у великій залі. У маленьких приміщеннях теж є своя камерна атмосфера, але на великій сцені це особливий кайф.

Палац «Україна» взагалі дуже зручний для стендапу. Я думав і про Палац спорту, але там величезна кількість людей і зовсім інший масштаб. Мені здається, у такому просторі може частково втрачатися атмосфера стендапу. Можливо, колись після війни я наважуся на такий концерт, коли буду впевнений, що можу зібрати стільки глядачів. Палац «Україна» для цього підходить краще. Це амбітна історія, особливо зараз, коли в Києві складно збирати людей на концерти. Коли міський голова закликає виїжджати зі столиці, коли ситуація загалом несприятлива для великих заходів, просити людей приходити на виступ психологічно непросто.

Але вже майже тисяча людей купили квитки й планують прийти. Я хочу дати їм чудовий концерт, і буде дуже смішно. А тривога, не тривога — будемо дивитися. Я не раз виступав у підвалах, гардеробних і різних укриттях, тож за потреби можна буде знайти рішення.

Звісно, вдруге збирати таку залу страшніше, бо вже немає ефекту новизни. Люди можуть подумати, що були на концерті раніше й тепер можуть не поспішати. Це нормально. Але за нинішніх обставин просити людей купити квитки й кудись прийти складно. Це завдання з зірочкою.

Сподіваюся, це інтерв’ю прочитають дві тисячі людей, усі будуть у захваті й куплять квитки на концерт (сміється).

«Мені цікаво перевірити, чи працюватиме стендап в атмосфері опери»

— У межах туру ви виступаєте і у Львівській опері. Чим цей майданчик відрізняється від звичайних концертних залів?

— По-перше, у Львівській опері не можна матюкатися. Це головна відмінність (сміється). У моєму стендапі не так багато нецензурної лексики, але іноді вона допомагає точніше сформулювати думку. Я пообіцяв піти назустріч опері й не використовувати матюків.

Тут є творчий виклик: потрібно сформулювати жарти так, щоб вони працювали без нецензурної лексики. Це можливо, хоча іноді трохи складніше. Емоційна реакція на певні слова виникає швидше, вони ніби одразу пробивають усі фільтри. Тому зараз я працюю над матеріалом і намагаюся менше використовувати нецензурну лексику, щоб випадково не обмовитися в опері.

Для мене це не стільки питання розміру залу — у Львівській опері приблизно тисяча місць, тобто вона не набагато більша за Палац «Україна». Важливіша сама атмосфера.

Я вже чимало займаюся стендапом в Україні й виступав на багатьох майданчиках. Після Палацу «Україна» можна подумати: «Ого, я навіть це зібрав. Добре». Але потім починаєш замислюватися, що тобі цікаво у творчості. І настає момент, коли багато речей перестають дивувати.

Для творчої людини небезпечно не мати якогось маяка, факела, який світить у темряві й веде вперед, підтримує бажання щось досліджувати. Львівська опера для мене — саме такий майданчик. Мені цікаво перевірити, як там працюватиме стендап.

Це красива будівля. Приходиш туди й думаєш: «Боже мій, яке гарне місце!». І водночас запитуєш себе: чи є шанс, що сюди пустять хлопчика з села, який не вміє ні танцювати, ні співати? І ось цей шанс стає реальністю. Сама можливість виступити зі стендапом на такій сцені дуже надихає.

Я хотів, щоб у людей відкладалося в голові, що стендап — це теж мистецтво, яке може бути представлене навіть на сцені опери. Звісно, це не класичний формат для такого майданчика. Але я вважаю, що мистецтво розвивається, коли поєднуються різні стилі й виникає щось нове. Так з’являється нова музика, нові художні стилі.

Тому колаборації між, здавалося б, непоєднуваними речами корисні для розвитку жанру. Цей концерт мене надихає і хвилює, а для стендапу стане цікавим експериментом. Особисто для мене це велика честь. Це історія, яку потім можна буде розповісти дітям: «Я колись виступав в опері».

Мені дуже цікаво, як працюватиме там саме цей матеріал — із його чорним гумором і жорсткішими жартами. У моєму ідеальному сценарії офіційна атмосфера опери створить певну напругу, а різкі жарти її зламають. Коли напруга зникає, сміх стає сильнішим.

Але є ризик, що в опері збереться стриманіша публіка й мені не вдасться довести людей до того стану, коли вони сміються так сильно, що не можуть вдихнути. Мені цікаво перевірити, чи вдасться це. Дізнатися можна лише одним способом — виступити там.

Антон Тимошенко

«На прифронтових територіях люди, здається, більше готові заглядати в темряву»

— У межах туру ви відвідуєте різні міста, зокрема прифронтові. Чи відрізняється реакція аудиторії залежно від того, де ви виступаєте?

— Поки що я виступав у Чернігові й Івано-Франківську. Це різні зали, але я не сказав би, що між аудиторіями є величезна різниця.

Звісно, на заході менше повітряних тривог і шахедів. Можливо, люди там не так гостро реагують на жарти про смерть унаслідок обстрілів. Немає того іноді майже істеричного сміху — реакція більш спокійна, осмислена.

Мені здається, люди, які живуть ближче до фронту, мають більше чорного гумору в повсякденному житті й готові заходити в такі теми далі. Смерть і її постійна присутність стають частиною їхньої реальності.

Але я не помічав настільки великої різниці, щоб доводилося прибирати певний блок у Запоріжжі й залишати його, наприклад, в Івано-Франківську. Немає такого, щоб одна програма принципово не працювала в одному місті й чудово заходила в іншому. Єдине, що прифронтова аудиторія, за моїми відчуттями, трохи більше готова заглядати в темряву.

— Чим «Неприпустимо» відрізняється від ваших попередніх програм? Що побачать глядачі?

— Це мій найчорніший концерт на цей момент. У ньому найбільше жартів про смерть із тих, які я будь-коли включав у свої програми. Буде політична сатира. Люди люблять мене за неї, хоча сам я вже втомився писати про політику й не дуже хотів знову до неї повертатися. Але ситуація в країні така, що не писати про політику неможливо: відбувається надто багато яскравих речей. Тому на початку буде невеликий політичний блок — приблизно на десять хвилин. А далі — ненависть, яка накопичилася у світі й перетворилася на окремі блоки матеріалу, рефлексії про смерть у різних її проявах, про кладовища. Раніше я такого не робив. Думаю, людям буде цікаво побачити мій більш концентрований чорний гумор. Це спроба знайти щось смішне там, де, здавалося б, немає нічого смішного.

«Мене дивує, що люди приходять на стендап навіть зараз»

— Чому, попри війну, небезпеку й постійні втрати, люди продовжують купувати квитки на стендап? Це спосіб відволіктися від реальності?

— Думаю, люди просто хочуть, щоб у мене були гроші (сміється). Це щире бажання забезпечити Антона Тимошенка грошима. Мабуть, основна причина, через яку люди йдуть на стендап.

Якщо серйозно, я сам дивуюся, що люди приходять на концерти. Є логічне пояснення: у складні часи гумор стає механізмом подолання стресу. Люди за допомогою гумору борються з негативними наслідками для психіки, розряджають атмосферу й знімають напругу.

Коли ти зовсім без сил, можеш впасти в глибоку депресію й апатію. Але якщо вдається посміятися зі свого безсилля, з того, що виходу начебто немає, стає трохи легше рухатися далі.

Я все це знаю й розумію, але все одно щоразу дивуюся, що люди приходять на концерт. Мені самому складно усвідомити, що людина переживає, можливо, найгірший період у своєму житті, а я маю за 15 чи 30 секунд рекламного відео сказати їй щось таке, щоб вона захотіла витратити 500 або 1000 гривень на мій виступ.

Що я можу сказати людині, яка потрапила в найжорсткіший із можливих сценаріїв життя, щоб вона захотіла прийти на стендап? Я не завжди знаю відповідь. Тому намагаюся чесно комунікувати з аудиторією: приходьте, якщо маєте змогу. Якщо не маєте — не приходьте, я цілком розумію. Восени багато коміків вирушили в тури, адже це сезон для виступів. І я дуже вдячний людям, які купують квитки. Частину зароблених грошей, звісно, передам на військо, але решту зможу залишити собі. Для мене це щире захоплення українською стійкістю й умінням знаходити життя в момент, коли життя в нормальному розумінні майже відсутнє, а смерть присутня, можливо, більше за нього.

Антон Тимошенко

— Ви нещодавно повернулися з європейського туру, під час якого також збирали донати. Чи відрізняється реакція українців за кордоном від реакції аудиторії в Україні?

— Мене не раз про це запитували, і я щоразу намагаюся знайти якусь велику, разючу відмінність. Але, чесно кажучи, не бачу її. Жарти працюють майже так само — приблизно 95 відсотків матеріалу заходить. Деякі жарти за кордоном навіть можуть працювати краще, тому що українці, які виїхали, ще більше цікавляться тим, що відбувається вдома. Люди, які живуть в Україні, можуть втомлюватися від інформаційного поля, тоді як за кордоном ти ще більше переживаєш і стежиш за новинами, бо думаєш про те, що відбувається вдома.

Звісно, жарти, побудовані на конкретних побутових ситуаціях під час обстрілів, можуть бути зрозумілими не всім. Але в залі все одно знайдуться люди, які виїхали вже під час повномасштабної війни або тимчасово повернулися до України, щоб побачитися з рідними. Українці всюди однакові. Просто українці всюди різні — у цьому й прикол. Українці в Україні та українці в Німеччині — це ті самі люди. Є українці за кордоном, які роблять для України дуже багато, іноді навіть більше, ніж ті, хто залишився вдома. І є протилежні історії. Я б не став жорстко ділити людей за місцем перебування. Ми дуже схожі, і, мабуть, у цьому наша перевага: нас об’єднують спільні орієнтири. Хоча, можливо, це ще й особливість моєї аудиторії.

— Як ви реагуєте, коли замість сміху в залі настає тиша?

— Трохи боляче (сміється). На секунду можеш розгубитися, але буквально на секунду. Іноді ти розумієш, що зробив це спеціально, щоб створити контраст. Але якщо жарт був перевірений і люди не сміються, то фіксуєш у голові: це не працює. Тоді беремо деталь цієї машини комедії, яка не спрацювала, і відправляємо її на діагностику. Розглядаємо з різних боків: що не так? Можливо, я неправильно сформулював думку, а сам жарт хороший?

Якщо все сказав правильно, але реакції немає, пробуємо змінити формулювання. Якщо мені дуже подобається сама думка, я буду переробляти жарт, доки він не запрацює. Якщо думка не така важлива і я просто хотів перевірити, чи спрацює вона, то можу її викинути. У мене точно були жарти, які пройшли три-чотири, а може, навіть п’ять ітерацій, перш ніж почали працювати як слід.

Антон Тимошенко

— Під час повномасштабного вторгнення український стендап помітно розвинувся. Від виступів у підвалах коміки перейшли до великих залів. Чи відчуваєте ви, що глядачі тепер очікують від коміків більшої залученості й навіть сприймають їх як точку опори?

— Сподіваюся, у людей є міцніші опори в житті, ніж стендап. Стендап — не така вже й надійна опора, якщо чесно. Краще, коли є родина, друзі, хобі, робота, творчість.

Іноді люди пишуть такі речі про стендап, що мені навіть складно повірити, наскільки сильно він їм допомагає. Читаєш відгуки про те, що людина вперше за час війни так сильно сміялася, і думаєш: «Ого, не знав, що можу настільки допомогти людині отримати радість і хоча б ненадовго відволіктися від того, що відбувається». Мені дуже цінно це чути. Хоча мій внутрішній критик одразу відкидає таку думку: мовляв, не може бути, щоб стендап настільки допомагав людям, ти просто розповідаєш жарти, заспокойся.

У цьому є і мінуси, і плюси. Принаймні не починаєш страждати на зіркову хворобу. Тому мені дуже приємно, якщо стендап стає для когось опорою. Але все-таки раджу мати й інші, а не покладатися лише на нього.

— Як ви оцінюєте конкуренцію в українському стендапі? Чи може зростання популярності жанру призвести до того, що коміки почнуть повторюватися?

— Не думаю. Якщо коміки повторюватимуться, люди їм про це скажуть. Це буде помітно, і довго так не працюватиме. На коміків, які постійно повторюються, просто не буде попиту.

Зростання конкуренції — це тільки плюс. Чим більше буде коміків, тим більший вибір матиме аудиторія і тим вищою, найімовірніше, буде якість. Хоча кількість не обов’язково автоматично переростає в якість — усе залежить від того, що саме коміки писатимуть.

В Україні з’явилося більше коміків, але я не сказав би, що вони регулярно виростають у виконавців, які збирають великі зали саме завдяки стендапу. Є окремі випадки, коли хтось вистрілив і сформував власну аудиторію.

Багатьом комікам доводиться придумувати додаткові формати — знімати відео для ютубу, вести розмовні шоу, розвивати блогерську діяльність. Вони стають популярними завдяки певному формату, а вже потім пропонують людям стендап як додатковий продукт. На мою думку, це може погіршувати сам жанр. Але в українських умовах не так багато способів зібрати аудиторію й монетизувати свою роботу. Ти не можеш просто поїхати в тур сорока містами, зібрати по дві тисячі людей у кожному, заробити грошей і потім цілий рік писати наступний концерт. Потрібно постійно працювати й щось вигадувати. Саме тому в нас так багато розмовних форматів.

Мені вони вже давно набридли. Не знаю, чи набридли глядачам. Але коли ти ставиш виробництво контенту на потік, важко постійно робити його якісним. Потрібні паузи, нові люди, свіжа кров і гроші, які можна вкладати в продакшн і сценарні групи. Зазвичай коміки або ютубери заробляють достатньо, щоб оплатити роботу команди, яка зробила відео, і, можливо, щось залишити собі. Але це не ті бюджети, які дозволяють накопичити гроші на власне вечірнє шоу — якісно зняте, добре продумане, яке потім можна комусь продати.

Ви знаєте, як працює наш ютуб. Якщо хочеш набрати мільйон переглядів, у тебе є два варіанти. Перший — створити дуже якісне шоу, яке буде цікавим саме завдяки своїй якості. Для цього потрібні гроші, хороша команда або винятковий талант. Другий — запросити якусь скандальну блогерку, модель OnlyFans, казиношника чи іншу людину, яка привертає увагу, й обговорювати з нею щось провокативне. Такий контент може зібрати мільйон переглядів завдяки хайпу й бруду. Цей шлях очевидно простіший і швидше монетизується, тому ним користуватиметься більше людей. А тим, хто намагатиметься створювати якісний продукт, буде складно: вони іноді набиратимуть перегляди, іноді ні.

Антон Тимошенко

Тому я навіть не знаю, чи можна говорити про повноцінну індустрію стендапу в Україні. У нас недостатньо інституційно розвинених механізмів, щоб називати це індустрією. Завод стендапу, де коміки приходять на роботу, отримують підвищення за вислугу років і з часом стають директорами заводу приколів, у нас поки немає (сміється).

Я тільки за те, щоб конкуренція зростала і з’являлося більше коміків. Єдина проблема — їм доведеться довго працювати на ентузіазмі. Не знаю, чи багато зараз людей готові займатися чимось без грошей вісім або десять років.

Звісно, є TikTok і Reels, де можна швидко стати популярним завдяки алгоритмам. Але ви самі бачите, який різний за якістю та змістом контент стає вірусним. Не завжди вдається просувати саме те, що ти вважаєш хорошим.

Є ризик, що людина захоче займатися стендапом, писати концерти, але в соцмережах у неї почнуть набирати перегляди скетчі, де вона надягає жіночу перуку й розповідає щось кумедне. Аудиторія скаже: «Нам подобається оце з перукою, а стендап — ні». І людина вже стає заручником алгоритмів.

Простих шляхів у стендапі зараз немає. Але, сподіваюся, коміки й далі приходитимуть у цей жанр і, як я та багато моїх колег, вкладатимуть у нього час просто тому, що їм це подобається, а не тому, що тут можна швидко заробити багато грошей.

— Що б ви хотіли, щоб глядачі винесли з концерту «Неприпустимо», крім сміху?

— Я хотів би, щоб люди винесли з мого концерту думку, що смерть — не така страшна річ, бо є ще життя.

 Фото надані Антоном Тимошенко