Микола СЕМЕНА, Сімферополь, для „Детектор медіа” Обговорюємо статтю професора Валерія Іванова „На яких підставах Генеральна прокуратура обмежує доступ журналістів до інформації?”



Відразу хочу сказати, що високоповажний професор і президент Академії української преси зробив надзвичайно важливу річ – по-перше, зібрав та глибоко проаналізував масу фактів з практики акредитації з усього світу. По-друге, звірив Положення про акредитацію у Генпрокуратури з нормами закону, що чітко показало його незаконність. Сьогодні це надзвичайно важлива річ як для практики всіх журналістів України, так і для їх навчання та підвищення фахового і правового рівня. І велике йому спасибі за це. Однак, з моєї точки зору, навіть такий Єрунтовний та широкий аналіз має дві прогалини, про які б треба сказати, принаймні, їх варто б винести на загальне обговорення.

По-перше, шановний Валерій Іванов чомусь випустив з виду, що насправді ми маємо справу з двома за своєю сутністю та якостями видами акредитації, які в правовому відношенні не рівні між собою. І справді, нас просто заплутало те, що обидві ці акредитації називаються одним і тим же словом, хоч, я думаю, їх варто б розрізняти навіть термінологічно.

І ось у чому справа. Є акредитація в кожній країні іноземних кореспондентів – це один вид акредитації. Це світова практика і вона має свої традиції та регулюється міжнародним правом. Але вона зовсім не тотожна акредитації внутрішніх кореспондентів при внутрішніх органах влади! І розглядати їх на одному рівні та переносити правила та положення міжнародної акредитації на внутрішню ні в якому разі не можна. Чому? Та тому, що, наприклад, при міжнародній акредитації у наших органів влади (і МЗС, і тих, про які потенційно будуть писати іноземні кореспонденти) нема ніяких правових зобов’язань перед читачами чи слухачами і глядачами, скажімо, ВВС, „Нью-Йорк Таймс”, „Вашингтон Пост”, „Дойче Веле” в інших країнах тощо. Наші органи влади їм нічим не зобов’язані. Органи влади, які акредитують іноземних кореспондентів, керуються виключно міжнародними нормами відкритості та доброзичливості, гостинності, міжнародної дружби, добросусідства тощо.

Але ж зовсім інша справа – внутрішня акредитація! За своєю суттю – це вже, власне, і не акредитація має бути, а просто реєстрація чи щось інше. Бо у виключно всіх органів державної влади України (як і інших держав), які утримуються на податки громадян, є правовий обов’язок широко інформувати своїх утримувачів, співгромадян своєї країни, яких представляють внутрішні ЗМІ, (на відміну від того, що такого зобов’язання їх перед іноземними громадянами, яких представляють іноземні ЗМІ, у них нема!) і вони не можуть тільки на свій розсуд виконувати цей обов’язок, чи відмовитися від його виконання. Тому внутрішня акредитація журналістів при якомусь органі, скажімо, при Генеральній прокуратурі - це не акредитація в загальноприйнятому розумінні цього терміну, а просто список журналістів, які добровільно виявили згоду висвітлювати роботу генпрокуратури, і орган влади не має законного права хоч кому-небудь у тому відмовити з будь-яких причин.

Якщо, на його думку, хтось неправильно висвітлює його роботу – орган влади має звернутися до суду в загальноприйнятому порядку і відновити справедливість, якщо вона порушена. Тобто – виключно! -- спростувати недостовірну інформацію, бо ніхто не має права обмежувати оцінки та думки. В демократичній країні будь хто має право сказати в ЗМІ будь яку свою думку з приводу роботи Генеральної прокуратури, має право її критикувати, навіть якщо вона працює ідеально! Звичайно, лише дотримуючись єдиного правила – спиратися на достовірну інформацію та викладати достовірні факти.

Для чого має проводитись внутрішня акредитація? Та лише для того, щоб орган влади міг зорієнтуватися, на скільки місць готувати залу для прес-конференцій, в скількох примірниках розмножити прес-реліз, якщо він готується, скільки телефонів чи комп’ютерів встановити в прес-центрі, щоб ними зручніше було користуватися, тощо. І все!

Друге, про що ми забули, це те, що в такому випадку: акредитація при органі влади – це не надання права висвітлювати роботу цього органу тому чи іншому ЗМІ, бо таке право воно має апріорі. Так само і неакредитація – це не відмова ЗМІ в отриманні інформації, яке йому вже надав закон. Тому будь яка неакредитація, рівно як і припинення акредитації (на відміну від міжнародної акредитації) - це незаконна дія, яка не повинна допускатися взагалі, і яка не тягне за собою припинення надання інформації тому органові ЗМІ, яке не акредитоване. Право отримувати відкриту інформацію від Генпрокуратури мають всі внутрішні ЗМІ без винятку.

Але внутрішня акредитація – це добровільне зобов’язання органу влади надавати акредитованим БІЛЬШЕ допомоги та більше різноманітної інформації, та скоріше, ніж не акредитованим. Право бути присутнім на відкритій публічній прес-конференції в Генеральній прокуратурі (як і в інших органах державної влади!), рівно так як і на місцях всіх інших публічних подій, мають в однаковому обсязі як акредитовані, так і НЕ акредитовані кореспонденти всіх ЗМІ, бо акредитація в законному порядку не обмежує прав неакредитованих на отримання відкритої інформації. Тому, наприклад, відмова генпрокуратури якому-небудь кореспондентові в акредитації значить лише те, що Генпрокуратура зняла з себе зобов’язання, взяте раніше, під час акредитації цього кореспондента, в тому, щоб: 1) повідомляти за своєю ініціативою йому про призначені прес-конференції, і надалі він має сам про це дізнаватися доступними йому способами, і якщо не дізнається, то вини в цьому прокуратури нема 2) Знімає з себе зобов’язання готувати для нього в обов’язковому порядку примірник прес-релізу, і він має його діставати самотужки та копіювати на свій розсуд і своїм коштом, 3) знімає з себе зобов’язання надавати йому на рівні з іншими право користування засобами зв’язку і він має забезпечувати зв’язком себе сам, тощо.

Але відмова в акредитації зовсім не є відмовою в допуску його на прес-конференцію, якщо він на неї з’явився, та відмовою в перепустці в будинок. Більше того, відмова йому в акредитації – зовсім не є відмовою в наданні відкритої інформації на рівні з іншими ЗМІ. Бо прокуратура зобов’язана інформувати про свою роботу всіх громадян своєї країни, в тому числі і тих, хто послуговується інформацією саме цього ЗМІ. Зокрема, прокуратура зобов’язана за законом на рівні з іншими інформувати про свою роботу і тих громадян України, які користуються інформацією „Української правди”, незалежно від того, зареєстрована вона чи ні.

До речі, стосовно реєстрації ЗМІ.

Ми маємо явне відставання українського законодавства, яке „не знає” такого виду ЗМІ, як Інтернет-видання, від реальної практики. І прокуратура б, як юридична установа, мала б скоріше подбати про те, щоб ліквідувати цю білу пляму вітчизняного законодавства, і сприяти тому, щоб Інтернет-видання були скоріше узаконені, а не закривати свою інформацію для Інтернет-читачів. Бо і справді, якщо у нас нема ще законів „Про вино”, чи „Про зерно” (наскільки я знаю, вони ще тільки обговорюються), то це ж не значить, що вина і зерна в наших реаліях нема, і прокуратура взагалі може не визнавати їх існування, як вона не визнає існування Інтернет-видань...

Микола СЕМЕНА, Сімферополь, для „Детектор медіа”





„Детектор медіа”. - Ми опублікуємо і інші точки зору на проблему акредитації журналістів в державних установах України. Адже вона стосується практично кожного ЗМІ і кожного журналіста.

Читайте також:

На яких підставах Генеральна прокуратура обмежує доступ журналістів до інформації?