В принципі, про палку любов Генеральної прокуратури до засобів масової інформації відомо давно. Але раніше вона хоча б намагалася якось триматися у межах букви закону.

Наприклад, відмовлялася акредитувати інтернет-видання “Українська правда”, грунтуючись на тому, що воно не зареєстровано як засіб масової інформації і нехтуючи тим, що це медіа має одну з найбільших аудиторій серед українських інтернет-газет як в країні, так і за її межами. Подібне рішення виглядало б парадоксально, якщо б прес-служба Генпрокуратури ставила собі за мету донести до громадськості різнобічну інформацію про діяльність свого органу. Але така мета, мабуть, не стоїть на порядку денному. Інакше не можна пояснити вперті намагання прес-служби обмежити доступ медіа на публічні заходи Генпрокуратури.

Звичайно, в пошуках аргументації проти рішення Генпрокуратури можна посилатися на Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” від 1 серпня 2002 р. № 683/2002, де нібито говориться “Визначити забезпечення відкритості формування та реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної та соціальної політики держави пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади”. Але, по-перше, мені як неюристу важко сказати, чи взагалі указ Президента є указом для прокуратури, а, по-друге, в даному випадку указ нібито і не потрібний, адже є закон, Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”.



Нагадаю, що згідно преамбули до нього він “відповідно до Конституції України визначає порядок всебічного і об'єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою частиною законодавства України про інформацію”. Якщо прокуратура є органом державної влади, то вона грубо порушує статтю 3 даного закону. Я наведу цю статтю повністю.

“Стаття 3. Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування

Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред'явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об'єднання журналістів.

Орган, при якому акредитовано журналіста і технічного працівника, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов'язків.

Порядок допуску журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України і з урахуванням загального режиму /регламенту/ роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм видається посвідчення /перепустка/на право входу у приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом або технічним працівником засобу масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому вони акредитовані. Письмове повідомлення із зазначенням підстав припинення акредитації вручається журналісту чи технічному працівнику засобу масової інформації і таке ж повідомлення одночасно надсилається до засобу масової інформації, в якому вони працюють. Журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку.”

Ця стаття вводить реєструючий, а не дозволяючий порядок акредитації. Такий порядок притаманний для демократичних країн (при формулюванні статті 3 в свій час за зразок були взяті відповідні німецькі положення). Я далекий від того, щоб вважати Україну демократичною державою, але положення закону виконувати, може, все ж таки треба? Давайте розглянемо, в чому протиріччя між положенням, що підготували прес-служба Генпрокуратури і Законом.

Положення Генпрокуратури: “1. З метою отримання акредитації засобами масової інформації та інформаційними агентствами (далі - ЗМІ та агентства) для участі у прес-конференціях та брифінгах, що проводить прес-служба Генеральної прокуратури України, необхідно подати заявку на офіційному бланку ЗМІ за підписом його керівника.

2. ЗМІ та інформаційні агентства, що зареєстровані в Україні, у заявках вказують:

- назву;

- засновників або видавців;

- статутні завдання;

- періодичність виходу;

- тираж на час подання заявки (для друкованих ЗМІ);

- сферу (регіон) поширення;

- юридичну адресу;

- номери телефонів, факсу керівника та редакції;

- електронну адресу.”

3. Зарубіжні ЗМІ, інформаційні агентства та їх представництва в Україні, крім того, до заявок додають копію картки акредитації в Україні.

4. Вітчизняні друковані ЗМІ та інформаційні агентства до заявки на акредитацію додають копію свідоцтва про державну реєстрацію; телерадіомовні організації - нотаріально завірену копію ліцензії на мовлення, видану Національною радою з питань телебачення і радіомовлення телерадіоорганізації-виробники продукції (студії-виробники) - копію договору з телерадіомовною організацією на трансляцію програми.

5. Акредитація не надається у випадку ненадання зазначених даних, надання неповних або недостовірних даних.”

І ще “7. Кількість акредитованих ЗМІ та інформаційних агентств, які можуть брати участь у прес-конференціях, брифінгах та інших публічних заходах в Генеральній прокуратурі України, може бути обмежена з урахуванням вимог режиму або технічних умов відповідних приміщень”.

(Слід, до речі, подякувати працівникам Генпрокуратури за їх м’якість та делікатність. Наприклад, не вимагаються дані про сімейний стан акредитуємих журналістів, характеристики з місць роботи і проживання про дотримання норм моралі у роботі та побуті та багато іншого.)

А от положення Закону: “Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред'явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об'єднання журналістів”.

(Як бачимо, навіть подання органу медіа не є обов’язковим. Його може замінити заява і рекомендація будь-якого журналістського професійного об’єднання).

Не помітити різницю між текстом Закону та Положенням Генпрокуратури може, мабуть, тільки працівник прокуратури. Чи може, дійсно, цей Закон для прокуратури не вказівка? І треба приймати ще один - “Про порядок висвітлення діяльності Генеральної прокуратури в Україні засобами масової інформації”?

В контексті цього конфлікту також цікаво подивитися, як регулюється порядок акредитації в інших країнах.

Питанню акредитації журналістів приділялася значна увага у міжнародних документах. У Гельсінському заключному акті (1975 р.), зокрема, говорилося про те, що держави-учасниці мають йти на зустріч проханням журналістів інших держав у видачі віз, дозволів на проживання, поїздок по країні, надавати інформацію та технічні канали зв’язку. Окремо говорилось про те, що "Держави-учасниці підтверджують, що журналісти не можуть підлягати висланню чи іншим чином каратися за законе здійснення ними професійної діяльності. У випадку вислання акредитованого журналіста він буде поінформований про причини цього і може звертатися із проханням про перегляд цієї справи".

Ці ж положення були підтвердженні у Підсумковому документі Мадридської зустрічі (1983 р.).

В Росії інститут акредитації передбачений ст. 48 Закону "Про ЗМІ". Задекларованою метою є допомога пресі в оперативному та повному інформуванні громадян про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об'єднань та інших структур. Однак через те, що правила акредитації встановлюють самі органи, при яких акредитується журналіст, дуже часто там обмежуються права журналіста по збиранню інформації. Це робиться з метою дозувати інформацію, дати журналістам для аналізу та розповсюдження тільки ті відомості, в яких цей орган чи установа виглядають у позитивному світлі. Про це, зокрема, свідчить аналіз правил акредитації, що діють у Новосибірської області. Наприклад, журналіст, який акредитований при Західно-Сибірському РУГП (згідно з Правилами акредитації від 16 червня 1997 р.), зобов’язаний "при отриманні інформації від посадових осіб ставити їх до відома про мету і характер своєї роботи" (п. 8 Правил). Але якщо готується критичний матеріал, то повідомлення про це, звичайно, перекриє для журналіста канали інформації.

Якщо ст. 48 Закону передбачає тільки два порушення, за які скасовується акредитація - порушення правил акредитації і розповсюдження дифамаційних відомостей, що має бути підтверджено рішенням суду, - то місцеві органи вирішують по своєму. Так, п. 6.1 правил акредитації журналістів ЗМІ при адміністрації Новосибірської області передбачено такі підстави для відмови в акредитації, як "визначена тематична спрямованість засобу масової інформації, розміщення матеріалів, в яких може бути нанесена моральна і політична шкода адміністрації області", а також "відсутність технічної можливості розмістити журналістів усіх видань чи інших ЗМІ для роботи у ході заходу, що проводиться". Іноді передбачається навіть отримання спеціального письмового дозволу посадової особи на аудіо- чи відеозапис. Звичайно, усе це факти прихованої цензури.

Порушенням прав журналіста є також те, що деякі органи при акредитації вимагають персональні дані журналістів, включаючи домашні адреси та номери домашніх телефонів. Правила акредитації журналістів при прес-службі УВС Новосибірської області (затверджені 14 квітня 1994 р.) встановлюють квоти представництва журналістів, що законом теж не передбачено. А Положення "Про акредитацію представників ЗМІ та громадських об'єднань (громадських організацій) при Міської Думі м. Дубни" від 12 лютого 1997 р. встановило такі правила акредитації, які місцеві журналісти знайшли дискримінуючими і взагалі відмовилися від акредитації у Думі. По-перше, вимога про акредитацію стосується не тільки журналістів, але й представників громадських організацій, по-друге, акредитація має проходити через профільний комітет міської думи, а потім затверджуватися на її засіданні (незрозумілою є і така заплутана процедура, і критерії, за якими будуть відбиратися журналісти).

У березні 1999 р. видали нормативні акти щодо питань акредитації губернатор і Дума Волгоградської області. Дума з метою "подальшої демократизації процесу взаємовідносин засобів масової інформації з органами державної влади, громадянами і організаціями" внесла дві зміни у Положення про акредитацію, що діяло досі. Перша зміна встановлює, що переакредитація журналістів буде проводитися щорічно. Другою зміною було вилучення з пункту "Журналісту може бути відмовлено Волгоградською обласною Думою в акредитації, чи він може бути позбавлений її, якщо він чи редакція порушили це Положення, чи розповсюдили відомості, які не відповідають дійсності, що ганьблять честь та гідність Волгоградської обласної Думи, її органів і підрозділів, депутатів, що підтверджено рішенням суду, яке вступило у законну дію" слів "що підтверджено рішенням суду, яке вступило у законну дію". Тобто тепер можна позбавити журналіста акредитації на власний розсуд відповідних чиновників апарату обласної Думи. У Правилах акредитації при губернаторі Волгоградської області теж чимало спірних моментів. Так, там відразу визначено, що "першочергове право на акредитацію надається журналістам ЗМІ, засновниками яких є органи державної влади чи органи місцевого самоврядування Волгоградської області". При цьому залишається ще один обхідний шлях. В акредитації може бути відмовлено через "відсутність технічної можливості створення необхідних умов для журналістів усіх ЗМІ". А у розділі про позбавлення акредитації губернатор пішов шляхом Думи і не включив у відповідний пункт положення про обов'язкове рішення суду щодо публікації даних, які не відповідають дійсності та ганьблять чиюсь честь та гідність.

Окремі правила були вироблені під час другої чеченської війни. Це "Правила акредитації представників засобів масової інформації при Апараті помічника Президента РФ С.В.Ястржембського". Треба відмітити, що мета цих правил лежить на поверхні: організувати інформаційні пули, такі, які зорганізували США під час війни у Перській затоці, і не допускати інших журналістів до району бойових дій. За законодавством Російської Федерації влада у деяких ситуаціях має право обмежувати діяльність медіазасобів. Так, згідно ч. 1 ст. 56 Конституції РФ та Законом РСФСР від 17.05.1991 № 1253-1 "Про надзвичайний стан" можна встановлювати окремі обмеження прав та свобод. Згідно ч. 2 ст. 13 Федерального закону РФ від 25.07.1998 № 130-ФЗ "Про боротьбу з тероризмом" керівник оперативного штабу має право регулювати діяльність працівників ЗМІ у зоні контртерористичної операції. Згідно ж Правил журналісти не можуть самостійно пересуватися по території Чечні, брати інтерв’ю у військослужбовців без спеціального дозволу, журналіст обов’язково має бути штатним працівником ЗМІ, працювати тільки у відповідній групі (пулі), фото-, відеозйомка може проводитися тільки "під охороною і контролем представників силових структур Російської Федерації". Фактично Правила служать інструментом у проведенні інформаційної війни з чеченськими сепаратистами. При цьому активно використовується відповідний досвід США.

В Азербайджані за ст. 37 Закону "Про засоби масової інформації" можна акредитувати журналістів при органах влади тільки за згоди цих органів.

В Грузії ст. 22 Закону "Про пресу та інші ЗМІ" регулює порядок акредитації: "засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів в органах державної влади, політичних та громадських організаціях за взаємній угоді з ними. Акредитований журналіст присутній на засіданнях, нарадах та інших заходах цих органів. Він має право знайомитися з стенограмами та іншій документацією згідно загальним правилам”.

У Киргизії згідно ст. 10 Закону “Про захист професійної діяльності журналіста” державні органи чи громадські об’єднання мають право позбавити журналіста акредитації не тільки у випадку порушення ним чинного законодавства, а також просто у результаті рішення самого органа, при якому акредитований журналіст.

У Туркменистані діяльність (і, навіть, перебування) іноземних журналістів за постановою президента № 1536 від 30 жовтня 1993 р. "Основні правила, що регулюють професійну діяльність кореспондентів (журналістів) ЗМІ іноземних держав на території Туркменистану" дозволена тільки після офіційної акредитації. Але й після того їх діяльність обмежується спеціальними правилами, що затверджені Президентом країни. Акредитацією іноземців займається відділ інформації міністерства закордонних справ, а відкрити корпункт іноземні ЗМІ можуть тільки після дозволу цього відділу, узгодженому з відділом у справах преси і ЗМІ при Кабміні Туркменістану. Зараз функції цього відділу передані державному підприємству "Туркменметбугат", яке є монополістом на медіаринку республіки. Щоб відкрити кореспондентський пункт при МЗС Туркменистану, необхідно звернення від зарубіжного ЗМІ до посольства чи МЗС. Після цього МЗС разом з Відділом у справах преси і ЗМІ Кабінету міністрів протягом двох місяців приймає рішення про дозвіл чи заборону відкриття корпункту.

Причому, зарубіжним кореспондентам віза видається чи на 6 місяців чи на 1 рік. Звичайно, є в іноземних журналістів й особливі права. Вони користуються всіма послугами з обслуговування дипломатичного корпусу, а також мають право ввозити та вивозити рукописні та друковані матеріали. Крім того, ці журналісти користуються митними пільгами. При позбавлені акредитації відділ інформації МЗС повідомляє про це журналіста, і той може апелювати до керівництва МЗС, чиє рішення є остаточним. Поїздки по країні іноземний журналіст має нотифікувати у відділі інформації міністерства закордонних справ. “Основні правила…” служать важелем впливу на журналістів, бо їх можуть позбавити акредитації. У квітні 1998 р. кореспондента “Независимой газеты» В.Пономарьова затримали в аеропорту і депортували, бо він не мав акредитації. Тиск відчували на собі також собкори російських газет “Труд”, “Комсомольская правда”, “Известия”, “Гудок”. У 1996 р. був позбавлений акредитації кореспондент Радіо “Свобода” С.Овезбердиєв, призупинялася акредитація кореспондентів Громадського російського телебачення К.Бабаєва, стрингера агентства Рейтер М.Гурта, не видали акредитацію кореспонденту газети “Комсомольская правда” А.Бушеву, “Известия” В.Кулешову, “Правда” М.Дурдиєву, туркменська служба Радіо “Свобода Є.Аннакурбанову. Приводом для репресивних дій влади служать критичні публікації іноземних кореспондентів.

Недосконалість норм, які регулюють інститут акредитації, призводить до того, що вона перетворюється в інструмент, за допомогою якого чиновники дозують інформацію, порушуючи права громадян на вільне отримання повної та об'єктивної інформації. Це відбувається через те, що орган, при якому акредитуються журналісти, сам визначає їх коло; інформація видається тільки та, яка вигідна тим чи іншим органам та установам.

У зв'язку з конфліктними ситуаціями цікавим є розгляд того, як нормується акредитація іноземних журналістів у Білорусі. З 18 жовтня 1993 р. там діяло Тимчасове положення про діяльність кореспондентів засобів масової інформації іноземних держав на території Республіки Білорусь. Воно визначало порядок акредитації за рішенням Міністерства закордонних справ на підставі письмового подання закордонних ЗМІ. У цьому тимчасовому положенні були закріплені права та обов'язки іноземних кореспондентів. Зокрема, було положення про те, що іноземні кореспонденти не можуть бути позбавлені акредитації "на підставі змісту їх репортажів чи матеріалів". Норми цього тимчасового положення були підтвердженні в ст. 45 "Іноземні кореспонденти" Закону Республіки Білорусь "Про пресу та інші засоби масової інформації" від 13 січня 1995 р.

13 червня 1997 р. уряд Білорусі замінив Тимчасове положення на Положення про діяльність представництв та кореспондентів засобів масової інформації закордонних держав у Республіці Білорусь". В цілому норми роботи іноземних кореспондентів залишилися такими ж, хоча були передбачені деякі обмеження. Так, не могли акредитуватися працівники диппредставництв та іноземних фірм, один кореспондент мав акредитуватися тільки від одного органу ЗМІ тощо.

Але діяло це Положення не довго і вже 12 липня 1997 р., тобто через місяць, було замінено на "Положення про перебування та професійну діяльність на території Республіки Білорусь представництв і акредитованих у Республіки Білорусь кореспондентів іноземних засобів масової інформації". На відміну від попереднього положення, воно суттєво ускладнює порядок створення представництв і діяльності іноземних кореспондентів у Білорусі. Згідно з новим Положенням, усі представництва іноземних ЗМІ мають бути перереєстровані, причому дозвіл на це дає безпосередньо Рада Міністрів країни. П. 7 Положення говорить про те, що не можуть бути акредитовані як іноземні кореспонденти "особи, які є співробітниками засобів масової інформації, котрі зареєстровані у Білорусі”. Тобто, білоруським журналістам доводиться, практично, або ставати стрингерами, або не співробітничати з закордонними ЗМІ. До того ж, згідно п. 8 у перелік документів входить довідка про попередню журналістську діяльність, що теж є обмежуючим елементом. П. 25 Положення говорить про те, що іноземні кореспонденти "несуть всю повноту відповідальності у випадках використання засобів масової інформації з метою: - здійснення діянь, що наказуються у кримінальному порядку; - розкриття відомостей, які складають державну чи іншу таємницю, яка охороняється законом; ... - невиконання міжнародних зобов'язань Республіки Білорусь; ... - замах на моральність, честь та гідність громадян і посадових осіб держави, зокрема, розповсюдження відомостей, які ганьблять честь, гідність та ділову репутацію Президента Республіки Білорусь" тощо. Таким чином, це Положення суттєво ускладнило діяльність іноземних кореспондентів у Білорусі.

29 травня 1997 р. "Положення про акредитацію кореспондентів і відкриття кореспондентських пунктів засобів масової інформації закордонних держав на території Республіки Казахстан" прийняв Кабінет Міністрів цієї країни. В цілому, це позитивний крок, бо до цього питання акредитації іноземних кореспондентів у цій країні нормативно не регулювалося взагалі. Всі питання, пов'язані з діяльністю кореспондентів іноземних ЗМІ, тепер в Казахстані регулює Міністерство закордонних справ. Воно має протягом місяця приймати рішення про акредитацію.

Акредитація іноземних кореспондентів в Казахстані є двох видів: постійна - на 1 рік з пролонгацією на цей же термін, та тимчасова - на 6 місяців. Треба відмітити, що акредитація іноземних кореспондентів проводиться тільки після отримання МЗС Казахстану цілого пакету різноманітних документів від зацікавленого в акредитації ЗМІ (тут й довідка про журналістську діяльність, й довідка про засіб масової інформації, й інше). На жаль, у цьому Положенні є ряд негативних і невизначених моментів, які можуть завадити вільній діяльності журналістів у Казахстані. Особливу увагу привертає п. 13 третього розділу Положення, згідно якому: "У випадку порушення кореспондентами ЗМІ іноземних держав правил в області розповсюдження інформації, які встановлені законодавством РК і цим Положенням, пропаганди чи агітації насильницької зміни конституційного ладу, порушення територіальної цілісності республіки, підриву безпеки держави, соціальної, расової, національної, релігійної, класової та родової переваги, культу насильства та жорстокості вони можуть бути позбавлені акредитації відповідним рішенням Міністерства закордонних справ Республіки Казахстан…".

У принципі, ця норма заперечень не викликає, але забутий один найважливіший принцип: подібні порушення має право встановлювати тільки суд, інакше це може призвести до свавілля. Тим більш, що печальні прецеденти у Казахстані вже були. Так, було відмовлено в акредитації кореспонденту радіостанції "Свобода" на підставі того, що він одночасно є кореспондентом "Независимой газеты" (Росія), хоча такі випадки у Положенні взагалі не розглядалися. Хоча й розгляд суду не є гарантією дотримання свободи слова. У 1994 р. в Кустанаї обласним судом був засуджений за "розпалювання міжнаціональної ворожнечі" журналіст Б.Супрунюк. Йому інкримінувалося те, що він у своєму матеріалі тенденційно підібрав цитати з творів Абая Кунанбаєва. Коментарі, як кажуть у подібних випадках, не потрібні...

Таким чином, спостерігаємо знайому картину: вітчизняний чиновник орієнтується не на досвід сталих демократичних суспільств, і навіть не на власне законодавство! (яке, як на мій погляд, у сфері медіа є найкращим серед країн СНД), а на гірші зразки законодавства пострадянських країн.

PS До речі, було б дуже непогано, якщо б пан С.Васильєв включив вищезгадане Положення української Генпрокуратури до свого чергового листа до пані Северинсен як ілюстрацію дійсного становища преси в Україні.