Справді – писав, як жив. Як дихав.



А тут ми наведемо єдину написану Набокою статтю для „Детектор медіа”, з дуже промовистою назвою: „Писуни”. А також – його відповідь на наше запитання про телевізійний проект мрії... Важко від того, що вже с Сергієм не побачимося, на що і він, і ми сподівалися...



15.04.2002 14:24 ПИСУНИ. Емоційне. Постелекторальне.

Журналістика буває різна. Можна класифікувати її за видами, за жанрами, за стилями, за тематикою. Можна, користуючись уявною якісною шкалою, поділити її за рівнем професійности, майстерности, таланту. Можна, зрештою, розподіляти на американський, европейський чи совєтський штиби, чи й простіше - розглядати моделі тоталітарну й лібертаріянску…

А є ще журналістика українська. Чимось вона нагадує список офіційних "героїв України", пам’ятаєте, є в нас такі, дуже героїчні герої, геройськи нагороджені нашим народом в особі його улюбленого Президента таким звитяжним званням? Особливо огидних особистостей у цьому героїчному списочку, начебто, й нема, і звинуватити в індивідуальному негероїзмі когось конкретно важко (хоча й можна! Можна!). Але всерйоз назвати більшість з них героями - окрім, може, двох (одного - посмертно) - нормальний язик повернеться хіба що під дією жахливої й несумісної з життям кількости алькоголю. Хоча, якщо припустити, що це просто новий, особливий вид героїв, ще незнаний людством…

Так і з журналістикою українською звичайною. Можна її називати жлобською, можна - хамською, можна - непрофесійною, продажною, тупою; можна дібрати силу різноманітних епітетів, але головне, вирішальне й засадниче в ЖУ описується одним словом - НЕІСНУЮЧА. Кілька десятків людей, яких можна назвати журналістами, жменька ЗМІ - є окремими фактами, виключеннями з правила, і на тлі загальної ситуації слугують радше підтвердженням сумного факту неіснування такого явища, яке ми тут умовно називаємо ЖУ. А відтак слід визнати, що не існує і журналістів.

Є - писуни. Ну, ще трохи читунів, які озвучують творчість писунів.

На жаль, це стосується і владних, і провладних, і нейтральних, і опозиційних, і забавляльних ЗМІ, і аналітичних, і інформаційних, і державних, і антидержавних.

І коли Славко Піховшек заявляє, що "вона можлива і вона існує, незаангажована й вільна політична журналістика", то ми чуємо слова яскравого представника політичної обслуги, але не журналіста. Швидше я би погодився з паном Чекмишевим, заступником директора Київського інституту журналістики, який вважає, що ЖУ "нагадує або бруднуватий РR, або маніпулювання інформацією, або створення якихось іміджових моделей і так далі". Коли прем’єр Кінах заявляє, що місія журналіста "бути в перших рядах творення нового життя, точним і яскравим словом сприяти її (?) удосконаленню заради утвердження високого завоювання людства - демократії, свободи слова і поваги до особистості", мені особисто жваво пригадується пишна риторика тридцятирічної давности. Коли пан ще-спікер Плющ минулого року видав, що "сьогодні можна гордо стверджувати - українська журналістика відбулася… в Україні сформувалася нова генерація журналістів, які мають не тільки стійкі демократичні погляди, але і навчилися відстоювати їх в своїх публікаціях, репортажах і коментарях" - мені хотілося ридати від щастя. Добре, що хоч хтось в Україні має те, що йому потрібно.

Чи можна писати про, міркувати над і взагалі досліджувати неіснуюче явище? Можна. Визнати його умовно існуючим, припустити можливість чогось на кшталт неевклідової геометрії, узяти за аксіому щось неймовірне і вибудувати на основі цієї неймовірної аксіоми струнку і внутрішньо несуперечливу картину всесвіту.

Наш ЖУ-всесвіт постає з однієї-однісінької аксіоми. Аксіоми імени В.І.Лєніна. Щось таке покійничок казали про те, чим мусить бути ЗМІ - колективним організатором, агітатором, пропагандистом. Як каже Володимир Здоровега, декан факультету журналістики Львiвського університету, колись "роль журналістики… зводилась до того, що вона повинна була пропагувати й доносити до широких мас якомога дохiдливiше партiйнi догми". Скажіть, чим сьогоднішня ЖУ відрізняється від тодішньої?

Так, безперечно, певна різниця спостерігається. Рівень освічености, ерудованости, володіння якоюсь зрозумілою мовою у теперішніх писунів набагато нижчий. Спостерігаються серйозні проблеми з інтелектом, притомністю, совістю, іншими, не менш ефемерними штучками. І нинішнім писунам не допоможуть ані додаткова освіта, ані ніякі альтернативні журналістські спілки, кодекси журналістської чести й комісії з журналістської етики - хоч ти їх наколупай сотні й тисячі...

Виступаючи 12 квітня на сильно віртуальному, майже неіснуючому "Громадському радіо", я ляпнув був, що ті, чиє покликання вилизувати різні місця роботодавцеві, могли би це робити елегантніше, ніжніше, еротичніше, зрештою, а виходить - тупо й гидко. За кілька днів я зрозумів - так і треба! Які замовники, такі й писуни. Яка "еліта" - така й "журналістика".

І найкраще, що можна зробити (і робиться подекуди) в інформпросторі - обливаючи брудом опонентів, не згадувати в жодному контексті свого хазяїна. Просто ігнорувати його існування. Тоді, принаймні, у користувача може скластися ілюзія, що неіснуюча ЖУ - існує.

Може, саме ці вибори бодай на когось подіють витверезливо, як холодний душ. Може, хоч хтось усвідомить, що не слід аж так налягати на маніпулятивну функцію журналістики. Цей важіль затонкий для дебілів…

Амінь.

P.S. Заради коректності "Детектор медіа" наводить повну відповідь В'ячеслава Піховшека на запитання сайту Part.org.ua:

Part.org.ua - Как Вы считаете, возможна ли вообще в Украине политическая журналистика?

В. Пиховшек – Все зависит от градации СМИ. В общем, она возможна и она существует, незаангажированная и свободная политическая журналистика.

Все зависит от величины СМИ. Например, в интернет-издании или в небольшой газете это более-менее возможно. В более крупных же СМИ этого принципа тяжелее придерживаться. Быть журналистом – значит перестать быть политическим игроком. Постепенно будет меняться как журналистика национального уровня, так и политика национального уровня. То, что делается сейчас, мне пока тяжело называть политической журналистикой. Когда будут четко видны изменения государственной власти, можно будет четко сказать, как будет меняться и сама политическая журналистика.

Сергій Набока, спеціально для “Детектор медіа”



21.06.2002 13:36 Запитання "Детектор медіа": Телевізійний проект моєї мрії - це...

Відповідають: Сергій Набока, Тамара Щербатюк, Лаврентий Малазония, Анатолий Борсюк, Ігор Слісаренко, Андрій Тичина, Іванна Коберник, Ольга Таукач

Сергій Набока, журналіст

Мрію я про такий телепроект, який дозволив би мені постійно їздити по цілому світу і розважатися, відпочивати, пити, їсти і взагалі насолоджуватися життям у найбільш улюблений тубільцями спосіб, показуючи украінському глядачеві, як класно жити де-не-де у світі інколи. Їде знімальна група і знімає мене в режимі прихованої чи неприхованої камери. А потім під час монтажу можна все це відкоментувати культурологічненько: в країні N чоловіки віддають перевагу полігамії; я – в гаремі, орендованому на три години, і т.д.

Але, як на мене, краще за все встановити камери в курилках усіх головних українських інституцій, починаючи від Адміністрації Президента України і закінчуючи податковою адміністрацією. Ну, а насправді - багато ідей, але доводиться сціпити зуби і мовчати, бо вкрадуть і спаскудять. Хай крадуть краще у Росії, яка, в свою чергу, краде десь іще... І все ж у мене є хороша ідея. Зараз вона витанцьовується. Може, й побачимось. Головне – ніякої політики, щоб не кортіло накласти на себе руки.

„Детектор медіа” висловлює свої співчуття мамі Сергія Набоки, дружині, донькам, всім рідним і близьким нашого Колеги, який так передчасно пішов від нас.