Фотокор Олександр Клименко майже 40 років пропрацював в українських медіа. Після закінчення столичного університету Шевченка — п’ять років у газеті «Сільські вісті», а потім понад 33 роки в газеті «Голос України». З парламентською газетою він був від першого до останнього номера, який вийшов навесні 2024 року. Співпрацював з дуже багатьма вітчизняними та іноземними медіа, зокрема німецьким журналом Der Spiegel та іспанською газетою El País. Знімав у низці країн, де відбувалися воєнні конфлікти. Автор персональних виставок та книг. «Я постійно все життя знімав. Це як наркотик», — зізнається Олександр.

Оскільки ще в 90-х Олександр бачив війни та їхні наслідки, йому було дуже боляче, коли Росія напала на Україну, особливо, коли гинули його друзі. З 2014 року він знімав війну тепер в рідній країні. «Найстрашніше, що я бачив, — це розкопки у селі Мотижин під Києвом, де рашисти вбили голову села Ольгу Сухенко з її родиною. А перед цим був у селі Дмитрівка, де наші розбили колону окупантів. І Бучу відразу після звільнення знімав. У мене є жахливі фото, але вони пішли як докази звірств», — розповідає він.

Водночас Олександр шкодує, що йому та колегам фотокореспондентам не завжди на фронті дозволяють знімати, пояснюючи тим, що це може нашкодити військовим. Не дозволяють, навіть коли фотокори кажуть, що не будуть поки публікувати ці фото. А згодом вони можуть стати історією. «Минуло понад 10 років, багатьох важливих фото немає. А вони були б важливі для історії. От чому можна було знімати? Пам’ятаю фото, яке я не зняв, воно мені досі болить. Це було біля Пісок», — каже він. Олександр сподівається, що ті фото, які не вдалося зняти цивільним фотокорам, знімуть військові колеги, які служать.

Він висловив думку, яку часто можна почути від фотокорів і журналістів: попри наявність акредитації від Міноборони й перевірки СБУ, на фронті до них дехто продовжує ставитися не як до професіоналів, які виконують свою роботу.  «Коли чую: “Ми вас не пустимо, бо боїмося за вашу безпеку”, то хочу сказати, що наша доля в наших руках. Я сам боюся, тому сам вирішую: буду знімати в небезпечних місцях чи ні», — розповідає він.

А щодо етичного питання, чи варто знімати людей в горі, зокрема на похованнях чи після обстрілів, без їхньої згоди, Олександр відповів, що якщо ці люди скажуть, що не треба їх знімати, то жоден його колега не полізе з камерою це робити.

— Олександре, скільки років ти працюєш фотографом? Чому вибрав цю професію? Де вчився ремесла?

— Уперше я взяв у руки фотоапарат, коли мені було 14 років. Купив мені його батько. Такий маленький «Київ-30» із 16-міліметровою плівкою. Він схожий на Minox, який постійно фігурує у шпигунських фільмах про ті часи. Почав знімати, щось робив удома у ванній, проявляв, друкував. Потім в одному магазині у Чернігові купував якісь ванночки, до мене підійшов поважний чоловік і запропонував прийти на Станцію юних техніків, де працював фотогурток і була лабораторія. Це був Григорій Гнатович Гулий, який учив дітей фотографувати. Це був 1974 рік, я у цьому гуртку займався три роки до закінчення школи.

Після школи закінчив Чернігівське технічне училище № 15 за спеціальністю «Фотограф широкого профілю». Там нас учили техніки чорно-білої та кольорової фотографії, вчили професійно обробляти фото. Ми займалися світлом, яке дуже багато важить для фото. Фотографія з грецької — це «фото» (світло), «графія» (пишу), тобто «пишу світлом». Практично ми мали стати фотографами у салоні, знімати гарні фото людей — і на паспорт також.

По закінченню училища я отримав дуже високий п’ятий розряд. Для того, щоб його отримати, треба було займатися кольоровою фотографією. Після служби в армії вступив в Київський державний університет Шевченка на факультет журналістики, а у 86-му почав працювати в газеті.

Я постійно все життя знімав. Це як наркотик.

У нас на державному екзамені головою державної комісії був головний редактор газети «Сільські вісті» Іван Васильович Сподаренко. А деканом тоді був Анатолій Захарович Москаленко. Диплом у мене був із фотографій, які я знімав у Музеї архітектури й побуту: фольклорні заходи, обряди, ярмарки, актори. Сподаренко подивився і сказав: «Хлопче, приходь до нас у редакцію».

Я прийшов, у Сподаренка в кабінеті на стіні висіла велика карта України. Він мені каже: «Вибирай, куди ти хочеш поїхати, побачимо, що ти вмієш». Я ніколи не був у Карпатах, тому вибрав гори. Іван Васильович каже: бери квиток на літак і лети, знімай. Я полетів, зробив чимало фото — і мене взяли в редакцію.

— Ти працював у парламентській газеті «Голос України» з моменту створення?

— Так. Наприкінці 1990 року почалося створення «Голосу України». Ініціатором була «Народна Рада» у Верховній Раді (це парламентська опозиція комуністам на початку 1990-х — «ДМ»). Вони сказали, що всі газети навколо комуністичні, а ми повинні мати свій голос. Кравчук підтримав цю ідею. Дмитро Павличко придумав назву «Голос України» за аналогією з «Голосом Америки», це відома історія.

Майже п’ять років я працював у «Сільських вістях». Це були постійно село, село, село, доярка, механізатор. Мені стало нудно. Щось знімав і для себе, як кажуть, у шухляду. Бо мені хотілось бути фотожурналістом, а тут робота перетворилася в якусь рутину.

І тут створюють «Голос України»! Я туди пішов і мене пообіцяли взяти на роботу. У «Сільських вістях» була стабільність, а тут невідомість. Друзі мене підтримали. Сподаренко мене дуже поважав, не хотів відпускати. Але врешті погодився.

Перший номер вийшов 1 січня 1991 року. Майже всі фото у номері були мої, а на першій шпальті — моє фото, на якому діди морози йшли Хрещатиком на Новий рік.

У 92-му році тираж нашої газети вже був близько 800 000. Уявляєте? Коли я пішов у «Голос України», там навіть ще не було фотолабораторії, там ще нічого не було. Сподаренко дозволив мені тимчасово користуватися лабораторію «Сільських вістей».

З першого і до останнього номера я постійно друкувався в «Голосі України». Останній номер вийшов навесні 2024 року. Все моє життя пройшло в «Голосі України» — 33 роки й три місяці.

Тоді здавалося, десь, може, краще. Але зараз розумієш, що це було найкраще, щасливе, творче життя. Ми були вільні, у нас була свобода слова. В останні роки, коли бракувало грошей на відрядження, редактор Анатолій Федорович Горлов казав: «Давай, їдь на війну, знімай, це дуже важливо». І попри брак коштів, у фотографів завжди була сучасна апаратура. Бо для газети було важливо мати якісні фото.

— Окрім «Голосу України» з якими ще вітчизняними та закордонними виданнями співпрацював?

— З багатьма, дуже багатьма. Співпрацював із журналом Der Spiegel. Розповім ексклюзив. У редакцію десь у кінці 91-го року прийшли два німецькі журналісти, захотіли побачити фотографа. Зайшли до мене в лабораторію. Я їм показав якісь фото. Вони захотіли купити кілька. Це були якісь несусвітні гроші у той час. Це було агентство, яке працювало для журналу Der Spiegel. Потім я ще робив для них фото. Тоді комп’ютерів не було, я посилав фотографії поштою. Зараз це важко уявити, але так ми працювали.

Ще я працював багато з іспанською газетою El País, з різними агенціями, зокрема Reuters.

— Ти, мабуть, об’їздив усю Україну? У скількох країнах побував?

— Україну я всю об’їздив кілька разів, мені здається. Колись можна було зранку полетіти у Чернівці, а ввечері повернутися літаком у Київ. Редакція платила за квитки. А країни я колись рахував, потім припинив. Думаю, понад 50. Я не був у Південній Америці та в Австралії.

— У Вікіпедії написано, що ти з 1992 року побував у десяти країнах, де відбувалися воєнні конфлікти. В яких? Довелося знімати у бронежилеті та касці?

— Хочу сказати, що у Вікіпедії хтось про мене написав. А в мене ніяк руки не доходять виправити там інформацію. Починаючи з 1994 року я неодноразово був у країнах колишньої Югославії. Там був збройний конфлікт. Там досі стоять миротворці у Косово. Також був у Ліберії, Південному Судані, Демократичній республіці Конго, інших країнах Африки.

Перший раз ми вилетіли в 94-му році в Сараєво, не маючи жодного воєнного досвіду. Летіли з пресслужбою Міноборони, нас було шестеро журналістів. Нам у Міністерстві оборони дали важкі 16-кілограмові бронежилети, ми в них ходили по Сараєву. А важив я тоді кілограмів 75—80.

— Чи знімав на фронті під час російсько-української війни?

— Так. Це дуже довга історія. Я бачив війни та їхні наслідки в Сараєво, Африці. І коли це все почалось у нас, мені було дуже-дуже боляче. Я не міг це не знімати. Коли був в Африці, у мене було багато знайомих вертолітників. І от 2 травня 2014 року біля Слов’янська збили два вертольоти Мі-24, вони були навіть у білому кольорі як миротворці. Загинули п’ятеро з двох екіпажів. Це були мої знайомі, я їх усіх знав.

З 2014 року я дуже багато їздив на схід України. Також у бронежилеті й касці. У мене була якась югославська каска для страйкболу і звичайний військовий бронежилет. До речі, каску у мене попросив музей Другої світової війни. Я їм її віддав. А бронежилет є досі.

У 2014-му я багато знімав. У червні ми були з 95-ю бригадою біля Карачуна, потім в інших місцях. Восени 2016-го в мене вийшла книга. Мої друзі допомогли грошима на видання, я їм дуже вдячний. Потім знову знімав, знімав, знімав війну. З 2019 по 2021 рідше. Перед повномасштабним вторгненням крайній раз я був 12 лютого, тобто за 10 днів до початку. І тоді вже щось там відчувалося, було багато іноземних кореспондентів. Повномасштабне вторгнення теж знімав. Найстрашніше, що я бачив, — це розкопки у селі Мотижин під Києвом, де рашисти вбили голову села Ольгу Сухенко з її родиною. А перед цим був у селі Дмитрівка, де наші розбили колону окупантів. І Бучу відразу після звільнення знімав. У мене є жахливі фото, але вони пішли як докази звірств.

— Умієш надавати невідкладну допомогу?

— Так, проходив щонайменше чотири рази дуже круті тренінги. Хочу сказати, якщо ти ці навички не використовуєш, то вони забуваються. Тому, на мій погляд, якщо ти їздиш на війну, постійно повинен проходити такі тренінги.

— А доводилось надавати допомогу невідкладно?

— На щастя, не доводилося.

— Час від часу у нас спалахують дискусії через обмеження, недопуск фотокорів до зйомок, бо це може нашкодити й грає на руку ворогу. Чи не вважаєш, що Україна набагато більше втрачає, ніж виграє, через заборону знімати наслідки війни?

— Хочу сказати, що це складне і неоднозначне запитання. Є багато факторів, які впливають на ці рішення. Як мінімум під час війни не можна поширювати секретну інформацію. Водночас пам’ятаю 2014—15 роки, коли не раз чув: «Ой, не знімай це, не можна». Я казав: «Я не буду зараз друкувати». Все одно не дозволяли. Тепер минуло понад 10 років, багатьох важливих фото немає. А вони були б важливі для історії. От чому можна було знімати? Я пам’ятаю фото, яке я не зняв, воно мені досі болить. Це було біля Пісок. Наші військові так закопалися на полі, що їх не видно було. Але скрізь на полі були невеличкі горбики й труби, з яких ішов дим. Це було би дуже живописне фото. Але зняти не дозволили.

Ось один з аспектів. Ми всі отримали акредитацію, пройшли інструктаж. Нас перевіряли СБУ, Міноборони. То, може, треба довіряти фотографам? Ми розуміємо, що має бути воєнна цензура, щоб не наразити на небезпеку наших людей. Але не треба нас сприймати як дітей. Бо іноді доходить до смішного. Наприклад, знімав у бліндажі. Той, хто перевіряв, побачив там типу білий листок на стіні й каже, що не можна публікувати. Послали фото командиру батареї. Він каже: «Та ви задовбали, це антена від старлінка».

Треба знімати. Зараз багато знімають військові пресофіцери, є дуже круті фотографи, приміром, Олег Петрасюк у 24-й бригаді, Ірина Рибакова у 93-й бригаді — це взагалі легенда, починала з 2014 року в «Карпатській Січі». Нещодавно загинув фотограф Костянтин Гузенко. Фотографи йдуть у пресслужби, знімають, у них врешті це залишиться, якщо у нас не залишиться.

Ще один аспект. Чомусь, якщо ти українець, то тобі не можна, але коли приїжджає New York Times, то для них і вертольоти підіймають.

Хтось більше знімає війну, хтось менше. Комусь більше вдається, комусь менше. Чому тобі не вдається? Бо ти мало працював. Значить, ті люди, які знімають, доклали більших зусиль, щоб потрапити на фронт. Тобі треба знімати війну? Так доклади зусиль. Це я до тих, які жаліються, що їх кудись не пускають.

І ще, коли чую: «Ми вас не пустимо, бо боїмося за вашу безпеку», то хочу сказати, що наша доля в наших руках. Я сам боюся, тому сам вирішую, буду знімати в небезпечних місцях чи ні.

— Ще одна дискусія, яка періодично виникає, і ні пересічні люди, ні спільнота не можуть дійти згоди: чи можна публікувати фото людей в горі, зокрема на похованнях чи після обстрілів, без їх згоди. Яка твоя думка як фотографа з великим досвідом?

— Якщо рідні не хочуть, щоб їх фото з поховання публікували, вони повинні про це сказати. Це все просто.

Напишіть про це у ФБ, це рознесеться. Фотографам скажуть: «Не знімати». Ніхто не буде лізти з камерою. Найми собі одного фотографа, якому ти довіряєш, й знімай. Так, до речі, дехто й робить.

Пам’ятаю 14-й рік, коли мало дозволяли знімати військовиків на фронті. У мене було багато знайомих серед них, я часто працював з армією, пресслужбою Міноборони. Тому на особистих зв’язках усе ж таки щось знімав. Але похорони міг вільно знімати. У пресі це виглядало так, ніби нас убивають, а ми не відповідаємо. Бо секретно. Та які тут уже секрети! А зараз дехто не хоче, щоб знімали похорони. То я ще раз повторюю, якщо людина скаже: «Я не хочу, щоб це знімали», ніхто не буде знімати. Даю 500%, що жоден фотограф не полізе, впевнений у цьому.

— Чи можна публікувати фото, які шокують (відірвані кінцівки чи голова, людину, що стікає кров’ю, тощо)?

— Зараз один із видів страшних зйомок, мені здається, — це зйомки у стабілізаційних пунктах, куди привозять поранених. Це перший медичний пункт після фронту, пораненого там стабілізують і відправляють далі в тил. І звідти досить страшні фотографії. Ви бачили. Їх друкують багато, і ніхто не говорить про це. Людина не мертва, жива. Тобто ці можна друкувати, а як людина мертва — не можна? Людина у лікарні теж беззахисна. Я знімав улітку у стабпункті. І якщо мені скаже поранений або командир не публікувати, не буду. По-перше, це людяність. Або треба домовлятися перед тим, що будеш знімати й публікувати. Знаєш, іноді, буває, говориш військовому, що ти з газети, журналіст. Він починає так відверто говорити. А коли ще раз уточнюєш, що це буде опубліковано, то він тоді просить, що не треба.

— Як змінилася професія за 30 років?

— Кардинально змінилася. Раніше, щоб переслати кудись фото, треба було мати спеціальну дорогу машинку — назвемо її умовно переносний фототелеграф. Фотографи, які працювали в іноземних фотоагентствах, возили з собою таку у валізі. Ми ще їх називали жартівливо «валютчики». Ти проявляв плівку — і ця «валіза» передавала фото. А зараз ти просто натискаєш кнопку на телефоні — і через секунду фото вже бачить весь світ.

— Як може нашкодити професії масове використання ШІ? А масове використання фотокамер на телефонах? Зараз усі, хто знімає на телефон, вважають себе фотографами…

— Я вважаю, що фотографія має бути реальна. Якщо ти зняв телефоном якусь подію, яка варта уваги, то чому б її не показати людям? Зараз цілі конкурси айфоністів проходять, і взагалі кіно на айфон знімають, навіть цілі серіали. Зараз відео і фото на телефонах дуже хорошої якості.

Штучний інтелект мене дуже дістає. Я дивлюся ці фото зараз, видно, що їх згенерував штучний інтелект. Але ШІ удосконалюється дуже швидко. Рік-два тому все виглядало штучним і примітивним. А зараз усе летить вперед. Є один знайомий фотограф, він учиться на курсах за кордоном робити правдиві фотографії зі штучним інтелектом. Дивишся — а це реальні фото. Ти вже не можеш відрізнити від справжнього, не розумієш, що це згенеровано.

Думаю, чим далі, тим більше ШІ буде вдосконалюватись, і якісь люди просто будуть паразитувати на цьому.

— Що найважче в професії фотокора?

— Не знаю. Це постійна безперервна робота, іноді без вихідних.

— Чи є профспілка у фотографів в Україні?

— Є громадська організація Українська асоціація професійних фотографів. Її засновник — Мстислав Чернов. Це потужна і поважна організація.

— А не вважаєш, що потрібна саме профспілка?

— Можливо й потрібна. Наша спільнота фотографів має свої чати. Якщо треба комусь допомога, ми допомагаємо. Наприклад, ми допомагали Георгію Іванченку, Олегу Переверзєву.

— Чи є найулюбленіша фотографія?

— Дуже складно вибрати за стільки років роботи. Я дивлюся свій архів і бачу в ньому історію України. Я знімав від початку відновлення Незалежності, фото 1991-го зараз для мене одні з найважливіших. Знімав керівників України та Росії, інших держав на багатьох важливих зустрічах. Багато знімав українських військовиків-миротворців у лавах ООН.

Чим далі, тим історія стає ціннішою. Хочу сказати, що мене зараз тривожить втрата точності історії. Публікують фотографії та пишуть, що це було в такому-то році. А я насправді знаю, що це було іншого року. Не хочу називати приклади, щоб не ображати друзів.

На мою думку, найкращий підручник історії — це газета «Голос України». Електронні публікації щезають, але залишається паперова версія, оригінал — і ти завжди можеш переглянути в бібліотеці підшивку. Тому мені дуже шкода газету, в якій я пропрацював 33 роки й три місяці. Коли я буваю за кордоном, бачу стоси газет, журналів у аеропорту, метро тощо. А у нас друкована преса майже зникла.

— У тебе є свій архів?

— У кожного фотографа є хоч якийсь свій архів.

— Чим ще захоплюєшся, крім фотографії? Знаю, що книжки видаєш, маєш виставки…

— Так. Але і книжки, і виставки також пов’язані з фотографією.

— Тебе запрошують поділитися досвідом?

— Запрошують. Я чотири роки викладав в університеті Шевченка на факультеті журналістики, у мене була творча майстерня. Час від часу запрошують прочитати лекції та провести виставки й в Україні, й за кордоном.

Фото з архіву Олександра Клименка