Тим часом українська громада у Сполучених Штатах розгорнула масову кампанію, метою якої було викриття одного з найбільших злочинів сталінського режиму. Коли вона вийшла на високий державний рівень і було створено президентсько-конгресову комісію по українському голоду, у Києві вдарили на сполох. Звідти надходили шифровки: “центр” вимагав інформувати його на постійній основі про хід “наклепницької антирадянської кампанії”. Я працював тоді кореспондентом ТАРС і за сумісництвом першим кореспондентом РАТАУ у Нью-Йорку, тому так зване Постійне представництво Української РСР при ООН поклало це копітке завдання на мене.

Відмовитися означало негайно пакувати валізи й повертатися з “чорним квитком” у Київ (тобто позбутися роботи, про яку я довго мріяв) або ж просити політичного притулку за океаном. Ні першого, ні другого наміру у мене не було. Я вирішив відкинути пропозицію місії УРСР готувати “для центру” інформаційно-аналітичні розробки, що, по суті, являли б собою суміш політичної лайки з тенденційно підібраними фактами. Я запропонував свій варіант, що, як казали у радянські часи, пройшов на ура. З Нью-Йорка від мене почав надходити потік оперативної інформації з позначкою “для службового користування”, інакше кажучи, для ЦК КПУ. То були статті й коментарі з англомовної та україномовної преси, матеріали конгресу з моїми короткими поясненнями. За обсягом цей майже щоденний потік перевищував увесь інформаційний багаж дипломатичного представництва.

Я сподівався (хоч у глибині душі вважав це ілюзією) сприяти прозрінню тих, хто сидів “на горі” у Києві та, засліплений комуністичними догмами, був байдужим до трагедії власного народу. Тодішні розмови з партійними функціонерами у кабінетах ЦК КПУ не дали мені остаточної відповіді на запитання, чи вдалося домогтися своєї мети. Тільки нещодавня зустріч із заступником директора Інституту історії України НАНУ Станіславом Кульчицьким переконала мене, що тодішня праця не була марною. Як несподівано з’ясувалося, ми, не підозрюючи цього, у певному сенсі були колегами. Відомий науковець розповів, що матеріали, які надходили зі Сполучених Штатів у ЦК КПУ, передавали в інститут і, оскільки він займався цією тематикою, вони потрапляли безпосередньо йому до рук. Пан Кульчицький засвідчив, що це розкривало “реальну картину того, що відбувалося” і дало поштовх вивченню в Україні забороненої теми, хоч у цій царині, на моє переконання, й до сьогодні лишається чимало “білих плям” і хибних висновків.

Сьогодні табу на голодомор знято. Про нього можна говорити не пошепки, а вголос, не боячись, що за це відправлять на Соловки. Згідно з указом Президента, з 1998-го щороку четвертої суботи листопада на державному рівні відзначається День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. І можна було б позаздрити журналістам: тепер у них є змога говорити правду. Та річ у тім, що свобода великою мірою визначається внутрішнім сумлінням. На жаль, у сучасній Україні, де не сформоване громадянське суспільство і більшість мас—медіа належить олігархічним кланам, журналістика лишається переважно другою найдревнішою професією, і чимало журналістів налаштовано суто прагматично. “Навіщо писати про голодомор, коли є вигідніші теми?”— міркують вони.

За іронією долі журналісти у сьогоднішній Україні зіштовхуються з тими ж проблемами, що й у радянські часи: про що, як і для кого писати? (хоч відповідь мала б бути однозначна — для читача). А в телевізійному варіанті - показувати, зважаючи й на важливий з комерційного погляду рейтинговий показник, який не завжди є критерієм професійного рівня творчого продукту..

Мені важко уявити собі, щоб нормальна людина могла вимкнути телевізор під час недавнього показу телеканалом „1+1” серіалу Едуарда Лозового „Великий голод”, присвяченого 70-им роковинам великого голоду. Передусім варто, мабуть, говорити про суспільну значимість серіалу, який хронологічно охоплює найтрагічніші періоди української історії ХХ століття - голодомори 1922-23 рр., 1932-33 рр., повоєнних 1946-47 рр. і допомагає збагнути їхні причини та наслідки. Цей телесеріал, створений на основі документальних кадрів і свідчень очевидців, скріплених авторською думкою й почуттями, віддзеркалює чітку громадянську й суспільну позицію авторів і має цілком зрозумілий підтекст.

У ньому - звернення до українців з пропозицією осмислити національну історію, передусім через особисте сприйняття. Власне, це й зробив сам Едуард Лозовий. Розповідь про страждання, які довелося пережити його матері, коли вона була ще дитиною і врятувалася від смерті завдяки “добрим тіткам з Галичини”, за рівнем емоційного сприйняття схожа на новели Стефаника. Сьогодні вона нагадує нам і про те, що всі ми, на Заході й Сході - сини й доньки однієї матері - України. (Ця бувальщина разом з іншими витягами з серіалу наводиться окремо. — А.С.). Певно, кожен з нас може відтворити у своїй пам’яті не один трагічний епізод з родинного життя часів трьох голодоморів, з яких і постає українська Голгофа.

Це - звернення до українських істориків при визначенні причин і масштабів трагедії ретельніше ставитися до аналізу фактів. Автор серіалу не вступає з ними у відкриту полеміку, але критично завважує на їхню адресу: “Це не була цілеспрямована акція проти українців, кажуть дослідники. Це було лише перекидання тягаря на менш лояльних.” І, по суті, заперечує таку постановку проблеми.

Додам від себе: українська пострадянська історична наука й досі користується марксистською догмою, в якій абсолютизується роль економічного фактору, а голодомор характеризується винятково як засіб знищення вільного одноосібного селянства, проведення суцільної колективізації та здійснення планів індустріалізації. При цьому нехтують іншими важливими чинниками - українофобією і патологічними схильностями кремлівського диктатора, “апокаліптичної парочки Молотова і Кагановича” й їхніх посіпак в Україні. На противагу цьому Роберт Конквест у славетній книзі “Жнива скорботи”, виданій ще 1986 року, розцінив голодомор як акт геноциду та етноциду проти українського народу. Останні заяви вищого державного керівництва України з нагоди сумних роковин свідчать, що наше суспільство, нарешті, наближається до усвідомлення очевидної істини, яка торкається передусім нас самих.

Та повернімося до серіалу “Великий голод”. У ньому автор звертається й до можновладців, заклопотаних нині виснажливою боротьбою за власне самовиживання, повернутися обличчям до найважливішої з усіх проблем - державотворення. “Чого державні достойники раз-по-раз повторюють: ось, бачите, національна ідея не спрацювала? - запитує він. - Відомо ж бо, що націю гуртують або спільна перемога, або спільне лихо. З перемогами в нашій історії не густо. З бідою - навпаки”.

Хіба упродовж більш як десятиліття від часу проголошення незалежності в України було зроблено хоч одну спробу випробувати життєздатність національної ідеї? І хіба інші народи не підіймалися крізь терни до зірок?