Восьма ранку. Київ. Ріг вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка. До пам’ятника у формі зім’ятого аркуша А4 підходить чоловік і між покладених до підніжжя соняхів, троянд, польових квітів ставить наповнену пластикову чарочку і насипає жменю цукерок. Залишаючись для преси інкогніто, він приходить не лише в роковини, а й щомісяця – прибрати навколо монумента.

Дев’ять років тому, саме в цей час і саме тут, вибухнула машина, за кермом якої був журналіст Павло Шеремет. Щороку в день його загибелі сюди приходять люди – вшанувати пам’ять колеги, друга, світлої людини, яку знали і не знали особисто.

Сьогодні, як зазвичай, лунають улюблені композиції Павла: «Brothers In Arms» рок-групи «Dire Straits», «The Trawlerman's Song» у виконанні Марка Нопфлера... Магнітофон приніс Масі Найєм – адвокат, військовослужбовець, розвідник, засновник ГО «Принцип», яка захищає права військовослужбовців.

Масі Найєм

З кожним роком усе менше людей приходить вшанувати памʼять Павла у день трагедії. Війна: хтось – за межами України, не всі кияни зараз у столиці. Є журналісти, які часто бувають у закордонних відрядженнях. Багато чоловіків на війні. Зокрема в редакції «Української правди», де працював Павло, зараз переважно жіночий колектив. Про це минулих роковин говорив Богдан Кутєпов, відеограф видання, а цього року він сам пішов боронити Україну.

Та навіть через дев’ять років після трагедії колеги Павла Шеремета не припиняють нагадувати про необхідність розслідування та відповідальність за злочин. Замовників і виконавців убивства досі не знайдено. Проте в сучасному світі достатньо засобів для розкриття злочину і покарання вбивць – у цьому ті, хто цінував і любив Павла, не сумніваються.

«Детектор медіа» поговорив з колегами і друзями Павла Шеремета, зокрема Масі Найємом.

- Дев'ять років без Павла. З якими думками і відчуттями ви прийшли вшанувати пам'ять друга й однодумця?

- Насправді думки ті самі, що й були у 2016-му. Я тоді був на війні. Коли почув, що його підірвали – чесно кажучи, не міг повірити. Він же ще рухався після вибуху, намагався щось зробити… а потім помер.

І так сталося, що через шість років я сам підірвався на міні. Це було 5 червня (в цей день 2022 року Масі Наєма було важко поранено у голову та око, – прим. ред.). Але я тоді багато думав: як воно – коли болить.

Масі не змінив своєї думки, висловленої два роки тому, про фальсифікацію справи Шеремета: «Це має бути на особистій совісті Петра Порошенка, Арсена Авакова, це їхня справа, яку вони назвали справою честі».

- Зараз я все ще досі в здогадках, що це було. Бо хтось конкретно це зробив, знаєте, з такою, помстою йому. Але головний сум це  те, що Паші зараз немає.

І казна скільки і чого він міг би ще написати і розслідувати, скільки людей могло б це врятувати, як багато помилок ми могли б не зробити, якби він був живий. Ну і врешті-решт хочеться покарання. Всім тим, хто фальсифікував цю справу.

- Які ваші сподівання на те, що після війни розслідування вбивства Павла Шеремета буде поновлено? Адже зараз багато розслідувань стосується воєнних злочинів, а ті, що починалися до вторгнення, залишаються без належної уваги.

- Думаю, що розслідування навряд чи буде поновлено, але війна тут ні до чого.

 А зараз я все ще досі в здогадках, що це було. Думаю, ті, хто фальсифікували справу, все ще живі. І, поки живі, докладуть багато зусиль, щоб це не розслідувалась.

Мені здається, що той, хто це зробив, насправді мав якісь дуже конкретні цілі. І мені здається, що це не про політику, державу і навіть не про терор. Якби це був терор, це було б не один раз, і слава Богу, що це не терор. Тому, на мою думку, пізніше ми точно дізнаємось.

Я справді вірю, що це колись проясниться. Бо в сучасному світі майже неможливо щось повністю приховати – є стільки можливостей, стільки доказів, технічних засобів для розслідування.

На мою думку, ті, хто це зробив, діяли не самі. Вони точно були пов’язані з правоохоронною системою. Це ж не минуле століття, коли ще не було камер спостереження. Це 2016 рік, центр Києва. Як юрист можу сказати: це неможливо без участі або принаймні без мовчазної згоди когось із правоохоронців. Навіть у країні, що воює.

- Минулого року Наталка Гуменюк сказала, що «коли вбивають таку людину, вбивають цілу спільноту або спільноту, яка могла би бути. Без Павла ми не маємо великої кількості спільнот, які би могли триматися купи». На вашу думку, а які спільноти продовжують завдяки Павлу жити?

- Знаєте, журналістське середовище у 2016 році було досить строкатим – через різні групи впливу. Були «ахметовські», були інші – кожен із власними інтересами. Не знаю, чи об’єдналися вони зараз, але мені здається, що ті, хто пам’ятає Павла, – це люди, заражені якоюсь принциповістю, доброю волею змінювати світ.

Я бачу це, зокрема, у своєму братові [Мустафі Найємі], бачу в Севгіль [Мусаєвій], читаю багатьох журналістів «Української правди». І мені здається, це така внутрішня "інфекція", яку неможливо знищити навіть смертю Павла. Чи бачу я подібне ще десь? Насправді – ні. Можливо, це тому, що я у своїй бульбашці, бо читаю переважно «Українську правду» і майже нічого більше.

Але хочеться вірити, що навіть попри дев’ять років по загибелі Павла вони його не забудуть. Власне, наша присутність тут це підтверджує. 

Спогади блогерки Олі Білай свідчать не лише про Павла, а й про людей, які його любили.

- Сьогодні я прийшла несвідомо – просто була поруч. Люблю гуляти Києвом у неділю зранку, коли він порожній. Побачила футболку з написом «Хто вбив Павла», і це одразу нагадало мені про той день. Я тоді працювала гостьовою редакторкою на 112 каналі й була на зміні. Це все відбувалося буквально на моїх очах.

Павло Шеремет був чудовою людиною. Особисто ми не були знайомі, він не приходив до мене в ефір, але я багато про нього чула – мої друзі, колеги, знайомі знали його. Мені, на жаль, не випало.

Оля Білай (ліворуч)

У нашому ньюзрумі висів екран із трансляцією, і там з’явилась новина про вибух, через який загинув Павло. І як гостьова редакторка одразу включилася в роботу – почала шукати гостей, хто може прокоментувати, хто вже щось знає.

Я написала Андрію Куликову. Він, здається, був у той момент в ефірі й ще не знав, що сталося. Можливо, саме я йому першою це повідомила. Згодом він приєднався до нашого етеру й дав коментар. Ми добре відпрацювали – професійно, злагоджено.

- А що з коментаря пана Андрія ви пам'ятаєте і зараз?

- Андрій тоді казав якраз про те, що напередодні ввечері Павло був у нього в етері на «Громадському радіо», що вони дуже по-дружньому спілкувалися і для нього це шок і неймовірна втрата, бо це справді була гарна людина.

Щодо емоцій, тоді в мене не було жодних, бо я працювала. А вже по завершенні етеру я про це подумала… Стало дуже сумно.

- Дев'ять років минуло – сподіваєтесь, що бодай після війни відновиться розслідування справи Павла?

- Не скажу, що я прямо сподіваюся, але мені хотілося б, щоб всі винні в цій ситуації були покарані законно. Скажу, що пам'ять людська дуже коротка. Якщо їм не нагадувати про це, злочини ніколи не будуть розкриті. Головне – це пам'ятати.

 Журналіст, співзасновник «Громадського радіо» Андрій Куликов приходить до пам’ятника Павлу Шеремету – не обов’язково в день загибелі колеги і друга. Ми зателефонували Андрію по закінченні його ранкового етеру.

- Андрію, що ви згадуєте найчастіше з останньої розмови з Павлом в етері?

- Навіть не з розмови – згадую після розмови в етері, ми вийшли на ґанок. Постояли, поговорили трохи, в тому числі про білоруську мову. Ну, а потім Павло пішов, сказавши – от зараз точно не пам'ятаю – чи «Да сустрэчы!» чи «До сувязі!» І були, звісно, у нас плани ще невдовзі побачитися.

А з розмови, яка була в етері, в якій, до речі, брала участь і Лариса Денисенко, я пригадую, що ми говорили про віднайдення себе як білоруса, зокрема у Павла. І про той парадокс, що набуваючи рис українця, він одночасно і ближче, більше ставав білорусом. Хотів, не хотів, а це відбувалося. Можливо, частково неусвідомлено.

І мені здається, що перенісшись із Росії в Україну… це було свідомим чи не свідомим, але воно підштовхувало його до білоруства, так само як до українства, тому що в Росії таких умов у нього і потреби не було.

Павло Шеремет і Андрій Куліков. Джерело фото: Громадське радіо

- Торік цього дня ми розмовляли з двома сестрами-лікарками, для яких Павло був «близькою по духу людиною». Одна з них, Оксана Ромащенко, сказала, що «він був переконаний, що світ можна змінити». В чому, на вашу думку, Павло змінив світ?

- Тут потрібно думати про ті світи, в яких він жив. Він змінював свій світ, само собою. Він змінював світ тих людей, з якими працював.

Я знаю, наскільки його шанували і любили в «Українській правді», про інші редакції не знаю, але в «Українській правді» точно.

Ну і, звичайно, мірою сили можливостей він змінював світ України. Але виміряти це навряд чи можливо, можливо, трагедія в тому, що найбільше він змінив його своєю загибеллю.

Не знаю… Скажемо так, він змінив світ України в тому, що, на відміну від більшості заїжджих «зірок» від журналістики, Павло був набагато ближче до самосвідомості громадянина України чи нашого спільного простору, ніж більшість інших.

Процитувавши згадані вище слова Наталки Гуменюк, ми запитали і в Андрія Куликова, які спільноти, на його думку, продовжують жити завдяки Павлу.

«Тих, хто пам'ятає його і те, заради чого він працював. Крапка», – сказав журналіст. 

Фото – Олена Холоденко, «Детектор медіа»