Восени 2023 року відразу на Netflix вийшов український не так серіал, як альманах «Перші дні». Це добірка з шести сюжетно завершених і створених різними командами художніх стрічок короткометражного формату, об’єднаних однією темою: історії про перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Шоста новела, знята Катею Царик, найбільше з усіх претендувала на фільмування не загалом реальних, а конкретно реальних подій. Творці надихнулися історією артиста Андрія Данилка, котрий попри відтворені в стрічці вмовляння з-за поребрика не втік із Києва. «Русские войска скоро возьмут Киев! — Значит, возьмут вместе со мной», — ось фрагмент нібито реального діалогу. Чому нібито? Бо нагадаю, що фільм не документальний. Передається суть, яка не вимагає буквальної точності цитат.

Я дивився новелу «Будинок із зіркою» чотири рази. Вона мені й досі подобається. Андрія Данилка на екрані втілив В’ячеслав Довженко, який має не лише харизму (її зворотний бік у закидах «Довженко завжди грає однаково»), а й тонше, ніж актори «Студії Квартал» відчуття й почуття гумору. Тож йому вдалося вловити головний посил сценарію: Данилко вартий поваги не через те, що не втік, а через те, що — принаймні на екрані, — протягом березня 2022 року змінився і як персонаж, і як людина.

Команда, читай, обслуга залишила його у величезній квартирі цілком безпорадного. Він не знав, де в нього що, від тарілок до пилососа. А консьєрж Кузьмич (реальну особу втілив Віктор Жданов) наполегливо вимагав від свого кумира ходити в бомбосховище. Тобто все ж таки якийсь формат опіки залишився. Проте в фіналі Данилко вже дає собі раду, навчився — в цілком дорослому віці! — обслуговувати себе сам. І, як результат того, що не втік, дає концерт у метро.

Згаданий фільм різко дисонує з тим, що відбувалося довкола артиста Андрія Данилка до і після масштабного вторгнення. Ніде правди діти, людина він талановита. До талантів додається талант потрапляти в скандали на, як йому щиро здається, рівному місці. Хоча місце це насправді ну зовсім не рівне. Адже йдеться про використання громадянами України, котрі водночас є публічними людьми, української мови в публічному просторі. У полтавця Андрія Данилка з цим явні й задавнені проблеми.

Свіжесенький скандал — його виступ на концерті Verka Serduchka & Band. Відео, на якому публіка витанцьовує під «Харашо, всё будет харашо!» розлетілося по соцмережах десь так само, як відео ударів українськими дронами по російських стратегічних об’єктах. Мешканці фейсбуку з проукраїнською позицією (є й інші, можете не сумніватися) негайно обізвали Данилка москворотим бидлом, яке чекає російської окупації та готує до неї своїх фанатів, таких самих манкуртів. Вигаданого ним персонажа, провідницю Віру Мафусаїлівну Сердюк, більше відому як Вєрка Сердючка, вкотре назвали пародією на українку, покручем, ретранслятором російських наративів тощо. А мовний омбудсмен Тарас Кремінь написав про порушення закону.

У відповідь очікувано понеслося: талановитий Данилко стільки збирає на потреби ЗСУ своїми концертами, скільки не всякому дано. Представники артиста заперечили факт порушення, нагадали, що Данилкові заборонено в’їзд до Росії та взагалі, на відміну від деяких, він не втік і нікуди тікати не збирається. Бо патріот України, а про репертуар не будемо. Ще ніхто поки не нагадав, але неодмінно згадають про скандал на Євробаченні-2007 з піснею Dancing Lasha Tumbai, яку російська сторона почула як «Раша, гудбай». Між іншим, Данилко тоді довго виправдовувався: нічого такого про Рашу на увазі не мав, то слухова галюцинація. Хоча патріот, яким його малюють, та ще й схильний до епатажу, міг би гордо заявити: так, ви все почули правильно, гудбай, недорогенькі. Проте артист Данилко після того регулярно виступав на російських майданчиках. І, між іншим, в інтерв’ю позитивно згадував Філіпа Кіркорова як головного «рішалу» тамтешньої сцени. Бо це добре, коли є той, за ким лишається останнє слово: ти співаєш, ти не співаєш.

На фоні Потапа, Влада Ями, Андрія Доманського чи хто там ще втік, Данилко виглядає позитивно. Але є підозра: той-таки Потап, живучи між європейськими країнами, тримає Україну як запасний аеродром. Куди репер, заочно записаний батьком у тероборону, приземлиться, щойно бойові дії зупиняться (а це неодмінно станеться в якійсь перспективі). Й знайдеться якась кількість людей, готових платити за квиток на його концерт 2—5 тисяч гривень.

У Данилка/Сердючки цільова аудиторія теж нікуди не зникла. Власне, вона теж не втекла. І з цього місця переходимо до важливого висновку: можна не гастролювати в Росії, але втекти від Росії та російського впливу неможливо. Навіть якщо не словом, а ділом підтримуєш ЗСУ. Артистові Данилку чи не єдиному з тих, хто не втік, поки вдається лишатися в російській системі координат. Мова має значення, але в його випадку не лише мова. Ознака типового росіянина чи проросійського персонажа — вперте небажання мінятися в жодний бік і тримати носа по вітру змін. Або, як варіант, змінюватися в бік гіршої, а не кращої версії себе. Данилко на четвертому (одинадцятому) році війни Росії з нами це демонструє.

Часто зміни називають кон’юнктурою, перевзуванням на злобу дня. Вже виник термін «байрактарщина», співзвучний «шароварщині». Українська мова концертів «Кварталу» та «Дизель-шоу» не рятує ці колективи від світоглядних скандалів, а скетчі — від несмаку. Тут варто згадати нині покійного професора Олександра Пономаріва, мого (нашого!) викладача на факультеті, а потім в Інституті журналістики. Попри всю повагу він свого часу збентежив мене, похваливши Януковича й Азарова за старання в спробах опанувати українську. Нехай будуть «кровосісі», важливіше — розуміння поступової українізації. Хоча й тут Андрій Данилко в кращій мовній ситуації, ніж автор фразеологізму «нє трєба скіглілі»: на відміну від Азарова сотоваріщі полтавська українська Данилка навіть дуже природно, без надмірних зусиль звучить. Ось тільки він чомусь уникає її демонструвати, з принциповістю, вартою кращого застосування, публічно виступаючи російською. Не полтавським суржиком — саме російською, якою артист відносно недавно спілкувався з Пугачовою та Кіркоровим.

Але спробую зрозуміти позицію професора, хоча дозволяв собі не погоджуватися з нею за життя пана Пономаріва в особистому спілкуванні. Річ у тім, що Данилкові колеги, як казали в горбачовську епоху, «перебудувалися» швидше за згаданих вище владців. Гарик Кричевський переклав українською «Киевляночку». Гурт «Бумбокс» українізував російськомовну частину репертуару. Українську чути з-за кордону від Насті Каменських. Прикладів є ще чимало. Проте Данилко лишається чи не останнім, хто демонстративно не втік, чию «невтечу» зафільмовано й верифіковано, хто справді дає благодійні концерти — і хто при цьому всьому вперто тримається за російськомовний репертуар.

У нього нема іншого. Його годує «Я иду такая вся в Дольче-Габана» при тому, що у нього є «Гоп, гоп, гоп, чіба гоп, я весело співаю!». Для цільової аудиторії Данилко з його сталим російськомовним, не перекладеним, не опрацьованим пісенним репертуаром енної давнини грає десь таку саму роль, як «Іронія долі» по телевізору 31 грудня щороку. Впертість, навіть упоротість Данилка для багатьох лишається одним із нечисленних зараз острівців стабільності в часи, коли живеш одним днем. Дякуючи ППО за роботу, артист Данилко знає, для кого працює, не зраджує їм — і прихильники щедро віддячують. Бо ж не зрадив і не втік. Або не втік, і не зрадив.