Сорок років тому я почав збирати каталоги World Press Photo. Для мене це було щось більше, ніж просто фотографія — це були фрагменти історії, зафіксовані очима найсміливіших. Мріяв колись потрапити на виставку. Імена переможців звучали як легенди.

Тодішні кадри знімалися під кулями. У зонах конфліктів, катастроф, революцій. Без права на помилку. І без права на фальш. Будь-яка постановка означала негайну дискваліфікацію. Це була справжня документалістика — чесна, жорстка, важлива.

Та щось змінилося. І змінилося кардинально.

Я дивлюсь на переможців останніх років і не впізнаю конкурсу, який колись надихав мене на професію. Це — найкращі кадри року? Де ризик? Де мужність? Де правда?

Тепер усе простіше. Можна не бути на передовій. Можна поставити кадр, додати текст, створити потрібний наратив. І перемогти.

Photoshop, кольорові фільтри, драматичні ефекти — усе дозволено. «Я так бачу», — кажуть автори. Але це вже не документальне фото. Не те, у що ми вірили.

Тим часом в Україні йде наймасштабніша війна в Європі з часів Другої світової. Мільйон загиблих. Ракети, окопи, зруйновані міста. Але для World Press Photo це — не головна подія року.

Скажете, не було гідних робіт? Як фоторедактор, я бачу їх щодня. Вони болять. Вони правдиві. Вони сильні. Але їх не обирають.

Штурм Харкова, фото: Андрій Марієнко

У 2023 році, в номінантах, з України було лише кілька кадрів. Один — про затоплений Херсон. Слабкий. Ми бачили потужніші. Інший — вже й не згадаю. (пробач автор) Хоча були фото з Бахмута, де кожен кадр — як крик але тільки не для конкурсу.

Цього року знову перемагає фото з Гази. Так, трагедія. Але знову — постановка. Вже вдруге поспіль. І знову — без справжньої драми, без ризику. Перемагають не репортажі, а картинки. Не документ, а стиль. Не факт, а емоційна маніпуляція.

За три роки — жодного кадру з українським воїном, який захищає свій дім. Перше фото — і те не українець, а поранений «солдат ДНР» у стабпункті Бахмута. І знову — постановка.

Хто знімав на передовій, знає: медики не працюють на камеру. І тим більше не вишиковуються з одного боку ліжка. Це виглядає як фальш. І ця фальш підкріплює небезпечну ідею: що в Україні — громадянська війна. Але це не так. Немає солдатів «ДНР». Є російська армія. Є окупація.

Друге фото — дівчинка на ліжку. І знову — як зйомка для брошури. Постановка. І це — вибір з-поміж сотень реальних, болючих, справжніх знімків?

Журі стверджує, що не знає авторів. Але це смішно. Для участі фото мають бути опубліковані. А хорошу роботу професіонал не пропустить. Ми всі знаємо, що знімалося. І що було варте уваги.

Тому маю питання: що сталося з вами, World Press Photo? Чому ви обираєте це?

Я бачив знімки з України. Грязь, кров, порожні очі солдатів, люди, які вже нічого не чекають. Міста, зруйновані в пил. Це були б кадри для того World Press Photo, яке я колись любив. Яке зробило мене тим, ким я є.

Але не для цього — кастрованого, постановочного, підлаштованого конкурсу, що називає себе головною платформою документальної фотографії.

Чому так сталося? Я маю версію. Але про це — наступного разу.

Джерело: фейсбук-сторінка Єфрема Лукацького

Фото на головній: Бахмут, фотографи Ліберови