14 квітня 1906 року американський президент Теодор Рузвельт у промові перед сенаторами несподівано згадав англійського письменника початку XVII сторіччя Джона Баньяна і його поему «Подорож Пілігрима в Небесну країну». Той її фрагмент, у якому йдеться про людину, що розгрібає бруд на підлозі та відмовляється обміняти свої граблі навіть на царство небесне.

«Ми не повинні відвертатися від поганого і низького, — з притаманним йому пафосом заявив Рузвельт. — Але людина, яка займається лише розгрібанням бруду, стає не помічником суспільства і союзником добра, а посіпакою могутніх сил зла».

Рузвельт був відомий не лише пафосом, а й здатністю перекручувати цитати — досить згадати, як вільно обійшовся він із самим Данте. Але прізвисько «розгрібачі бруду» таки приклеїлося до тодішньої американської преси й цілого покоління журналістів — тих самих, яких сьогодні вважають «батьками-засновниками» розслідувальної журналістики.

Показово однак, що «посіпаками зла» президент затаврував їх не одразу, а лише тоді, коли «розгрібачі бруду» почали заважати йому особисто. До того Рузвельт із задоволенням використовував медіавикриття у власних інтересах.

Історію «розгрібачів бруду» зазвичай починають із 1893 року, коли видавець Семюель Сідні Макклюр заснував журнал, розрахований на масову аудиторію — він так і називався «Журнал Макклюра» (або скорочено «Макклюрз»).

Почав він із того, що встановив на часопис скандально низьку ціну — 15 центів. Це було навіть менше, аніж коштувало його виробництво. Прибуток видавець розраховував отримати завдяки рекламі — адже кількість читачів збільшилася в рази. Це, між іншим, спонукало знизити ціни й конкурентів, — скажімо «Космполітен» уже невдовзі стали продавати за 12,5 цента.

Обкладинка журналу Макклюра. Джерело ілюстрації: Вікіпедія

Макклюр не лише грав із цінами. Привернути та втримати увагу читачів він намагався всіма доступними на той момент способами, серед яких велика кількість ілюстрацій (зокрема й фото були).

Ще одним ноу-хау було платити кореспондентам не за кількість написаного, а за якість — уміння здобути й точно викласти факти. Макклюр буквально колекціонував авторів. Майбутню «зірку» свого видання Іду Тарбелл він уполював аж у Парижі, куди вона поїхала писати книжку про роль жінок у революції.

Публікації Тарбелл про Наполеона та Лінкольна підштовхнули Макклюра до ідеї започаткувати цикл про створення великих американських корпорацій — не без надії, що знайомство з їхньою історією допоможе подолати упередженість, із якою ставилися до них чимало американців. Оскільки батько Тарбелл колись займався нафтовим бізнесом (хоч згодом і збанкрутів) Макклюр вирішив, що найкраще їй зайнятися рокфеллерівською «Стандард Ойл».

У компанії одразу щось запідозрили та відправили на переговори до видавця самого Марка Твена — з пропозицією, щоб Тарбелл отримала інформацію «з перших вуст», від віцепрезидента корпорації Генрі Роджерса. Макклюр погодився. Але журналістка не обмежилася спілкуванням лише з ним.

Замість трьох статей, як планувалося з початку, Тарбелл написала дев'ятнадцять. І появу кожної з них можна було порівняти з землетрусом. Це було справжнє викриття — репутації Джона Рокфеллера було завдано удару, від якого він і його спадкоємці не можуть оговтатися й досі — недарма статті, а потім і створена на їхній основі книжка Тарбелл стали класикою розслідувальної журналістики.

Усі спроби «Стандард Ойл» хоч якось «відмитися» (а в тому, що статті були «брудними», її керівники сумнівів не мали) були марними. Проти корпорації один за одним розпочинали судові процеси, що врешті завершилися рішенням Верховного Суду про поділ «Стандард Ойл» на 33 незалежні компанії.

Але Тарбелл у «Макклюрз» була не одна. Рей Стеннард Бейкер писав про корупцію в профспілках, вугільні корпорації та махінації на залізниці. Давній знайомець Рузвельта Лінкольн Стеффенс (майбутній президент брав його на рейди, ще коли очолював нью-йоркську поліцію) став автором циклу «Ганьба міст», у якому йшлося про корупцію та фальсифікацію виборів у окремих містах — Сент-Луїсі, Міннеаполісі, Піттсбурзі, Філадельфії. А потім занурився у світ федеральної політики…

Шок від цих публікацій був не меншим. Колишній президент Гровер Клівленд навіть запросив Стеффенса до себе в гості. І зізнався, що просто не може повірити у написане ним… хоча знає, що це правда.

Викриття перетворили «Макклюрз» чи не найпопулярніше американське видання. Конкуренти, звісно, швидко зорієнтувалися і взялися за «розгрібання бруду» з не меншим ентузіазмом. «Емпорія газетт» і «Кольєрз», скажімо, взялися за фармацевтичну промисловість — і Семюель Адамс з'ясував, що деякі ліки просто не лікують, або ж містять наркотики.

В «Еврібодіз» Чарльз Едвард Расселл почав розслідувати роботу М'ясного тресту. Саме в цей час з'явився роман Ептона Сінклера «Джунглі», написаний на замовлення «Епіл ту різон». Мовчати було вже неможливо. Президент змушений був ініціювати розслідування, а Конгрес у рекордні терміни ухвалив закони про чистоту продуктів і ліків та про інспекцію м'яса.

Щоправда, коли Расселл запропонував написати цикл викривальних матеріалів про корупцію в Сенаті, редакція «Еврібодіз» не наважилася дати йому «добро». Це зробив Левід Грехем Філіпс… у «Космполітені» (так, у цей час і він був одним із флагманів розслідувальної журналістики).

Ось тут терпець Рузвельта й увірвався — саме в цей час він домовлявся з сенаторами про ухвалення законів, покликаних розв'язати саме ті проблеми, про які писали «розгрібачі». Тому й згадав про Баньяна та став автором образливого ярлика.

Журналісти й справді ображалися — Стеффенса президент особисто запевняв, що «говорив не про нього». А той змушений був нагадати Рузвельту, що публікації Філіпса врешті-решт допомогли у здійсненні президентських цілей.

Проте саме після виступу 1906 року «розгрібачі» почали втрачати популярність у публіки. Ні, вони не перестали писати. Посварившись із Маккллюром, працівники його часопису спробували запустити власне видання. З-під пера Тарбелл вийшло розлідування про тарифи, Расселл розповідав про «зворотний бік» діяльності церкви Трініті та рабстві в'язнів на фермах Джорджії…

От тільки країна змінилася. Журналісти й справді допомогли Рузвельту в здійсненні його «прогресистської» програми. Але в 1908 році він пішов із посади. Його наступник Вільям Тафт до преси ставився зовсім по-іншому. Виборців змогли переконати, що трести вже отримали «по заслугах», і в них з'явилися інші пріоритети. А «жертви» викривальних публікацій зібралися з силами та перейшли у контрнаступ.

Утім, для наступних поколінь журналістів «розгрібачі бруду» стали справжньою легендою, взірцем, на який варто рівнятися. І ті, хто продовжує їхню справу, ярлик, придуманий Рузвельтом, сьогодні сприймають уже як визнання заслуг або ж навіть нагороду. Дискредитувати яку і справді важче, аніж якусь конкретну журналістську премію.

Головна ілюстрація: карикатура з Теодором Рузвельтом, який розгрібає м'ясний скандал