Це фото заледве передає довжину черги, яку я відстояла, щоб потрапити на дискусію про журналістські розслідування ізраїльських звірств у Газі під час цьогорічного журналістського фестивалю в Перуджі. І це мене наштовхнуло ось на яку згадку. Нещодавно колега-журналіст з однієї з країн Африки довго й емоційно розказував мені про страждання цивільних у Газі. І поки я мовчала у відповідь – Господь подарував мені безцінне вміння слухати, перш ніж говорити, – я зрозуміла, що для нього Україна – це якраз європейський аналог Гази. Добре, що він не знає, скільки людей в Україні насправді асоціюють нас із Ізраїлем. Он навіть Павло Паліса сказав, що наші жінки й чоловіки повинні проходити обов’язкову військову службу протягом року, «як в Ізраїлі».

«Це все тому, що наша країна завжди підтримує андердогів», – з гордістю завершив свій спіч африканський колега.

«Це все тому, що мій дідусь боровся за звільнення Африки від білих капіталістичних колонізаторів», – подумала у відповідь я.

Колеги з України зробили чудову панель про Вікторію Рощину. Ідеальний вибір теми для аудиторії фестивалю, яка готова співчувати стражданням. Моя сусідка в залі неприховано плакала, слухаючи, як Вікторія під російськими тортурами схудла до 30 кг.

А от з панелі одного зі старих міжнародних брендів у сфері захисту прав журналістів журналісти майже всім залом встали й пішли. Не як протест. Просто нецікаво, що скаже старий міжнародний бренд. Це майже як ООН, тільки в нашій професійній сфері: чи реально він когось захищає – невідомо. Відомо, що зло залишається безкарним.

«Новий чорний» у професії – це поїхати по репортаж у Дамаск, адже Сирія нарешті відкрилася для іноземних журналістів. Я вдивляюся в ці репортажі, я слухаю враження їхніх авторів у надії, що побачу там ознаки стійкого повернення до мирного життя. Я мимоволі проєктую сирійський досвід на Україну. Тепер уже я думаю, що повномасштабна війна Росії проти України може тривати до 10 років.

Зустріла в Перуджі українського журналіста-чоловіка. Він часто буває за кордоном і його матеріали звідти мені подобаються. Вкотре подумала, яким привілеєм стали іноземні відрядження для колег-чоловіків. Це не має бути привілеєм. Це просто має бути.