Чесно кажучи, я почуваюся ніби на тонкій кризі. Бо я зопалу зголосився писати колонку, як Анжеліка Рудницька у фейсбуці зробила зауваження «Суспільному Суми» за те, що вони не написали у своїй новині про обстріл Сумщини, що то зробили росіяни. Це, на її думку (і на мою теж), проблема. Звертається вона до журналістів цілою серією риторичних вигуків: «Колеги! Ви серйозно вважаєте це нормальним? Удар стався сам по собі? У кожного зла є імʼя. І кому, як не вам його промовляти, щоб інші знали. Чи у вашому медіа заборонено називати речі своїми іменами?».

Пізніше, мабуть, реагуючи, сум’яни таки дописали, що то Росія, але хто ж із фейсбуку свої дописи тепер видалятиме чи виправлятиме їх, еге ж? А тим часом у коментарях деякі підписники Анжеліки вже встигли пообливати й Суспільне, й журналістів загалом. Хоча привід для цього взагалі мізерний — і нижче я покажу, чому.

Я завжди собі встановлюю мораторій на емоційні реакції (встановлюю — завжди; дотримуюся, на жаль, не завжди). І, як правило, за пару годин мене попускає і писати нічого вже не хочеться. Але тут є завдання, тож — мушу ділитися своїми міркуваннями й спробувати не стати «замполітом» на шикуванні. Отже, я справді думаю, що все треба називати своїми іменами, а не міфічними «орками», обтічними «ворогами» чи там умовними «z-блогерами» абощо. І справді, коли я зайшов у текст, то побачив, що у Суспільного є слово «ворожі». Але не «російські», так.

Проте вгорі, над заголовком, капсом указана рубрика, під якою і виходять усі ці новини — «вторгнення Росії». На самій цій сторінці слово з коренем «росі...» зустрічалося 11 разів, а «рф» — шість. Але так, у новині — не було. Так, порушена проблема справді існує — і багато в кого, не лише в Суспільного — але тут це не через злий умисел, а просто через утому й замилювання очей у журналістів, які щодня мають висвітлювати обстріли, особливо в Сумах. Бо в контексті все це є.

Я, наприклад, учора редагував ось цей текст якраз під акомпанемент обстрілів — і щоб, сидячи в коридорі з рюкзаком напоготові, не сильно псіхувати, методично рахував «прильоти» (15 штук). Це я не хизуюся в жодному разі, а пояснюю обставини, в яких ми всі перебуваємо і маємо працювати. Ясно, що можуть бути помилки.

Напевно, тут за логікою оповіді я мав би дати слово авторам цієї новини, зокрема, Вікторії Грамм, чиє ім’я стоїть першим. Але, чесно, я не можу уявити обставин, щоб я писав Вікторії з питанням «А чого ви отак не зробили?» й отримував таку ж відповідь «Ну, лажанули». Я не хочу їх смикати з таких очевидних питань, розумієте — і додавати їм до їхніх щоденних стресів ще й цих переживань.

Але якщо Анжеліку це справді зачепило — і я поділяю її емоції та почуття — розв’язати цю проблему можна було простим повідомленням до редакції «Суспільного Суми» або до самих авторів. Або до нас — якщо вже так треба залучити компетентну третю сторону. Але я впевнений, що вони б виправили без питань. Ну бо справді — не було, забули.

Просто нагадаю, що сайт Суспільного загалом входить до Білого списку якісних медіа ІМІ, а конкретно «Суспільне Суми» (і сайт, і телеканал) є на мапі рекомендованих медіа від ІМІ та «Детектора медіа». Досі не було підстав звинувачувати їх в ігноруванні дійсності, скоріше навіть навпаки, враховуючи їхню роботу на прикордонні.

Крім того, на сторінці Суспільного в заголовках із частинами слів «атак-» і «удар» усе ж таки завжди вказують винних. Тобто ніхто ні в Сумах, ні в головному Суспільному не ігнорує дійсність, а просто люди втомлені й могли не звернути на це уваги.

А от якщо зазирнути в коменти під дописом Анжеліки Рудницької, можна побачити там і насмішки, і теорії змови, й недолугі порівняння, і хейт на адресу Суспільного, та й медіа загалом. Це не її вина, звісно, вона теж це ненавмисно почала — але спровоковані вони були саме тим дописом, а не оцим повнішим поглядом на ситуацію, який я навів. Допис досі живий і незмінний, хоч Суспільне й виправилося — самі можете почитати. Власне, там нас і тегнули, через що я це все й пишу. Що теж радощів у житті не додає, самі розумієте. Там «срач» розвивається претензіями вже й до самої Анжеліки.

Тож коли-небудь — я хочу в це вірити — ми на отаких прикладах, коли це не win-win, а lose-lose, коли всі страждають, усіх хейтять і взагалі утворюється якийсь хаос і какофонія думок і «думок», навчимося розв’язувати схожі ситуації в нормальному спілкуванні з редакціями, а не цькуванням, зрадою і хейтом у фейсбуці. Я зараз не про допис Анжеліки Рудницької, а про деякі коментарі, спровоковані ним; вона порушила справді наявну проблему. Можливо, фейсбук не є найкращим для цього місцем. А от колонка на «Детекторі» — так, підхоже (на правах самореклами).

Тож якщо проблема є — а вона справді є, не лише в цій новині й не лише в цього медіа, називати все своїми іменами, — закликаю її розв’язувати цивілізованим спілкуванням, а не створенням у соцмережах приводів для скептиків, циніків, не дуже освічених чи компетентних або просто альтернативно обдарованих знову проявитися в коментарях і знову примножити хаос, зраду й недовіру всіх до всіх. Бо всі ми маємо бути зараз єдиними, підтримувати справді якісне своє і не нищити й не ранити один одного без підстав. Я не хочу обирати між Суспільним і Рудницькою, бо симпатизую обом. І от якби вони не сперечалися публічно, а розв’язали цю дійсно наявну ситуацію в особистому спілкуванні чи за нашого або будь-чийого іншого посередництва — не було б образливих коментів на адресу Суспільного, і колонки цієї та витраченого на неї часу теж не було б.

Бо ви ж самі знаєте, хто цим «срачам» між українцями, та ще й «своїми», які нібито нездатні домовлятися й узагалі неспроможні до конструктиву, радо аплодуватиме. Тепер уже незалежно від того, згадані вони в тексті чи ні.