— Олексію, п’ятнадцять років ви займалися плаванням, мали гарні результати, були членом національної збірної, а потім вирішили піти з професійного спорту і зайнятись танцями. Що спонукало на такий кардинальний крок?

— Я розумів, що вище голови не стрибнеш. Не кожен спортсмен може стати чемпіоном світу. Як би ви не працювали, але якщо у вас немає таких унікальних природних антропометричних даних, як у Майкла Фелпса (американський плавець, 23-разовий олімпійський чемпіон та 26-разовий чемпіон світу. — «ДМ»), то досягти якихось серйозних результатів досить важко. Я знав свої фізіологічні можливості та розумів, що максимум, чого я можу досягти, — це стати чемпіоном України. А я тренувався з чемпіоном України, який мав олімпійську стипендію, і бачив, як він при цьому живе. Тобто я розумів, що якщо залишусь у спорті, то в перспективі я міг мати якийсь дохід на рівні середньої зарплатні робітника й однокімнатну квартиру. Саме фінансова складова мені не дуже подобалася, бо я не уявляв, як на такі гроші можна утримувати сім’ю, ростити дітей, щоб вони ні в чому не знали потреби.

А ще, чесно кажучи, я просто втомився фізично. Це дуже важко — тренуватися двічі на день шість днів на тиждень. Можу сказати, що тоді я плавав більше, ніж ходив. Тому якось водночас мене відвернуло від плавання. Я закінчив у 2005 році Дніпропетровський державний інститут фізичної культури — й того ж року покинув спорт. Потім намагався повернутися, якось підготуватися до останніх змагань, але в мене було натхнення і мотивації. А нас узагалі по життю рухає саме мотивація.

Олексій Суровцев

— Між школою й інститутом фізичної культури ви ще встигли закінчити монтажний технікум. А як до нього потрапили?

— Річ у тім, що я дуже погано навчався у школі. До сьомого класу був відмінником, а потім, напевне, зв’язався не з тією компанією (сміється). Не з якимись злочинцями або бандитами, а навпаки, з творчою тусовкою. У нас почалися гітари, пісні, концерти — і я «пропав». Навчання відійшло на другий план, і я закінчив дев’ятий клас із «трійками» та «четвірками» в атестаті. «Відмінно» в мене було лише з фізкультури, малювання й музики. Після закінчення дев’ятого класу я хотів вступати до театрального коледжу, бо з дитинства постійно був у творчому середовищі, але батьки наполягали, щоб я отримав якусь «серйозну» професію. Бо на той час, а це був 1997 рік, професія актора була і непрестижна, і низькооплачувана. Тому я пішов у монтажний технікум на найпрестижнішу спеціальність «холодильне обладнання і системи кондиціювання», закінчив його з червоним дипломом, який одразу кудись закинув і жодного разу не брав у руки. Лише нещодавно його знайшов, коли збирав усі свої документи.

— Десь читав, що ви граєте на п’яти музичних інструментах. Це правда?

— Зараз уже не граю, але в підлітковому віці справді грав. Це були барабани, блок-флейта, гітара, бас-гітара і саксофон. Але здебільшого я грав на барабанах і гітарі.

— Самі навчилися грати?

— Так. У мене є старший брат, який завжди був більш талановитий, ніж я (посміхається). Він і малював краще, і грав краще. І я за ним тягнувся, намагався його наслідувати.

— Чому після спорту вирішили спробувати себе саме в танцях?

— Це на той час був, напевне, виклик самому собі, бо я ніколи до цього не танцював. Але це знову ж таки питання мотивації та натхнення. Я взагалі не тусовочна людина, але одного разу потрапив до нічного клубу, де виступав чоловічий шоубалет із якимось натяком на стриптиз. Це було настільки красиво, що я був по-справжньому вражений. Тоді подумав, що хочу бути таким же крутим, таким елегантним, як і вони. А ще тоді показували по СТБ чемпіонат із жіночого стриптизу. Виступи дівчат на цьому чемпіонаті мене також дуже вразили. Причому, повторюся, танцювати я взагалі не міг, мені завжди було соромно вийти на танцювальний майданчик. Потім випадково я познайомився з одним чоловіком, який танцював еротичні танці у топлес-барі. Я йому сказав, що також хотів би спробувати — й він домовився, щоб на мене подивились. Я там як зміг щось станцював під пісню «Music» Мадонни. Хореограф подивилася на цей мій «танець» і сказала: «Окей, ми тебе беремо, тільки треба трохи позайматись». Я трохи позаймався і десь уже через пів року почав навіть їздити з гастролями по нічних клубах.

А далі все понеслося — у мене з’явився промоутер, ми почали їздити з виступами по різних містах. Я познайомився з моєю майбутньою дружиною, яка також виграла чемпіонат зі стриптизу, але не той, який я дивився по телевізору, а наступний. Потім і я виграв чемпіонат України зі стриптизу. Нас почали запрошувати виступати разом уже як чемпіонів України — й на цій ниві ми й зійшлися (усміхається).

— Коли ви почали танцювати стриптиз, навмисно «підкачувались» у спортзалі?

— Ні, бо я ж тоді ще серйозно займався спортом, навчався в інституті фізкультури та плавав у збірній команді, тож фізична форма в мене і так була достатньо непоганою. А ще я підробляв, займаючись реставрацією м’яких меблів… Чесно кажучи, я навіть зараз не уявляю, як я все це встигав і коли спав (сміється). У «тренажерку» я пішов уже згодом, коли кинув плавання.

— Коли відростили бороду і чому продовжуєте її носити?

— Мене раніше постійно порівнювали з російським стриптизером Тарзаном. Я справді трохи на нього схожий. Але, як на мене, це не найкраще порівняння і Тарзан не той персонаж, якого хочеться наслідувати. Тому я почав носити бороду, щоб відрізнятися від нього. Спочатку в мене була невеличка борода. А потім ми поїхали з гастролями до Китаю і там я почав уже навмисно відрощувати бороду, бо в китайців борода зазвичай не росте, і тому для них це щось екзотичне, як символ якоїсь солідності й унікальності. Тобто це певною мірою цінувалося. І надалі я вже постійно носив бороду і так звик до неї. Мені взагалі не подобається, як я виглядаю без бороди.

— Як ви потрапили на зйомки серіалу «Слід»?

— Завжди хотів бути актором. Була в мене така мрія. До того, як потрапити у «Слід», я вже попрацював в антрепризній виставі «Спокуса». Спочатку до неї запросили мою дружину. Вона там повинна була станцювати танець, але я їй запропонував, щоб вона попросила дати їй ще щось сказати. Вона звернулася з цією ідеєю до авторів вистави — і для неї написали роль зі словами. Але мені теж кортіло вийти на сцену, хоч деревом десь у кутку постояти. Я попросив дружину замовити за мене слово, щоб і мене взяли у виставу. І мене взяли. Понад те, спеціально під мого героя було повністю переписано сценарій. Саме так я зробив перші кроки на шляху до акторської професії. Звісно, що кроки ці були досить невпевнені, я робив багато помилок, але якось воно таки почалося.

Олексій Суровцев у виставі «Спокуса» 

Напевне, саме в цій виставі мене хтось побачив, і одного разу мені зателефонували й запропонували приїхати на проби на роль оперуповноваженого до нового серіалу. Я відповідаю, що, по-перше, в мене немає відповідного досвіду, а по-друге, ну який із мене з моєю зовнішністю оперуповноважений. А мені відповідають, що їм саме такий і потрібен. Я не дуже хотів їхати на ці проби, тому що в нас якраз були заплановані гастролі на заході Україні, але подумав, що якщо життя дає мені такий шанс, то треба ним скористатися. Проби я пройшов максимально погано і поїхав далі на гастролі, упевнений, що повністю їх провалив. Аж раптом мені знову телефонують і питають, чи можу я на зворотному шляху знову до них заїхати. Я думаю, невже вони з мене недосміялися першого разу? Але знову поїхав і знову, як я думав, осоромився на повторних пробах. Проте мене, як не дивно, затвердили. Режисер щось у мені розгледів і сказав, що цей хлопець впорається.

— Погодилися з радістю на цю роботу?

— Чесно кажучи, якби не складні обставини в особистому житті, то, напевне, я б і не погодився, бо для роботи в серіалі потрібно було переїжджати в Київ із Дніпра. Але я саме розлучався з дружиною, і треба було щось міняти в житті. Зйомки в серіалі «Слід» якраз і дали можливість подібних змін. Тому я за них ухопився.

Олексій Суровцев у серіалі «Слід»

— Тобто і через розлучення ви теж пройшли?

— Так, я вперше одружився у 24 роки. Але через пару років ми розлучилися. Потім я познайомився з Ксенією. Проте з нею ми теж розлучались і два роки жили окремо. Але згодом знову зійшлися. От така історія. Хоча про це багато писали. Напевне, якщо загуглити в інтернеті моє прізвище, то перше, що видасть пошук, — це інформація саме про моє розлучення.

— Складно було тоді працювати на знімальному майданчику?

— Дуже складно. Та й досі складно. Зараз я знімаюся в одній із головних ролей у серіалі «Охоронець» із більш досвідченими акторами — і це більший рівень відповідальності. Тут потрібно більш ґрунтовно заглиблюватись у свого персонажа. Тобто на знімальному майданчику ти постійно ростеш, і насправді це дуже круто, коли тебе оточують люди, на яких ти можеш рівнятись, у яких є чого навчитися. У «Сліді» мені всі допомагали, бо всі знали, що в мене немає ніякого досвіду, і тому всі актори мені підказували, що і як треба робити на знімальному майданчику. Перші серії «Сліду» я зараз узагалі дивитися не можу. Я там точно як дерево виглядаю, ніякої думки в очах, ніяких емоцій, просто промовляю потрібний текст і все. Вважаю, мені просто пощастило, що мене запросили до цього серіалу і що я в ньому втримався. Я впевнений, що без «Сліду» мені не вдалося б «зачепитися» за акторську професію.

— Чим відрізняється робота в серіалі «Охоронець» від зйомок у сералі «Слід»?

— Знявшись у 350 серіях у серіалі «Слід», який зараз називається вже «К.О.Д.», я визнаю, що це стовідсотковий «процедурал», тому він має мінімум емоцій. В «Охоронці» є і почуття, й історія про зраду, і якісь глибокі думки й сенси. Тут задіяні більш досвідчені актори: Іван Жилюк, Михайло Кришталь, Володимир Ращук. Ти дивишся на них — як вони працюють, як передають емоції — і розумієш, що у такій команді просто не маєш права на помилку. Тим більше, що серіал знімається в достатньо високому темпі. Ми не можемо собі дозволити велику кількість дублів, тому ти повинен серйозно готуватися до зйомок. Та й текст в «Охоронці» доволі непростий. Але мені дуже подобається працювати в цьому проєкті. Це, якщо можна так сказати, наступна сходинка на шляху до акторської професії.

Олексій Суровцев на зйомках серіалу «Охоронець»

— Звідкіля у вас таки глибокі знання про котів, про їхню поведінку?

— Коли я тільки починав танцювати, то спілкувався з одним достатньо професійним танцюристом, який на той час був для мене прикладом. І коли я дізнався, що він танцює, не маючи ніякої спеціальної освіти, що він не закінчував ніякого профільного навчального закладу, то був дуже здивований. Але він мені пояснив: «Якщо ти будиш три роки танцювати кожен день, то за цей час точно навчишся гарно танцювати». Так само і з котами. Коли ти постійно маєш із ними справу, то хочеш не хочеш, але будеш знати про них різні нюанси. Ти будеш знати, як вони поводяться, як реагують на якісь ситуації. І зараз я без якоїсь профільної освіти можу себе вважати спеціалістом із поведінки котів, бо тісно контактую з ними вже досить давно. Через мене їх пройшло дуже багато. Я навіть не знаю скільки. Може, дві тисячі, а може й три… І з усіма я був у контакті. А ще, оскільки ти вже в цій сфері «крутишся», то шукаєш і вивчаєш відповідну інформацію для того, щоб бути достатньо компетентним.

— На одному з ваших відео з Торецька, коли ви евакуювали звідтіля тварин, видно, що вас на бронежилеті наліпка з надписом «МАРІО». Це ваше псевдо?

— Ні, це не моє псевдо і взагалі це не мій бронік (усміхається). Його хлопці зняли з якогось росіянина, тобто це трофей. А потім дали його мені в тимчасове користування. Він дуже класний, бо легкий і в ньому зручно рухатися. А мій особистий бронік важкий. Тож хлопці поділились... У Торецьку взагалі було дуже трешово. Ти начебто потрапив у фантастичний постапокаліптичний фільм. Стоять зруйновані будинки, між якими ходять тварини й майже немає людей… Це дуже пригнічує. Наразі ми евакуації тимчасово призупинили, тому що є певні проблеми з транспортом. Але з весни плануємо їх відновити. Якщо чесно, то морально це дуже важко, коли потрапляєш у такі місця…

— Я так зрозумів, що ви не рахуєте, скільки врятували тварин із зони бойових дій?

— Ні, не рахую. Якщо згадати початок повномасштабної війни, то тоді я щоденно забирав і прилаштовував у середньому по 15–20 тварин. Зараз це зовсім інша кількість. Зараз ми на місяць прилаштовуємо приблизно 15 котів. Але все одно продовжуємо працювати. Наразі мій притулок розрахований на 70 котів. Проте деяких тварин ми прилаштовуємо і в інші місця. Коли я офіційно відкрив притулок півтора року тому, тоді вже ми почали фіксувати, скільки крізь наші руки пройшло котів. До цього ми їх не рахували. Просто було не до того. У перший період війни було так, що ми поїхали, щоб забрати 40 котів, а в підсумку вивезли 120…

Олексій Суровцев

— Ви притулок утримуєте за власні кошти?

— Коли я його відкривав, то було десь приблизно 50% моїх коштів і 50% — донати. Зараз притулок функціонує переважно з донатів.

— Крім котів і собак, яких іще тварин вам доводилося рятувати?

— Зараз це тільки коти й собаки. А в перший період вивозили й голубів, і папуг, і черепах, і шиншил. Навіть аксолотль був. Це така екзотична земноводна тваринка з лапками й вушками…

— Вам часто закидають, що ви рятуєте тварин, а не людей?

— Буває. Але на подібні претензії я намагаюся не реагувати й не відповідати. Багато волонтерів займаються порятунком та евакуацією людей. На початку повномасштабної війни, попри небезпеку, таких волонтерів було багато. І я також спочатку займався саме порятунком людей. Але коли якусь бабусю несе п’ятеро людей, хоча це можуть зробити й двоє, то ти стоїш поряд і думаєш: «А що я тут роблю, навіщо я тут потрібен?» Я розумів, що тут і без мене впораються. А от тварин рятують дуже небагато людей. Тому я вирішив рятувати саме їх. Чесно кажучи, я не можу сказати, що люблю тварин більше, ніж людей. Але саме тварини тобі по-справжньому щиро вдячні за порятунок, за увагу, за любов… З людьми все може бути складніше. Була ситуація в Бородянці, коли ми привезли людям гуманітарку та попросили їх сфотографуватися, бо нам же потрібно звітувати, що ми все це не собі привласнили, а справді привезли й віддали людям. А нам відповідають: «Ні, ми фоткатись не будемо, бо ви на нас тут заробляєте». Або починають висувати претензії: «А що це ви за корм мені такий привезли? Мої тварини таке не їдять»… Цей випадок у Бородянці мене дуже неприємно вразив. Люди зазвичай шукають якусь вигоду, шукають якісь приховані нюанси. Ти їдеш допомагати, ризикуєш своїм життям — а тобі ще закидають, що ти щось зробив не так. А тварини, на відміну від людей, тобі просто вдячні.

Олексій Суровцев

— Були ще якісь схожі випадки, які вас неприємно вразили?

— На початку повномасштабного вторгнення до мене звернулась одна жінка і дуже просила врятувати її кицю. А на той час у мене було багато подібних «заявок» по Ірпеню. Тому я чесно не знав, коли саме можу вивезти її кішку, бо все залежало від різних обставин, зокрема й від логістики. Але тоді так усе збіглося, що вже на наступний день я цю заявку виконав і вивіз кицю. А в мене умова була, що всі, хто до мене звертається, повинні одразу забрати своїх тварин, як тільки я їх привезу. Бо в мене тоді ще не було притулку і я не мав де їх тримати. Повідомляю цій жіночці, щоб вона забирала свою кицю, а та мені відповідає: «Ой, я ще не готова, відвезіть її поки що назад»… Куди?! Назад в Ірпінь?! Ти їдеш під обстрілами, рятуєш тварину, а тобі кажуть — відвезіть її поки що назад.. Звичайно, що кішку я назад не відвіз і цій жіночці її також не віддав.

— Військовим допомагаєте?

— Так, звичайно, але точково, тільки тим, кого знаю особисто.

— У вашому інстаграмі є допис із фразою, яка мене дуже вразила: «Коти не відчувають своєї інвалідності, тому не впадають у депресію». Що допомагає вам триматись і не впадати в депресію?

— Я й сам не знаю. Я часто згадую 22-й рік, коли ти втомлений і брудний приходиш додому, а світла немає і ти на вогнищі готуєш собі їжу. Коли кохана жінка десь дуже далеко і ти сам на сам зі своїми думками та проблемами... Ти сидиш і розумієш, що ти когось сьогодні не встиг забрати, що хтось там помер, бо ти не встиг — просто сидиш і плачеш. Але при цьому розумієш: якщо не зберешся й завтра знову не поїдеш туди, то ще хтось не витримає і загине. Ти розумієш, що саме від тебе залежить чиєсь життя. Саме це мене надихало й додавало сил. А ще мене підтримує реакція людей, які залишають коменти під моїми дописами. Це дуже щемливо, дуже чуттєво. Така реакція людей мене завжди надихає. Ти розумієш, що робиш справді щось корисне, щось класне. Коли до тебе потрапляє ледь живий кіт, без лап, без очей, і ти вкладаєш в нього весь час, що в тебе є, всі сили, всі ресурси, щоб його врятувати, вилікувати, відновити — і в тебе це виходить, хоча шансів, що він виживе, було від сили 10–20%. А потім ще знаходиш йому люблячу родину, і за пів року тобі присилають фото цього кота — здорового, щасливого, відгодованого — ось це і є справжня мотивація. Ми просто намагаємося робити цей світ трошечки добрішим і дуже радіємо, коли хтось слідує за нашим прикладом.

Фото: з особистого архіву Олексія Суровцева, кінокомпанії Sfera Film