Подібний документ уже шість років функціонує в Польщі, що, за словами польських колег, знімає багато суперечностей, які виникають довкола питання: що і як треба показувати глядачеві. Утвердженням такого досвіду в Україні вдасться вбити двох зайців: уникнути показу сцен, які можуть не лише вразити, а й травмувати психіку глядача, а також припинити довгі безрезультатні розмови про засилля вбивств, насилля, еротики на українських екранах. Зрештою, це зніме ще одну відповідальність із членів Національної ради та відбере в пана Сергія Васильєва звинувачувальний аргумент в бік американських виробників низькопробної відеопродукції, бо саме вона переповнена усім букетом негативу для привернення уваги глядача. Не відомо тільки, чи споживач цієї продукції готовий позбавити себе такого задоволення. Адже високі рейтинги не тільки таких фільмів, але й передач, що спрямовані на задоволення елементарної глядацької цікавості, та побудовані на принципі вуаєризму, виправдовують телевізійників перед чиновниками із Національної ради чи Держкомінформу. Особливо у випадку, коли ті починають серйозно займатися проблемами “морального обліку” підростаючого покоління.

Під час однієї із нарад за участю представників загальнонаціональних каналів та членів обласних державних телерадіокомпаній Голова державного комітету з питань інформаційної політики Іван Чиж, пам’ятається, навіть зачитував найбільш ганебні висловлювання, які вразили членів комісії, що займалася відслідковуванням кричущих порушень загальнодопустимих норм суспільної поведінки. Зачитуюючи їх, він ніби смакував кожною фразою, намагаючись дати, скажімо, деяким із них такі тлумачення, що навряд чи прийшли б в голову самому глядачеві. Особливо, коли це стосувалося рекламних повідомлень. Одним словом, прийняття такого етичного кодексу, швидше, зведених правил поведінки телевізійників, вирішить багато проблем та закриє теми моральності чи аморальності журналіста під час показу найбільш вражаючих сцен. До того ж, представники польських медіа, які мають в своєму арсеналі такий кодекс, всі як один зійшлися на тій тезі, що самі журналісти повинні долучитися до розробки правил висвітлення трагедій, подібних скнилівській.

А допоки українські журналісти, яким раз в місяць, а то й частіше доводиться повідомляти про чергові жертви аварій на шахтах Донецького вугільного басейну, вимушені покладатися на власну інтуїцію. Саме до такого способу, за словами львівського кореспондента ТСН (“1+1”) Люби Сорокіної, вдавалися місцеві журналісти, які вперше зіткнулися із проблемою висвітлення трагедії подібного масштабу. “Ми приїхали знімати авіашоу, а неволею опинилися в центрі події, яка потребувала особливого підходу до незвичної для українського журналіста подачі матеріалу,—говорить Сорокіна.—Ми знали, що на нас лежить особлива відповідальність перед глядачами за те, що ми їм покажемо в ефірі, особливо перед тими, чиї близькі люди стали жертвами цієї трагедії. Журналістам постійно не давали спокою морально-етичні терзання: ми не маємо права залазити в душу людині, щоб дізнатися якусь інформацію. Не раз чули вслід звинувачення в тому, що телевізійники намагаються зробити на похороні шоу. І найголовніше – чи кидатися надавати допомогу, чи все-таки продовжувати виконувати професійний обов’язок. Тому висвітлення подій скнилівської трагедії завжди було пов’язане для нас із довгим продумуванням усього, що ми збиралися показувати чи розказувати.”

Знову в черговий раз звернулися до досвіду зарубіжних колег. Член Комісії з етики на польському телебаченні Ігнаци Руткевич говорить про дилему, яка постає перед журналістами у разі необхідності інформувати про трагедію:

“Завжди треба говорити про пріоритет інтересу глядача, а не журналіста. Саме це є першим пунктом польського етичного кодексу. Журналіст, з одного боку, розривається між професійним обов’язком чітко повідомляти про те, що відбулося, та бажанням зробити собі ім’я на людському горі. Зрозуміло, що працівник медіа у цьому випадку є суб’єктивним елементом. Тоді особлива відповідальність лягає на його редактора. Той своїм холодним розумом повинен скорегувати інформацію так, щоб уникнути найбільш гострих моментів у кінцевому варіанті повідомлення.



Також неабияку роль відіграють правила поведінки журналіста під час висвітлення сутичок. Тут повинно бути все продумано до найменших подробиць. Особливо місце, де записується stand-up. Адже, наприклад, розміщення на фоні однієї із сторін може бути розцінене глядачем як упереджене висвітлення події.



Етичний кодекс польського телебачення опирався в більшій мірі на етичні принципи багатьох західних каналів, зокрема ВВС: не показувати смерть зблизька, людські останки. Використовувати кадри далекого плану, уникати жодних зближень. Найголовніший принцип журналіста – повага до людського життя.”



Цьому підтвердженням є запевнення польських журналістів у тому, що їхні медіа ретельно відбирали фотографії для публікацій в газетах та з особливою увагою поставилися до монтажу телевізійних кадрів скнилівської події. Так само й ЗМІ інших країн. Поважна американська газета “Chicago Tribune”, що спеціалізується більшою мірою на журналістських розслідуваннях, помістила на першій сторінці фотознімок загального плану падіння літака. Так, як і телекомпанія СNN, яка надзвичайно обережно підійшла до показу львівської трагедії. Така загальна світова тенденція журналістики. Судячи із практики висвітлення українськими каналами цієї катастрофи, вітчизняні ЗМІ поки що залишаються за межами даного тренду. Нарікають на своїх колег і самі журналісти. Львівські працівники медіа засуджували роботу репортерів газети “Експрес”, точніше тих, що готували її екстренний випуск. Він майже на половину був заповнений особливо вражаючими знімками. Журналіст Олег Онисько стверджував, що цим впливове львівське видання спровокувало часті звернення до психіатра рідних та близьких постраждалих. Він каже, що такі відвідини лікаря збільшилися в десять разів.

Більш цинічний підхід продемонстрував практикуючий журналіст найреспектабельнішої в Польщі “Газети Виборчої” Єжи Яховіч. За словами пана Яховіча, так, треба схиляти своїх колег чи самим дотримуватися певних стандартів, але при цьому не засуджувати тих, хто цих стандартів не дотримується. Таке право, вважає Єжи, дає нам існування свободи слова. В той же час, сам Єжи Яховіч зазначав:“ У нас в Польщі, очевидно, як і тут в Україні, демократичні свободи, зокрема, слова, які ми скуштували сповна зовсім недавно, в порівнянні із країнами сталої демократії, спричинили революцію на зразок сексуальної. – каже Єжи Яховіч.—Журналісти нерідко просто втрачають відчуття межі, забувають про делікатність. Часто вибраною тактикою висвітлення події спричиняють рекламування злочинців.Однозначно, межі свободи слова великі, але не безмежні, як багато хто вважає. У випадках із трагедіями, що напряму пов’язані із переживаннями людини, журналіст часто повинен іти на компроміс із собою, вдаючись до нерозголошення деяких фактів, які особливо можуть вразити когось. Винятком є злочини, до яких причетні державні службовці. Такі жахливі та жорстокі випадки за допомогою журналістів, навпаки, мають отримати якнайширший розголос.”



Можливо, прийняття в Україні ще одного етичного кодексу, що безпосередньо стосуватиметься телебачення, чи окремий запис до вже існуючого кодексу українського журналіста про правила висвітлення трагедій, та навіть поправки до діючих законів про ЗМІ, не розв’яже так одразу всі проблеми. Але, принаймні, може, примусить деяких редакторів поважних загальнонаціональних каналів змінити свою думку, яку вони пропагують в середовищі практикантів: мовляв, основний принцип телевізійника “менше п’яти трупів – не сюжет”.

Безумовно, дієвіше розв’язати проблему можна було б створенням асоціації засновників або принаймі редакторів ЗМІ. Спільними домовленостями, зокрема, і щодо протидії демонстрації жорстокості на екрані, можна було б як окреслити необхідні рамки, так і відповідальність за їх порушення...Але нинішня ситуація на нашому медійному ринку – і не тільки з політичних, а й з бізнесових причин – не надихає на особливий оптимізм з цього приводу. Тож поки що залишається сподіватися лише на „свідомість” окремих журналістів та редакторів, а також на поширення своєрідної моди на „етику”, яка народжується в тому числі і завдяки подібним конференціям, та дискусіям по темі у самих ЗМІ.