Але тут також не все ідеально, як нам інколи здається, коли ми сидимо у себе вдома і спостерігаємо за тим, що відбувається у світі, зі своєї дзвіниці, не завжди достатньо високої, щоб розгледіти багато. Тут також існує тонка грань між етичним та неетичним, між моральним та неморальним, між актуальністю та сенсаційністю, між і між...

Маркель Розенбах (Marcel Rosenbach) розповідає про дискусію, яка точиться останнім часом в американських медіа: як називати Саддама Хусейна? “USA Today“ називає його просто “Саддам”, “New York Times“ – “Mr. Хусейн”. На CNN взагалі вважають, що треба намагатися висловлюватися нейтрально, не називаючи імені, - “іракський президент”. Більше того, дехто навіть насмілився критикувати Джорджа Буша за те, що він, промовляючи прізвище “американського ворога номер один”, ставить наголос в імені Саддама так, що виходить “Сатан”, чи “Содом”. Зрозуміло, які асоціації після цього виникають.

Німецький журналіст також цитує видавця ліволіберального “Harper’s Magazine“ Джона МакАртура (John MacArthur), який звертає увагу на те, що “в редакціях існує страх, що критика, спрямована проти уряду, проти влади, може бути потрактована, як симпатії терористам”. Звичайно, ця ситуація породжуватиме масу спекуляцій. Ведучий новин CBS Дан Ратер (Dan Rather) говорив про те, що такий “фанатичний патріотизм” (а в німецькій мові це звучить дуже влучно – “Amok laufende Patriotismus“, хто читав новелу Стефана Цвейга “Амок”, той зрозуміє, про що йдеться) призводить до самоцензури. А ще один американець, “новостійний” ветеран Вальтер Кронкіте (Walter Cronkite) пригадує роботу мас-медіа під час війни в Афганістані, натякаючи на не зовсім коректну поведінку уряду. Його підтримує Джон МакАртур, застерігаючи американських журналістів від того, щоб не трапилося так, що і війну в Іраці американці дивитимуться лише завдяки відео, знятому Пентагоном.

Звичайно, цю статтю у журналі “Шпігель”, зважаючи на недавнє загострення німецько-американських стосунків, можна певною мірою вважати тенденційною. Проте, як завжди, диму без вогню не буває. Зрештою, німецьким ЗМІ є також чим дорікнути. Не без їхнього старання був роздмуханий скандал довкола висловлювань колишнього міністра юстиції на адресу американського президента. Також на сторінках великих німецьких видань часто зустрічаються статті про тих чи інших політиків із соціал-демократичного табору, які в Україні назвали б, напевне, або хорошим піаром, або замовними. Недарма, мабуть, християнські демократи ще перед виборами хотіли провести на рівні закону нововведення, за яким партіям заборонялося б мати свою частку в загальнонаціональних ЗМІ. І тоді звучала критика з іхнього боку, що, мовляв, список подібних ЗМІ, у яких соціал-демократи мають свою частку, є занадто довгим. (Від „Детектор медіа”. - Ми свого часу вже писали про те, що саме – і тільки – соціал-демократи в Німеччині мають акції в багатьох медіа. Так сталося після другої світової, коли соціал-демократам як партії, яка найбільше постраждала від нацистів, було надано деяких преференцій. ).



Габермас такий стан справ називав “підтасованою відкритістю”. Взагалі, те, що в Україні сприймають лише як чужі ідеї та теоретичні міркування, тут дуже добре відчувається на практиці. Як, наприклад, те, на скільки журналізм різних країн інтегрований один в одного, переплетений, зв‘язаний невидимими тонкими ниточками, незважаючи на наявну суттєву відмінність хоча б між тією ж європейською та американською школами журналістики.

Тут також дуже добре відчувається, на скільки сильно Україна, і українська журналістика зокрема, відірвана від тих процесів, якими сьогодні збагатів (а може, збіднів?) світ. І справа не в професійності. Наші журналісти не менш професійні, ніж американські чи європейські, просто умови в Україні інші і можливості менші (технічні, матеріальні тощо). Справа у світосприйнятті, у тому, наскільки ти можеш мислити глобально, глибоко оцінити проблему, глибоко подати матеріал. Бути відкритим для світу, і разом з тим зберігати свою ідентичність.