Утиски свободи слова в Україні, доведені через безпробудну глупоту чиновництва до абсурдного ступеня, створили ситуацію, в якій українські журналісти виявилися практично позбавлені вибору: якщо вони негайно не покладуть край “інформаційній політиці” влади, під загрозою опиниться саме існування журналістської корпорації в країні. Думаю, що боротьба з цією загрозою і матиме своїм наслідком народження такої корпорації, адже, на моє тверде переконання, в Україні журналістського цеху поки що не існує.

Доволі нечисленна, як для країни з п΄ятдесятимільонним населенням, аморфна маса роз΄єднаних працівників українських ЗМІ була підштовхнута владою до консолідації, Єрунтованої на усвідомленні своєї фундаментальної єдності. Єдності, зумовленої розумінням журналістами своїх обов΄язків перед суспільством, стосунків з державою та норм професійної діяльності. Все відбувається за старою марксистською схемою: в процесі боротьби за свої права ця “соціальна група” формує “класову” самосвідомість, яка стає запорукою ясного усвідомлення її інтересів та способів захисту цих інтересів. Це дає мені підстави зробити заяву, яка, можливо, викличе у когось подив і до якої я повернуся трохи пізніше: сьогодні ми стаємо свідками народження української журналістики.

Нині між українськими журналістами точаться суперечки стосовно фундаментальних засад журналістської професії. В цих суперечках, як на мене, подекуди відбувається “винахід велосипеда”, що, до речі, взагалі притаманне Україні останнього десятиліття. Для нас начебто не існує зовнішнього світу, де численні проблеми, які ми намагаємося розв΄язати “власним умом”, давно перестали бути проблемами. Черговим свідчення того, що в демократичному суспільстві діють усталені принципи щодо професійної діяльності журналістів у суспільстві, стали події, які розгорнулися днями на засіданнях Міжнародного Трибуналу в справах колишньої Югославії в Гаазі.

Не знаю, чи було висвітлено те, що там відбувалося, в українських ЗМІ. Натомість польські журналісти надзвичайно жваво відреагували на ситуацію, яка виникла там внаслідок бажання адвокатів звинувачуваних у військових злочинах лідерів боснійських сербів заслухати свідчення журналістів. Наслідком цього стало те, що численні адвокати, котрі представляють інтереси журналістів з тридцяти чотирьох європейських та американських видань, звернулися до суду з клопотаннями щодо відмови від заслуховування свідчень журналістів у суді. Польські журналісти зобачили в рішенні суду з цього приводу важливий судовий прецедент, який вкотре підтвердив фундаментальні права “четвертої влади” та захищені законом засадничі принципи журналістської професії.

Почалося з того, що кореспондент газети “Вашінгтон Пост” Джонатан Рендел відмовився свідчити на засіданнях Трибуналу стосовно обставин, за яких він 1993 року брав інтерв΄ю в одного з лідерів боснійських сербів Радослава Брджаніна. Журналіст направив до суду листа, в якому зазначив, що все, що він міг розповісти з цього приводу, викладено в його інтерв΄ю. Адвокат журналіста послався на усталену норму американського права, згідно якої від журналіста можна вимагати свідчень лише за виняткових обставин, а саме тоді, коли ці свідчення є єдиним джерелом інформації.

В разі порушення цієї норми виникне загроза самій професії журналіста, оскільки в такому разі мало хто погодиться надавати інформацію журналістам та й попросту спілкуватися з ними. Це створить загрозу свободі преси та унеможливить роботу журналістів, які у своїй діяльності прагнуть “об΄єктивності, неупередженості та незалежності”. Останні слова американського адвоката викликали сміх серед репортерів, котрі сиділи на балконі залу засідань Трибуналу, проте справа закінчилася повною перемогою преси: вже того самого дня адвокат Брджаніна відкликав своє клопотання щодо свідчень з боку журналіста.

З цього приводу принципові міркування висловив журналіст Давід Варшавскі, котрий свого часу також працював у Югославії (Газета „Виборча”, 10. 10. 2002): “Добре, що Трибунал так цікавиться тим, що відоме журналістам, оскільки раніше нас ніхто не хотів слухати... Проте погано, що Трибунал хоче отримувати від журналістів свідчення. Якщо журналістське повідомлення є єдиним доказом, то на ньому не можна будувати звинувачувального вироку - сміх, з яким “галерка” відреаговала на слова про журналістську об΄єктивність, не безпідставний. Натомість, якщо це повідомлення - не єдиний доказ, свідчення журналіста завдадуть більше шкоди, ніж принесуть користі, бо після цього значно менше людей будуть схильні спілкуватися з журналістами. Журналіст не має свідчити з тієї самої причини, з якої не має воювати - це не наша справа. Порушення цієї засади одним з нас ускладнює роботу всім, а як наслідок, перешкоджає громадськості дізнаватися правду. А правда, свобода та справедливість часто йдуть різними стежками”.

Ці надзвичайно прості міркування своєю простотою завдячують абсолютно чіткому усвідомленню принципових засад журналістської професії та місця вільної преси в суспільстві. Якщо хтось в суді хоче використовувати журналіста як засіб для обЄрунтування або спростування звинувачення, він утворює правову колізію: межі правам і свободам встановлюють лише інші права і свободи. І в даному випадку права підзахисного, зацікавленого в свідченнях журналіста, обмежуються невід΄ємними та неприписуваними правами громадян на вільне і безперешкодне отримання інформації, якому і покликані служити журналісти.

Журналіст - не прокурор і не суддя. Його завдання - дізнаватися про певні події й інформувати про них громадськість. Проте водночас він не перестає бути людиною, котра має певну громадянську позицію. Отож об΄єктивність, неупередженість та незалежність - це певні ідеали, яких, подібно до метерлінківського синього птаха, слід прагнути, але ніколи не можна досягти. Адже журналіст - не співробітник статистичного управління, який сповіщає суспільству виключно “факти”. Журналісти не тільки передають кореспонденції про події як такі й не лише беруть інтерв΄ю. Вони пишуть цілком “суб΄єктивні” статті, готують авторські теле- та радіопередачі, пропонують читачам аналітичні матеріали, дають оцінки, схвалюють або засуджують, пишуть фейлетони, ілюструють свої статті карикатурами, кінець-кінцем, вживають у своїх матеріалах прикметники, а це вже - ознака “суб΄єктивізму”. Якщо пишеш фейлетони, будь готовий, що хтось із твоїх героїв виявиться людиною, позбавленою почуття гумору. Якщо ти карикатурист, будь готовий, що рано чи пізно намалюєш карикатуру на дурня, і той образиться.

Тож не дивно, що журналістам так часто доводиться свідчити у судах, проте вже не як свідкам, а як відповідачам, звинувачуваним у перекручуванні фактів, упередженості, або завдаванні моральної шкоди героям їхніх публікацій. Це нормально, оскільки попросту є правовою формою з΄ясування стосунків між громадянами, один з яких є журналістом. За брехню або образу журналіст має відповідати як і будь-яка людина. Тому професійна журналістська етика вимагає від журналістів неупередженості, правдивості та коректності.

Натомість, з іншого боку, засади демократичного суспільства гарантують журналістові, який задовольняє важливу суспільну потребу в інформації, правовий захист таємниці джерел інформації та способу її отримання, гарантії права на висловлення власної думки та свободу в розповсюдженні отриманої інформації. Не дивно, що редакції газет попереджають, що відповідальності за висловлені в статтях думки вони не несуть, а поглядів авторів можуть не поділяти. Водночас це не є підставою, аби не надавати газетного простору журналістам для висловлення їхніх цілком суб΄єктивних думок та поглядів. Хай потім самі за них відповідають! Якщо ти, як польський публіцист Єжи Урбан, вважаєш, що у Польщі можна назвати Папу Римського “пересувним садо-мазо” - називай, але звикай до суду: ти з нього не вилізатимеш, як той самий Урбан. Якщо з достовірних джерел ти дізнався, що президент скоїв злочин - пиши про це й не переймайся: хай голова з цього приводу болить у інших.

Проте поряд з усвідомленням цих елементарних істин в громадській думці має бути вкорінена й інша теза, висловлена Давідом Варшавскі: за цими правилами мають працювати всі журналісти: якщо ці правила порушує один, він унеможливлює роботу всіх! Журналісти часто перебувають в стані глибокого ідейного конфлікту один з одним: вони можуть вести справжню паперову війну. Проте, якщо один раптом дізнається, що іншому перешкоджають в його професійній діяльності, перше, що він має зробити - це, подолавши ідеологічну огиду, кинутися на захист професійних прав опонента. Адже в такий спосіб він перш за все захищатиме самого себе.

Мені видається, що події, які нині розгорнулися навколо українських ЗМІ, свідчать про те, що наші журналісти нарешті опинилися перед необхідністю чіткого визначення змісту, який вкладається до поняття журналістики та усвідомлення того, що лише за умови дотримання єдиних правил гри журналістика може існувати, не перестаючи бути тим, чим вона бути покликана.



Почну з останнього. Думаю, сьогодні не всі ще забули як кошмарний сон ті політінформації, які проводив на Першому національному телеканалі майстер української витинанки Лапікура. У тому, що і в який спосіб він тоді дозволяв собі казати, не було б нічого страшного, якби водночас з ним якщо б не на тому самому, так на інших телеканалах з альтернативними проповідями виступали опоненти влади. Однак його діяльність в ситуації повної монополізації ефіру владою набувала характеру, принципово несумісного з канонами журналістської професії.

Дивували не виступи цього добродія: навіть сьогодні, коли українська влада розв΄язала війну зі свободою слова, не бракує бажаючих з журналістських лав піти до неї на службу. Хтось вважає, що гроші не пахнуть, когось тримають на короткій мотузці старим компроматом, хтось компенсує в такий спосіб свої чоловічі комплекси... Дивувала повна відсутність реакції на ці виступи з боку журналістської спільноти. Що заважало заявити про те, що пан Лапікура не є журналістом? Якщо українські журналісти не були в змозі покласти край цій пропагандистській вакханалії, чому вони не оголосили, що ця людина не має жодного відношення до їхнього професійного цеху? Чи не анекдотом стало те, що пан Долганов не втік від сорому у жіночому одязі за кордон під свист українських журналістів, а був звільнений з роботи самим Президентом?

Глядач має знати, хто перед ним на екрані: журналіст, котрий намагається надавати суспільству об΄єктивну і неупереджену інформацію, чи керований президентською адміністрацією агітатор, котрий нахабно спекулює своєю безкарністю, гарантованою відсутністю в Україні незалежного правосуддя. Коли одному дозволене те, права на що позбавлені інші, у журналістів дві можливості: або відлучити його від журналістської корпорації, або визнати, що журналістики в Україні немає.

Тут я й повертаюся до того, з чого почав. А чи існувала досі в Україні журналістика, і кого в цій країні можна вважати журналістом? Якщо звернутися до історії, то, мабуть, доведеться визнати, що в радянські часи журналістики в тому сенсі, як її розуміють адвокати на засіданнях Трибуналу в Гаазі, у нас не було. Радянська журналістика була нічим іншим, як беззастережним виконанням настанов партійних “темників”. Сьогодні просто смішно читати, що, виявляється, “темники” - це винахід зловісних політтехнологів з СДПУ(о). Комедія! Я б хотів, аби мені показали, що вони взагалі спромоглися винайти! Цьому “винаходу”, як мінімум, вісімдесят років - з того часу, як більшовики відновили в нашій країні цензуру.

Зрозуміло, що серед радянських журналістів було безліч талановитих людей, обдарованих неабияким літературним та ораторським хистом. Проте всі вони з більшою або меншою мірою таланту робили те саме: виконували ленінську настанову, що “газета має бути не тільки колективним пропагандистом та агітатором, а й колективним організатором”. Про “об΄єктивного інформатора” або “неупередженого аналітика” Ленін не заповідав нічого. Тому ані об΄єктивної інформації, ані суб΄єктивних інтерпретацій радянські журналісти собі дозволити не могли. Серед них було безліч не лише талановитих, а й порядних людей. Тому радянський читач і примудрявся знаходити межі газетних рядків якісь натяки, ризиковані паралелі або неоднозначні судження з відтінком вольнодумства. Проте сьогодні не лише американському адвокатові, а й навіть українському студентові така свобода слова мало зрозуміла.

З цього випливало, що вільній українській журналістиці в принципі успадковувати було нічого. Не дивно, тому, що якщо на рівні об΄єктивної інформації наша журналістика донедавна якось трималася на плаву, то з журналістикою як вільним виразом особистих думок в Україні від початку все йшло шкереберть. Ще й зараз, в умовах інформаційного терору, запровадженого адміністрацією Президента, українець має можливість довідатися про найвагоміші події в світі з коротких випусків новин, Єрунтованих на інформації, отриманій здебільшого з других рук: кореспондентська мережа всіх українських ЗМІ разом узятих за світовими стандартами не дозволила б відкрити й однієї загальнонаціональної газети. Натомість щодо інформації про події в Україні та ставлення до неї в світі нинішня ситуація на порядок гірша від радянської: якщо в радянські часи ми отримували необ΄єктивну та упереджену інформацію, то сьогодні журналістам доводиться боротися за право розповсюджувати інформацію як таку. Це вже катастрофа і порятунок від неї цілком і повністю - в руках самих журналістів, яким загрожує перетворення на статистів в адміністативній “інформполітиці”.

Це, до речі, знову змушує замислитися над тим, кого в Україні можна вважати журналістом, тобто не просто транслятором отриманої інформації, а людиною, що висловлює свою особисту позицію щодо неї. Питання це не таке просте, як може видатися на перший погляд.

Наприклад, чи стає журналістом людина, яка закінчила факультет журналістики, або інакше, чи можна стати журналістом “за освітою”? У нас напевно - ні. Про це свідчить не лише те, що журналістську кар΄єру в Україні за останні роки зробили не лише військові розвідники та історики, а й люди, котрі з надлюдськими зусиллями отримали дипломи взагалі: брак освіти ще нікому не приніс користі. Йдеться про інше. А саме, що отриманий диплом ще не робить його власника журналістом, й навіть більше: у певних галузях журналістики попросту не може працювати журналіст “за освітою”, адже він має знати, про що пише або розповідає, а для цього треба вчитися на інших факультетах.

У нас все не так. Всі можуть говорити про все, або будь-хто може робити будь-що. Ті самі люди можуть вести на українському телебаченні ранкові інформаційні програми та розважальні передачі. Ток-шоу у нас чомусь ведуть колишні диктори. Виникає питання: якими принципами на українському телебаченні керуються люди, котрі визначають, хто може собі дозволити розмовляти на екрані перед багатомільонною аудиторією, а хто не може? Я вже не питаю, чому раптом самі ці люди вирішили, що їм можна розмовляти в нашій присутності: людина - істота слабка... Проте, головне питання в іншому: невже цих “шоувімен” треба вважати журналістами?

Таким чином, стає зрозуміло, що в Україні людина не може бути зарахована до кола журналістів ані на підставі здобутої освіти, ані навіть на підставі роботи в засобах масової інформації: за останньою ознакою журналістами слід вважати і редакційних водіїв. Ця ознака не така вже й формальна, оскільки водій журналістського авто може загинути в Косово під час виконання професійних обов΄язків, тобто дійсно має всі підстави бути зарахований до журналістської гільдії, тоді як “політичні оглядачі” Лапікура чи Долганов - ні.

З цього випливає, що журналістів в Україні значно менше, ніж може здаватися на перший погляд. Думаю також, що їхня кількість надалі зменшується, причому не через звільнення журналістів з роботи, а через те, що дехто з них попросту не помітив, як поволі журналістом бути перестав, попри відсутність будь-яких зовнішніх змін.

Як і в усьому українському житті, в роботі українських журналістів наявний колосальний імітаційний компонент. В Україні дуже поширена імітація журналістської діяльності. Людей, які читають інформаційні повідомлення у випусках новин, називають ведучими. Чи є вони журналістами, за умови, що на різних телеканалах різні люди виголошують ті самі тексти? Так, серед них є люди, котрі були журналістами до того, як почали виконувати фактично дикторські функції. Проте це стосується не всіх. Як показали вересневі події, ведучий новин може продемонструвати свою журналістську позицію у нас лише у негативний спосіб, а саме, через відмову читати очевидну брехню. У країні, де журналістам відтинають голови, такий крок дійсно заслуговує на якнайбільшу повагу. Водночас я думаю, що дарма деякі “журналісти” з кола ведучих перелякалися, що їх залучили до створення профспілки журналістів та страйкому. Адже ніхто й ніколи не вважав, що те, з чим вони щовечора звертаються до мільйонів телеглядачів, є продуктом їхньої особистої журналістської творчості, за яку вони несуть персональну відповідальність. Тут ці люди явно переоцінили свою суспільну вагомість.

Думаю, саме ця ознака - особиста громадянська відповідальність за результати своєї незалежної діяльності в царині масової інформації і виокремлює журналіста з-поміж маси інших людей, присутніх в інформаційному просторі. Чи є, скажімо, прес-секретар прем΄єр-міністра журналістом? Очевидно, що ні. Це - речник уряду, транслятор офіційної інформації, в якій викладено урядову позицію. Така людина розповсюджує дуже важливу інформацію, проте журналістом не є: те, що вона говорить, не є ані виразом її особистої позиції, ані навіть інформацією, яку вона особисто здобула. Такою самою мірою журналістами не є й ті люди, чия діяльність зовні має всі ознаки журналістської.

Такі люди можуть бути ведучими “авторських” програм і виголошувати з екрану власноруч написані тексти. Проте у випадку, коли ці тексти створено на виконання розпоряджень і з дотриманням вказівок з боку органів влади, ми маємо справу з іншим жанром, з, так би мовити, “художнім словом”, а до людини, котра цю роботу виконує, треба ставитися як до актора. І я абсолютно не розумію, чому до цих людей висуваються претензії щодо порушення професійної етики. Вони працюють з цілковитим дотриманням норм професійної етики: просто професія у них інша. Інша річ, що про це журналісти мають заявити на весь голос.

Тут, мабуть, доречно повернутися до того, з чого я почав, а саме, що ми сьогодні стаємо свідками народження української журналістики. Починається незалежна журналістика не з виникнення ЗМІ, які фінансуються з різних джерел, і не з появи людей, спроможних професійно виконувати журналістські обов΄язки. Вона починається з того, що журналісти консолідуються в суспільну силу, з΄єднану усвідомленням свого громадянського покликання. Вона починається з того, що після притаманної “природному станові” “війни всіх проти всіх”, журналісти розуміють необхідність “суспільної угоди”, яка б, з одного боку, регламентовувала правила поведінки в журналістській спільноті та, з іншого боку, визначала припустимі форми стосунків журналістів з державою.

Мені здається, що кожен журналіст в Україні сьогодні опиняється перед необхідністю упорядкування власної системи цінностей. Треба ясно відповісти самому собі, чого ти, кінець-кінцем, прагнеш в своїй діяльності. Якщо журналістика для тебе - спосіб заробітку, тоді слід визнати, що, по-перше, цей спосіб - не найкращий, а, по-друге, що не слід вживати щодо себе як “самоназву” поняття “журналіст”: до родо-видових ознак цього поняття заробіток взагалі не входить - журналістом можна бути і “безкоштовно”. Журналіст - це людина, котра виконує певну соціально-значущу функцію, а саме, інформує суспільство про події, що відбуваються, з намаганням робити це, дотримуючись принципів об΄єктивності, неупередженості та незалежності.

Проте завжди існуватиме спокуса ціною певної “корекції” власних принципів покращити або принаймні полегшити собі життя. Завжди знайдеться хтось, хто запропонує щось привабливе в обмін на зраду заповідей професійної етики. Зайвих грошей не буває. Поганий мир кращий за гарну війну. Всі ці банальності ніби раптом відкрилися перед нами разом з тією новою дійсністю, в якій ми опинилися. Дійсністю, повною спокус і можливостей тут і зараз отримати те, про що не міг раніше й мріяти, ціною не таких вже й страшних компромісів.

Проте чомусь в світі “жовтого диявола” теза про те, що гроші не пахнуть, не вважається такою вже безсумнівною. Західні журналісти дуже добре розуміють, що бути багатим краще, ніж бути бідним, але водночас вони розуміють, що краще бути бідним, ніж взагалі не бути. А журналіст, який відмовляється жити за законами своєї професії, перестає бути журналістом. А хто такий журналіст, котрий перестав бути журналістом? Ніхто! Тому не лише “високі” мотиви спонукають журналістів боронити свої права, а й елементарний інстинкт самозбереження. А цей інстинкт підказує журналістові, що небезпека може походити не лише з боку влади: від неї у будь-якому разі нічого гарного очікувати не доводиться, отож, піклуватися треба насамперед про солідарність з боку колег по цеху. Не можу у цьому зв΄язку втриматися від спокуси процитувати слова одного з лідерів польської “Солідарності”, сказані під час масових демонстрацій зв΄язківців у Варшаві 15 жовтня цього року: “Незрівнянно краще отримати по голові гумовим кийком від поліціянта, ніж сталевою лопатю від брата по класу”. Думаю, журналістам не слід нагадувати, що їхня зброя-слово може бути страшніша за будь-яку сталеву лопату...

Не кажу вже про те, що не тільки журналістам треба дітей годувати, і що не лише журналіста лякає перспектива втрати роботи. В Україні немає людей, яким не загрожує безробіття. Для працівника адміністрації Президента воно не менш реальне, ніж для журналіста. Проте чи можна порівняти безробіття номенклатурного Акакия Акакиевича, вигнаного за недостатнє холуйство, і безробіття вільної людини, яка лишилася собою? Ким став чиновник, вигнаний з роботи? Тим, ким він був до того: ніким. Ким став журналіст, якого змусили піти з газети? Тим, ким він був до того: журналістом. І саме заради цього сьогодні журналістам в Україні треба зберегти себе не як працевлаштованих співробітників газет і телеканалів, а як журналістів: тоді і без роботи не залишаться. А для цього вони мають, нарешті, заявити про себе як про згуртовану суспільну силу.

Журналіст - це не просто запис у трудовій книжці. Це - характеристика особистості. До певної міри журналістом треба народитися. Людина, котра стала журналістом лише тому, що ніде, крім районної багатотиражки, не могла влаштуватися на работу, так само легко може перестати бути журналістом, отримавши нагоду працевлаштуватися краще. Не можна бути журналістом на роботі і переставати ним бути вдома чи у вихідні дні. Можна або бути ним, або ним не бути. Тому боротьба журналістів за свої права - це ще й боротьба окремих людей за право лишатися самими собою, боротьба за те, аби не перевестися нанівець через щоденні мікроскопічні поступки сумлінням і начебто несуттєві компроміси.



Кінець-кінцем, е можна не висловити ще однієї елементарної істини. Нинішньої української влади вже дуже скоро не буде. Журналістика в світі була і буде. Наша справа в тому, аби після того, як Україна звільниться від нинішньої влади, вона не лишилася без журналістики, яка разом з цією владою піде в небуття. Тому нинішня боротьба журналістів - це не боротьба проти влади. Влада сама з достатньою методичністю себе руйнує. Це боротьба за самих себе. І те, що вона почалася, свідчить, що журналістика в Україні буде.