— Сергію, в нас є декілька спільних знайомих і вони мені казали, що ви дуже крутий режисер. А ви самі себе ким вважаєте?

— Інколи я вважаю себе досить посереднім режисером. Через це, з поради своєї доньки, навіть почав працювати з психотерапевтом, який переконує мене, що я повинен собі дякувати й хвалити себе. Я дуже прискіпливий і до себе, і до своєї роботи. Я розумію, що, на жаль, у цьому світі нічого досконалого немає. Але я трохи загнав себе в цей кут, коли завжди був собою незадоволений. Якщо оцінювати у відсотках, то я задоволений собою, своєю роботою десь на 20–30 відсотків. Це наслідок особливості роботи з людьми.

У мене є кум, режисер Дмитро Андріянов. Так от я, на відміну від нього, дуже погано працюю з людьми. Певний період я був дуже деспотичний. Це зараз я потроху почав мінятись. Я стаю дуже нетерплячий, коли люди, які отримають зарплатню, закінчили театральний виш, повинні постійно розвиватися, — просто сидять і нічого не роблять, нічого не прагнуть. Для мене робота і професія — це дві великі різниці. Це найбільше дратує, коли ти довіряєш людині, тому що вважаєш її професіоналом, а вона не є професіоналом і не прагне ним бути. І в такій ситуації ти стаєш трішечки неадекватним. Тому я певний час був таким собі Карабасом Барабасом щодо акторів.

Сергій Павлюк

— А коли почали мінятися? Вже під час повномасштабного вторгнення чи до?

— Ще до великої війни. Я вже десь останні п’ять років працюю над собою. Для мене завжди на першому місці була режисура. Потім — друзі. І вже тільки потім — сім’я. Саме у театрі я бачив сенс свого життя. У мене п’ятеро дітей, а оскільки я насправді дуже вимогливий і до себе, і до акторів, то часто приносив роботу додому. Тому вважаю, що старшим донькам через це не дуже пощастило з батьком. Меншим донькам, оскільки я почав змінюватися, було вже набагато краще.

— Проте багато акторів, які працювали з вами, доже добре про вас відгукуються. Наприклад, Олександр Мельник, який нещодавно зіграв головну роль у серіалі «Батя», казав, що ви були першим режисером, який повірив у нього саме як у драматичного, а не комедійного актора.

— Саша певний час був просто некерованим. У нього колосальна енергетика, яку він сам не міг контролювати. І це був його найбільший мінус, із яким я постійно боровся. Саша починав свою виставу, свою роль зі стовідсотково задіяною енергією. І так само її закінчував. Тобто у ролі у нього не було розвитку. І це було найгірше для такого актора. Але він дійсно дуже потужний актор і у мене на нього були великі плани. Але так сталося, що ми розбіглися. До речі, ми плануємо незабаром впустити спільний продукт у київському ТЮГу, якщо все у нас вийде.

— Ви казали, що вирішили піти до психотерапевта за допомогою. А чому не до друзів? Адже друзі у вас стоять на другому місці після роботи, тож можна було сподіватися, що вони допомогли б вам якось скоригувати свою поведінку та ставлення до життя і роботи.

— Ви знаєте, у мене в житті не так уже й багато було справжніх друзів. А з урахуванням того, що я постійно у русі, що я кілька разів переїжджав, то здебільшого моїх друзів не було поряд зі мною, коли вони мені були потрібні. З тим же Дмитром Андріяновим ми дуже великі друзі. Ми товаришуємо багато років ще з того часу, як разом навчалися. Він мій кум — він хрестив мою другу доньку. Але, на жаль, ми бачимося десь приблизно раз на рік. Зараз дуже складно знайти час, щоб просто зустрітися. У нього свої проблеми й робота, у мене — свої. Інколи ми телефонуємо один одному, але цього недостатньо. Коли людина постійно поряд, тоді їй можна періодично вибалакатись. Якщо чесно, то я і не відчував потреби у послугах психолога, це донька мене змусила до нього піти. Для мене краща терапія — це саме режисура. Я там себе очищаю. Знаєте, як кажуть: драматург пише про себе, режисер ставить по себе, актор грає себе, а глядач дивиться про себе. Тому в кожній виставі я через акторів викриваю якісь свої особисті проблеми, прошу вибачення за щось. У мене в кожній моїй виставі присутня тема вибачення за якісь вчинки.

Сергій Павлюк

— У Херсонському театрі завжди в репертуарі було багато моновистав. Чому ви робили акцент саме на цьому жанрі?

— Бо для акторів це колосальний вишкіл. Це те, де ти ніяк не збрешеш. На великій сцені ти можеш сховатися за сценографією, світлом, музикою, за партнерами. За партнерами — особливо. А у моновиставі твої партнери — це глядачі й ти повинен їх переконати, що ти не брешеш. Ти мусиш змусити їх переживати разом із персонажем, якого ти граєш. Тому у мене через моновистави проходили всі актори у театрі. Це справді дуже складний жанр. Коли глядач сидить від тебе на відстані метра, то треба в собі шукати щось таке особливе, щоб змусити його повірити тобі.

— Але ж глядачі у нас не так щоб дуже вітали цей жанр. І для театру, в репертуарі якого є багато моновистав, є певний комерційний ризик, що люди просто не прийдуть на них.

— Звісно. Якщо ти хочеш мати потужну комерційну виставу, ти намагаєшся залучити театральних зірок. І це дає результат. Проте у нас у Херсоні є невелика сцена у театрі — лише на 70 глядацьких місць. Але вона працює зокрема й на велику сцену. Тому що, якщо ти відкриваєш актора на цій малій сцені у моновиставі, то він тоді виходить на велику сцену вже якіснішим і семимильними кроками стрибає по різноманітних образах. Тому ця мала сцена у нас більшою мірою виконувала функцію навчального майданчика, аніж була орієнтована на якісь комерційні результати. Саме на малій сцені у моновиставі ти як режисер розкриваєш потенціал актора, якій потім буде збирати повні зали на великій сцені.

— Чому ви після звільнення Херсона від російських окупантів вирішили повернутися до міста попри постійні обстріли та близькість лінії фронту?

— Тому, що Херсон — це моє місто. У мене там є власне подвір’я, де мої діти посадили дерева. Та я й сам проріс там корінням. Я маю відповідальність за театр, у якому я працюю. Театр — це моє місце роботи, це моє місце сили.

Сергій Павлюк на моновиставі «Буде тобі враже так, як відьма скаже»

Росіяни, коли захопили місто, то на допитах постійно нас примушували відновили роботу театру. Для них це було дуже важливо, щоб у місті працював театр. Це для них такий своєрідний символ нормального життя. Для них театр, який працює, — це як лакмусовий папірець, який повинен був показати, що все гаразд. Вони таким чином хотіли сказати: «Дивіться: місто — ціле, театр — цілий, на відміну від Маріуполя, який не ми бомбили».

— Ви повернулись один чи з родиною?

— Ні, я повернувся один. Зараз родина живе у друзів під Києвом. Родину я і так під час окупації неодноразово ставив під удар. І я цього собі дотепер пробачити не можу.

— Чи багато в Херсоні людей пішло на співпрацю з росіянами?

— Не так уже й багато. Не більше, ніж в інших окупованих містах. Херсон і херсонці мене приємно здивували. З 4 по 20 березня ми постійно виходили на мітинги, показували всім, що Херсон — це українське місто, і без зброї протестували проти окупації. І, до речі, не тільки в Херсоні, а й в області. І це було дійсно потужно.

— Після того, як уперше «поспілкувалися» з російськими спецслужбами, був якийсь внутрішній страх, коли знову виходили на мітинги?

— Та ні. У тому то й проблема була, що у мене не було страху. Мені було більш цікаво, що буде далі, що вони можуть зробити? Починаючи з першого допиту, коли я туди потрапив, я поводився зухвало й нахабно, розмовляв винятково українською мовою. Тобто взагалі ніякого страху не було. Можливо, справді треба цю проблему пропрацювати з психотерапевтом? І це було не геройство. У мене якось автоматично ввімкнулася моя професія. Мені як режисеру було цікаво за ними спостерігати, як вони себе поводять, як вони реагують на твою поведінку, як вони намагаються тебе «розколоти», як вони ставлять провокаційні запитання. І так на першому допиті, другому, третьому… Але мені просто пощастило. Все могло бути значно гірше. Коли мене вже почали звинувачувати в роботі на СБУ, то у них були певні сумніви: або я дійсно якийсь агент СБУ, який добре маскується, або я реально ідіот, якому просто все цікаво. Тому що, знаючи ситуацію з іншими людьми, які потім потрапляли «на підвал», де їх катували, — поводитися так на допитах із мого боку було щонайменше неправильно. У них там постійно були ротації, кожного разу мене допитували інші. І якось на четвертому допиті я кажу їхньому слідчому: «Ну подумайте, хіба я як агент СБУ міг би прийти до вас з увімкненим телефоном, паспортом і бородою, заплетеною тризубом?». Він подивився на мене і каже: «Так это вы были? У нас про вас уже легенды ходят». Дуже багато різних гидотних речей мені говорили, «підвалом» погрожували, але, на щастя, так на «підвал» і не відправили.

Сергій Павлюк поряд з обстріляним росіянами будинком у Херсоні

— Чим зараз живе Херсонський театр? Скільки людей у ньому працює?

— На жаль, значно менше, ніж було до повномасштабного вторгнення. У нас тоді було 235 співробітників. Зараз ледве набереться 50. Більшість розкидана Україною й іншими країнами. Ми почали працювати з 17 листопада, одразу після звільнення Херсона, і відкрили тоді резиденцію Святого Миколая, а я вперше у життя його грав. Ми приймали дітей і дарували їм подарунки від волонтерів. А далі почали ставити невеличкі концертні програми, моновистави. По можливості співпрацювали з театрами, які розташовані поряд із нами. З Миколаївським академічним театром ми за минулий рік спільно випустили три постановки: мюзикл для сімейного перегляду «Котигорошко проти вікінгів», пластичну драму «Катерина» за поемою Тараса Григоровича Шевченка й сучасну драму про окупацію Херсона — «Перевізник». У Херсоні ми випустили три моновистави й більш як десяток досить потужних концертних програм, які показуємо в театральному хабі в укритті. Працюємо. Їздимо на гастролі, показуємо наші вистави, розповідаємо про Херсон, як він пережив окупацію.

— Я бачив вашу моновиставу «Буде тобі враже, так, як відьма скаже» про окупацію Херсона, дивився на актрису, яка в ній грає, Олену Галл-Савальську — і не міг собі уявити, що вона відчуває кожен раз граючи цю виставу. Адже вона сама все це пережила, бо була в окупації.

— Олена Ігорівна — народна артистка України та справді дуже потужна актриса. Нещодавно її висунули на здобуття премії імені Тараса Шевченка саме за роль у цій виставі. І я маю надію, що вона її отримає. Це буде приємно і це буде заслужено. Вона дійсно пережила цю страшну окупацію і її також схиляли йти працювати у театр, але вона відмовилася. Що вона переживає всередині себе, коли грає в цій виставі? Я не знаю. Наприклад, моїй доньці, яка була в окупації, дуже важко грати про це. Бо у неї був великий стрес. З урахуванням того, що їй лише 23 роки, вона ще по суті дитина, то для неї це було дуже сильним потрясінням. Тому коли ми граємо вистави про окупацію, то це їй дуже важко дається. А Олена Ігорівна нікому не каже і не показує, як вона все це переживає всередині. Можливо, їй дуже важко. Але вона досвідчена професіоналка та приховує це. Вона не ходила з жовто-блакитним прапором, не била себе в груди й не кричала, що вона українка. Але вона ще до вторгнення їздила до хлопців на схід із концертними програмами й робила це тихо, ніде цим не хизувалась і не афішувала це. А деякі наші «патріоти», які били себе в груди та з піною в рота доводили, які вони щирі патріоти, на жаль, перейшли на бік ворога.

  Олена Галл-Савальська у моновиставі «Буде тобі враже, так, як відьма скаже»

— Ви зізналися, що через вашу роботу вашим старшим донькам із вами як батьком не пощастило. І попри це, зараз ваша старша донька працює у вас у театрі. Як ви з нею вибудовуєте професійні взаємовідносини?

— Я дуже не хотів, щоб вона працювала у театрі, але так сталося… Це її вибір. Я зараз намагаюся бути спокійнішим у спілкуванні з акторами. Але до неї у мене вимоги набагато більші, ніж до інших акторів. Проте вона у мене розумниця, вона терпить, вона вибачає батьку за роботу. Тому що я дійсно дуже вимогливий до неї.

— Вона зараз мешкає в Херсоні?

— Ні. Вона зараз у Києві, але приїздить зараз до Херсона на постановку. У них уже були репетиції, а прем’єра буде в Миколаєві. На жаль, через обстріли ми не можемо грати у Херсоні на великій сцені вистави, де залучені троє і більше акторів. Тому наші великі вистави ми намагаємося возити по гастролях і грати в Миколаєві.

— Які ще є проблеми в Херсонського театру?

— Проблема з людьми. Їх не вистачає. Нещодавно наш провідний актор, заслужений артист України Руслан Вишневецький, маючи бронь, добровольцем пішов до Збройних Сил України й автоматично «посипав» нам весь репертуар. А у нас усього декілька акторів лишилося. Це його свідоме рішення і його можна за це поважати, але ми зараз маємо щось думати, щоб відновити репертуар, який ми тільки сформували.

— Ви якось сказали, що під час війни стали фаталістом. Тобто зараз живете за принципом «хай буде що буде»?

— Напевне що так. Знаєте, мене мій психотерапевт питає, чи прихиляюсь я під час вибухів, а я відповідаю, що ні. Він мені каже, що це дуже погано, а я відповідаю, що знаю це (посміхається). Коли в моєму житті відбуваються якісь важливі події, стресові ситуації, то я автоматично стаю максимально сконцентрованим, я не впадаю в паніку та приймаю якісь раціональні рішення. Коли почалася війна, я одразу прийняв рішення, що робити з сім’єю, куди треба їхати, куди треба що везти. Такі речі у мене виходять дуже гарно. Перед війною ми купили невеличкий будинок за містом. І коли росіяни на нас напали, я прийняв рішення, що краще сховати родину не в міській квартирі, а в цьому будиночку. Бо місто обстрілювали постійно. І обстрілюють. Уже після визволення міста, 16 листопада, були «прильоти» по вулиці, де розташована наша квартира. Тоді ракета прилетіла нам прямо у двір. Багато вікон у будинку повибивало — й у нас у квартирі вибило вікно в кімнаті сина. Іншого разу ракета влучила з другого боку будинку й вибухова хвиля вибила вікно в кімнаті доньки.

Родина Сергія Павлюка ховається в коридорі від російських обстрілів

Тож я вирішив, що нам безпечніше з родиною буде виїхати з міста. Бо там наш будиночок стоїть біля пустиря, поряд жодних вартих уваги об’єктів немає. І от 1 березня я стояв на вулиці, а у хатинці були мої діти — і прямо у мене над головою пролетіли дві російські ракети. Одна з них влучила за двісті мерів від мене в гаражі водоканалу, а інша пролетіла трохи далі й застрягла в порожньому баку для нафтопродуктів. Я тоді одразу побіг допомагати гасити полум’я. Там горів трактор, горіли машини. І саме в цей момент я зрозумів, що немає різниці, де ти перебуваєш, адже якщо тобі судилося померти, то ти помреш у будь-якому випадку. І саме з цього моменту я став фаталістом. За ці роки війни дуже багато було «прильотів» біля мене. І за двісті метрів, і за сто метрів, і за п’ятдесят метрів, і за квартал. Я вже втомився рахувати, скільки разів біля мене вибухали дрони або ракети. І я дуже спокійно до цього ставлюся. Раз ти чуєш свист, значить це не по твою душу. Мені здається, що зараз багато херсонців стало фаталістами й живе саме за таким принципом. Та й не тільки херсонців, а й більшість українців. Я коли йду Херсоном і в нас десь черговий «прильот», то бачу, що люди не ховаються, навіть не пригинаються. Це не дуже добре і це неправильно. Але, на жаль, так ми зараз живемо.

— Як люди сприймають ваші вистави про окупацію, які ви показуєте в різних містах України?

— Коли ми показуємо вистави про окупацію, про те, що ми пережили, то тут показником, напевне, є не аплодисменти, а емоційна складова. Ми проїхали з виставою «Буде тобі враже, так, як відьма скаже» всією Україною — й усюди були сльози на очах у глядачів. Це і сльози співчуття, і сльози катарсису, хоча я й не люблю це слово. Люди проходили разом із нами через це… Та й ми з кожною виставою знову проходили через пережите. Коли Херсон ще був в окупації, то ми в Києві випустили виставу «Не можна лишитися», яка складалася з п’яти історій акторських сімей, які, як і наша сім’я, якимось дивом вирвалися з окупації. У створенні цієї вистави брала участь моя старша донька. Я прийшов на виставу і мені було дуже тяжко. Я сидів ридав і ревів, як якийсь віл, бо побачив нашу історію очима моєї доньки.

Сергій Павлюк на фоні декорацій вистави «Буде тобі враже, так, як відьма скаже»

Я згадав свої «героїчні» вчинки на протестах проти окупантів, те, як я себе поводив, і що в ці моменти я чомусь узагалі не думав про сім’ю. І на виставі я побачив, як саме вони сприймали цю ситуацію, як вони це переживали… Це дійсно було дуже боляче… Так що сльози та сміх — це два головних показники сприйняття наших вистав про окупацію Херсона.

На тій же виставі «Буде тобі враже, так, як відьма скаже» люди не тільки плачуть, але й сміються. А значить, ми таки зробили непогану виставу. На мою думку, головна задача театру зараз — це терапія для людей. Саме театри зараз можуть соціалізувати людей, змусити їх вийти з хати, відірватися від телевізора, від комп’ютера, від свого телефону й думати про щось інше, а не тільки про свої проблеми, бути поряд з іншими людьми, чути живий сміх і бачити справжні сльози. Це найбільш дієва терапія.

Фото Віталія Баранника та з особистого архіву Сергія Павлюка