А вже кілька днів по тому, 1 жовтня, вибухнув бунтом колектив УНІАНу, одностайно не погоджуючись з намаганням нового керівництва агентства – в особі Василя Юричка - політизувати процес виробництва новин.

Цього ж дня тележурналіст Роман Скрипін на сайті „Детектор медіа” друкує статтю „Так жити не можна?”, де закликає колег перестати бути “гарматним м’ясом” “корпоративних інтересів” й зважитися на СПІЛЬНИЙ перший крок проти „затягування гайок” політичної цензури.

Щодо подальшого бурхливого перебігу подій „Детектор медіа” постійно тримала своїх читачів в курсі: підписання „Маніфесту журналістів України про неприпустимість політичної цензури”, 5 жовтня – загальні збори працівників ЗМІ „Політична цензура в Україні”, на яких вперше в своїй історії українські журналісти СПІЛЬНО намагались сформулювати відповідь на питання „Що робити?”. Було обрано Страйком та Оргкомітет із створення Незалежної профспілки працівників ЗМІ.

Вже зроблено ряд практичних кроків – від інформування представників ПАРЄ про посилення тиску на українських ЗМІ до зустрічі журналістів з головою Верховної Ради В.Литвиним, під час якої було досягнуто домовленості щодо проведення парламентських слухань про політичну цензуру. Розпочинається робота з юридичного оформлення майбутньої журналістської профспілки.

Це велика іронія, що вибух усього, що за стільки років не вирішувалося-накопичувалося в українському медіа-організмі, скаталізував саме керівник Головного управління з інформації Адміністрації Президента Сергій Васильєв. Тобто, той, кого Банкова якраз і рекрутувала, аби цей самий організм тримати в „чорному тілі” і контролювати будь-яку його реакцію.

Втім, збори журналістів у Будинку вчителя 5 жовтня не внесли пункту „Геть Васильєва” до своїх „повстанських” вимог. Головно з тих міркувань, що хоча нищівний маховик цензури та маніпуляцій і потрапив до рук Васильєва, пульт з червоною кнопкою „Старт” – зовсім в інших руках. А тому і створення Банковою свого Управління з інформації, і призначення його керівником Сергія Васильєва – є питання технічні.

Однак, як свідчить гостра дискусія, розгорнута цими днями на сайті „Детектор медіа”, впродовж свого ще зовсім короткого перфоменсу Васильєв встиг наробити багато „добра” з точки зору демократичних процесів у вітчизняних ЗМІ. Адже, як не парадоксально, але несамовито кинувшись „закручувати усі гайки”, шокуючи журналістів як своїми публічними заявами, так і залаштунковими інструктажами, він зробив українським ЗМІ небачену послугу. Пан Васильєв вперше заставив медійників обуритися, а відтак зрозуміти, що навалу свавілля треба якось зупинити, і що зробити це можна тільки СПІЛЬНИМИ зусиллями. Слава Васильєву?

Загалом, коли мова йде про новітні інформаційні стратегії, політичні технології маніпулювання громадською думкою чи всілякі прийоми впливу на „мовчазну більшість”, є великою хибою думати, що ти винайшов тут щось нове, запропонував власне know-how. Сергій Васильєв, справді, виглядає не надто професійно, коли, „підсовуючи” журналістам, так би мовити, нові ініціативи Банкової включно з виробництвом прес-релізів, відкриттям прес-клубу тощо, видає це за щось грандіозне і безумовно ефективне . У контексті новітньої світової культури інститут президентства в Україні було започатковано настільки пізно, що сказати тут якесь своє гучне і розбірливе слово дуже важко.

Окрім того, Банкова поспішає. Надто мало часу залишилося, і надто високі ставки зроблено. Бренд „Кучма” дуже важко проштовхується – як на вітчизняному ринку, так і за кордоном. Тому Вікторові Медведчуку потрібно було запустити нову і обов’язково успішну політичну стратегію, яка б дозволила перепакувати непрохідний товар в іншу етикетку і через витончену рекламу успішно його збути. Біда лише в тому, що „товар” цей – за законами „жанру” – не може бути інертним і мовчки чекати на складі свого часу. Президенти весь час мають бути на публіці, і що більше до них виникає усіляких запитань, що скандальнішими стають їх імена, то більше прозорості від них вимагається.

Ось тут-то терміново і знадобилася потреба в комусь або чомусь, що б цю публічність (а в наших реаліях – радше „публічність” у лапках) могло обслуговувати. І Банкова впроваджує те, до чого понад 20 років тому змушений був вдатися президент Ніксон (1968-1974) – то була саме його ідея створити у Білому Домі інформаційне управління (Office of Communications), щоб раз і назавжди розібратися з ненависною йому пресою.

Америка на той час була охоплена хвилею масових протестів, організованих еко- і феміністськими громадськими організаціями та анти-расиським рухом. Всі вони виступали проти надмірної концентрації влади в руках Ніксона і спровокували гарячі дебати про державу, структуру влади й політичні інститути. Американці вимагали плюралістичнішої, більш ліберальної й демократичнішої держави. Президент, відповідно, мав ставати все більше й більше публічною особою. Кожне його слово, кожний рух потрапляв у фокус уваги преси й виборців. Від нього і від його оточення вимагалася тепер велика майстерність (маніпулювання), щоб заставити ЗМІ виконувати музику “на замовлення” і завоювати серця “великої американської мовчазної більшості”. Жодна інформація, жодний сюжет про неузгодженості чи конфлікти в стінах Білого Дому – через що президент міг би виглядати слабким – не мали потрапити до ЗМІ. Потрібний був новий ефективний інформаційний менеджмент, і Ніксон доручив це своєму Офісу інформації.

Останній, на відміну від існуючої тоді президентської прес-служби, роль котрої в основному була реактивною, задумувався головним чином як про-активний орган і перебрав на себе функції централізованого контролю за ВСІЄЮ інформацією, яка виходила від УСІХ посадовців на американські медіа. Пізніше один із радників Джіммі Картера назве це контролем за "інформаційним бюджетом".

Інституталізація Офісу інформації в адміністрації президента, таким чином, "узаконила" практику, коли президентський призначенець, що сидить у Білому Домі, здійснює контроль над рештою виконавчого істеблішменту.

Цікаво, що жоден із семи наступних президентів Сполучених Штатів (від обох партій), якими різними вони не були і як по-різному не ставилися до медіа – Ніксонівського Офісу інформації не ліквідував. Основні свої функції – так, як їх змоделював Ніксон – цей інститут продовжує виконувати й понині, ставши невід’ємною частиною планування і втілення стратегії сучасного публічного інституту президентства. Але характер його діяльності весь час змінювався, залежно від того, як кожний президент будував свої стосунки із ЗМІ, які завдання ставила перед собою його команда, які відносини складалися в них із суспільством.

Цікаво також, що Офіс інформації не убезпечив пізніше Білий Дім ні від Вотергейту, ні від скандалу з інтимними таємницями Овального кабінету часів Клінтона, ані від багатьох інших, менш гучних, але резонансних для американського суспільства історій. Тобто, адміністрація президента робить свою справу, а американські журналісти – свою, не надто переймаючись стратегіями чиновників Білого Дому.

Повертаючись до скандалів українських, не важко збагнути резони нинішніх політтехнологів Банкової і зрозуміти, для чого їм потрібний чіткий інформаційний менеджмент з централізованим контролем АП за всім, що потрапляє до ефіру чи в пресу, жорстким обходженням із журналістами і тотальною політизацією інфопростору. Як свого часу Ніксона, Кучму також звинувачують в узурпації влади, а багатотисячні акції протесту опозиції вимагають не просто більше плюралізму і демократії, а відставки президента. До нових одкровень із плівок Мельниченка, які продовжують надходити з пригнічуючою регулярністю, додався кольчужний скандал, підхоплений і розтиражований світовими ЗМІ, яких жодним чином контролювати ну не можливо – Сергій Васильєв знає. Василя Юричка туди новим начальником не призначиш, і готовий відео-сюжет від „Альтернативи” нікому не передаш.

До того ж, технологи Банкової зважили на те, що, по-перше, окрім відмінностей в політичній системі, в Україні ніколи не було таких багатих демократичних традицій й історичного досвіду боротьби за права громадян, як в Америці, де вищою цінністю завжди було і є: "We the Рeople ....". По-друге, нова медіа-ситема, яка склалася в Україні на зміну колишній радянській пропагандистській пресі й ТБ, не виростила, на відміну від західних реалій, критичної маси „сторожових псів демократії” і не сформувала незалежної Четвертої влади, яка б "на ти" говорила з можновладцями. Політекономія українських ЗМІ принизила їх до категорії: "Вже не радянські, ще не західні". По-третє, в українському правовому полі немає такого могутнього запобіжника проти деспотії, яку виконує перша поправка до американської конституції.

Отже, шоу „імідж Президента” продовжуватиметься. Президенту треба бути публічним. І що ближче підходить дата "2004", то більше його діяльність стає схожою на політичну нон-стоп кампанію. Вже не важливо, що насправді відбувається у політиці – потрібний символічний політичний спектакль. А тому в Управлінні з інформації на Банковій світло горітиме 24 години на добу. Бо саме ця служба є суть „публічності” Президента.

Чи зможе цьому політичному перфоменсу щось по-серйозному протиставити журналістська громада? Чи політтехнологи з Банкової мали цілковиту рацію у своїх розрахунках? І якщо „не києм, то палицею”?

На наш погляд, вже зараз є небезпека останнього, і ознаки цього можна розгледіти як на телеекранах, так і серед журналістів. Дещо „принишкли” цензори з Адміністрації Президента, в новинах різних телеканалів менше неприхованої, відвертої цензури. Але в хід запущено більш витончені методи маніпуляції суспільною думкою!

Можливо навіть, що після „бунту” журналістів, якщо їм дійсно вдасться дійти дистанцію до створення потужної і незалежної профспілки, спроможної – як вимушений захід – зініціювати й загальний журналістський страйк, до двигуна цензури знову будуть допущені хлопці, які закінчували "правильні" школи, з руками більш витонченими, ніж у Васильєва. Так, „тонкий” механізм маніпуляцій, запропонований Президенту, приміром, ще Пінчуком на прикладі ICTV у 2000-2002 роках, або у теледебатах на всіх каналах взимку-навесні 2002-го – не дав, як продемонстрували минулі парламентські вибори, відчутного результату з точки зору впливу на думку виборців. Але ж зате й не викликав спротиву у самих журналістів! Двигун під назвою „журналістська керована демократія” працював тихо й без збоїв – як добре змащений механізм. Як казав один знайомий тележурналіст: „Так, нас під час якихось „доленосних” подій „нагинали”. Але ж потім попускали!”... Як то кажуть, п’ять хвилин сорому – зате потім...

Напередодні проведення акції „Повстань, Україно!” 16 вересня ЗМІ „нагнули” надовго – і начебто без приводу: одні вибори щойно закінчилися, інші – ніби ще не скоро. І терпець у медійників урвався – стомились бути „у позі”. Втім, думається, якщо у Президента вистачить натхнення для „кадрових” змін заради примирення з протестуючими проти цензури журналістами, а також для позірного повернення процесу створення „єдиного інформаційного простору” у рамки так званої „цивілізованої” цензури – ряди нинішніх „бунтівників” неодмінно порідіють.

Багато хто вирішить, що якщо зараз трохи послаблять віжки, можна буде і заспокоїтись, перечекати... Мовляв, ми все одно, кого б не призначили „Васильєвим” – по вуха в багні є і будемо допоки не зміниться головний Цензор і Глядач. Ну а коли справді щось зміниться в державі, тоді й ми будемо працювати по-іншому, адже ми вміємо!..

Схоже, в Україні навіть з журналістів – так би мовити, лакмусу нації – можна вичавити якийсь спротив лишень, якщо зовсім „перекрити кисень”...

Тож що, пане Васильєве, сильніше тисніть?... Адже який талант: три місяці роботи в Адміністрації – і справжній бунт журналістів! Бунт, що на якийсь момент навіть звів нанівець усі внутрішні протиріччя між різними журналістськими „кланами”...

Втім зараз стоїть одне питання: наскільки рішучим виявиться висловлений журналістами намір протидіяти політичному тискові на них? Чи витримають вони випробування, з одного боку, можливим тимчасовим послабленням зусиль творців „єдиного інформаційного простору”, з іншого – традиційним змаганням амбіцій, що вже не раз ставало перепоною у злагоджених спільних діях журналістів?

P.S. – До речі, чи не найуспішнішою стратегією відносин влади з медіа в США (на яку, до слова, звернули увагу і британські лейбористи), вважається стратегія, яку свого часу запропонував Даг Соснік (Doug Sosnik). Він працював 7 років на президента Клінтона, його старшим радником із стратегічних та політичних питань і порадив своєму президентові „обігравати” ЗМІ, а не кривдити їх чи „закормлювати” прес-релізами. Стратегія Сосніка передбачає: цілковито відійти від політизації інформації, не плодити ніяких прес-релізів і не гаяти час на безкінечні прес-конференції чи на те, щоб давати „здачі” комусь із ЗМІ. А натомість розписати роботу політика на три-п’ять років вперед – не взагалі, не генеральну лінію – а детально, на кожний місяць, тиждень, день, годину, з конкретними справами в ім’я ПРОЦВІТАННЯ КРАЇНИ і її ГРОМАДЯН. І мати це за єдиний інформаційний привід для ЗМІ. Клінтон, як відомо, увійшов в історію, в тому числі, і як дуже успішний президент.

З чим увійде в історію Леонід Кучма – теж відомо. Але чомусь вибір, який треба було зробити давно, ми весь час залишаємо за історією. Чи вдасться цього разу журналістам не наступити на ті ж самі граблі, покаже вже найближчий час, точніше, найближчі спільні дії обраних Страйкому та Оргкомітету із створення журналістської профспілки.