— Олеже, помітно, що за останній час ви дуже змінилися зовні, зокрема й сильно схудли. У чому причина?

— Мені здається, це нормальний процес, що людина змінюється. Що стосується зменшення ваги тіла — то це було моє усвідомлене рішення. Просто на сьогодні я себе саме так відчуваю. Спочатку ти змінюєшся внутрішньо, але потім наш внутрішній стан накладе свій відбиток і на зовнішність.

Я вважаю, що людина — це не константа. Для мене людина — це завжди процес. Якщо в людині не відбуваються жодні процеси й у ній нічого не змінюється — значить, це вже ходячий труп. Змін не треба боятися. Це цілком природно, коли ми через довгий проміжок часу зустрічаємося з кимось, кого ми знали раніше, і не впізнаємо його, бо він змінився... Коли в тебе з досвідом змінюються погляди, коли в тебе змінюється мислення, коли в тебе, в принципі, змінюється сенс життя — це нормально. Дуже багато людей із твого минулого знають ту версію тебе, якої вже не існує.

Якщо говорити про мене, то в принципі я завжди таким був мінливим, намагався щось шукати, щось удосконалювати. Але війна для мене стала каталізатором втрати попередніх і набуття нових сенсів. Вона увігнала нас у такі суворі рамки життєвих обставин, із яких потрібно було вибиратися всіма силами. На жаль, це безперервний процес, який відбувається й донині.

 Олег Волощенко

— І які нові сенси життя ви відкрили для себе з початком великої війни?

— Сенс життя під час війни звузився до дуже простих речей. Ти почав бачити те, чого не бачив раніше, перебуваючи в стані стабільності та миру. Ти почав цінувати абсолютно прості речі.... Війна навчила нас найголовнішого — не жити словом «потім». Багато хто з нас до війни, та і я зокрема, жили за принципом «потім ще встигнемо». Ми думали: «Ось коли я вийду на новий рівень, ось коли у мене буде менше роботи, ось тоді я щось зроблю, я кудись поїду» і так далі. Почалася повномасштабна війна — і я в цій точці непередбачуваності майбутніх подій психологічно й емоційно стиснувся настільки сильно, що почав буквально пульсувати всередині себе. Я зрозумів, що я вже багато чого не встигну, що «потім» у мене може і не бути…

— Цей стан вплинув на вашу творчу діяльність чи особисте життя?

— Для мене творче й особисте життя — це невіддільні речі. Тому що те, що я відчуваю особисто, я потім втілю на сцені, проявлю в кадрі. Для мене творчість — це внутрішній процес. Це те, що завжди йде зсередини. Я створюю картинку свого світу, виходячи з того, що переживаю. Те, що я пережив як особистість, як людина, як душа, яка в цьому тілі перебуває, я це обов’язково спроєктую у творчості. Неможливо розповісти про кохання, не переживши його. Справжнє мистецтво завжди народжується через біль. Це гірка істина. Але від того вона не перестає бути значущою.

— Але й у театрі, й у кіно головним творцем залишається режисер. Це він вказує акторові, що та як грати. Ви готові конфліктувати й сперечатися з режисером, відстоюючи своє відчуття і бачення персонажа?

— Звичайно. Тому що я так бачу, я так відчуваю, тому що це я — інструмент і виконавець одночасно. І те, як я буду «звучати», залежить від мене. Режисер для мене диригент. Він відповідає за загальне втілення. У нього є концепція, виходячи з неї він збирає команду, знаючи можливості кожного актора, і диригує процесом загалом. Для мене дуже важливими є взаємоповага режисера й актора до особистих кордонів один одного та свобода творчості. Поєднання цих компонентів — це ідеальний стан для роботи. Скажу більше, якщо актор самостійно не може зробити свою роль, втілити в життя свій персонаж — це просто поганий актор.

— Напевно, вас у свої фільми здебільшого запрошують режисери, яким уже відомі ці ваші принципи?

— Не завжди. Кіно — це лотерея. Іноді ти зустрічаєшся на знімальному майданчику з режисером, з яким ніколи раніше в житті не перетинався. Так, він знає твої можливості, знає твої минулі роботи, він бачив, що ти показав під час кастингу, але у будь-якому разі ця особлива хімія творчості, цей симбіоз порозуміння станеться лише в тому разі, якщо ви вмієте розмовляти однією мовою відчуттів. Ви маєте відчувати однаково, однаково бачити перспективу, бачити одну й ту саму картинку. Нехай із різних боків, але при цьому ми повинні розуміти, що ми творимо, що ми хочемо показати. Для мене також дуже важливо відчути єдиний ансамбль на майданчику, зловити це відчуття вайбу. Тому що на проєкті працюють різні артисти, з різним досвідом, з різною школою. І найстрашніше для мене, коли ти дивишся і розумієш, що тут разом зібралися герої різних казок, як іноді кажуть у театрі. Тоді — це просто жах.

— А якщо цієї «хімії», цього взаєморозуміння не виникає, ви йдете з такого проєкту?

— Звичайно ні, як можна просто взяти й піти з проєкту? Хоча б уже тому, що в тебе укладений контракт і ти в будь-якому разі маєш виконувати взяті на себе зобов’язання. Це твоя професія. Крапка.

Так, у кінематографі не все залежить від тебе. А якщо говорити точніше, то від тебе взагалі мало що залежить. Бо ти ніяк не можеш впливати на те, як покаже тебе оператор, як потім «склеять» твого героя на монтажі. Щось виріжуть, щось із чимось з’єднають, може, навіть і дубль візьмуть той, який ти сам вважаєш найневдалішим. І все розсипається. Тобто в кіно є справді багато факторів, на які ти ніяк не можеш вплинути, і багато обставин, які від тебе не залежать. Тому кожна кінопрем’єра чи серіальна прем’єра — це завжди для тебе як лотерея. Ти тільки наприкінці можеш дізнатися — вийшло у вас чи ні.

Олег Волощенко у виставі «Лев узимку»

У театрі все по-іншому. У театрі ти точно знаєш, що ти в підсумку зробиш на прем’єрі. Ти до цього йдеш дуже довго, йдеш усвідомлено, ти перевіряєш і вивіряєш кожну секунду свого сценічного часу. У кіно такого немає. Кіно при всій своїй магії — це технологія. Ти навіть не можеш тут і зараз подивитися на себе спокійно й осторонь, ти не можеш відчути себе так, як у театрі. Ти просто перебуваєш у цьому моменті й усе. Процес відбувається дуже стрімко. Ти повинен вийти на майданчик підготовленим, проробленим самостійно. Отримати від режисера поради, рекомендації чи зауваження — і вперед. Просто робиш свою роботу — і «Стоп. Знято!». В кіно, як у грі в дартс: ти повинен навчитися без зайвих спроб попадати в яблучко.

Акторське ставлення до себе в кіно суто суб’єктивне. І навіть непередбачуване. Буває так, що ти знімаєшся в якомусь проєкті й сам собі кажеш: «Це було круто!». Потім дивишся на себе на екрані й думаєш: «Яка жерсть! Яка дичина!». А буває й навпаки. Невдоволення тим, що та як робиш у кадрі. А потім виходить приголомшлива кіноподія — і ти розумієш: яке ж це щастя, яка удача, що в нас вийшло. У цьому плані в колективній творчості завжди присутній момент удачі або невдачі. Особливо коли це складний технологічний процес. Це як пазли. Ми всі пазли, які кидають в одну коробку, і ми повинні самі спробувати так зістикуватися, щоб у підсумку вийшло те, що потім піде до глядача та «зайде» глядачеві. Або не «зайде».

Усі ми знаємо історії про те, як навіть легендарні актори не рятують поганий фільм, і як поганий фільм може «потопити» хорошого актора. Тут добре працює фраза: роби, що повинен — і хай буде, що буде.

Олег Волощенко у серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія»

— Ви зі своїми принципами та поглядами на акторську професію, напевно, є незручним артистом для деяких режисерів?

— На щастя, я жодного разу не чув про те, що є «незручним» артистом. Якраз навпаки. З багатьма режисерами ми щиро дружимо й після наших спільних проєктів. Майстрами свого діла, яких я добре знаю та поважаю. І це взаємно.

— Уже після повномасштабного вторгнення ви знялися в кількох серіалах. Які з них вважаєте найбільш вдалими?

— Якщо чесно, то немає таких, про які б я стовідсотково сказав: «Так, хлопці, цей серіал подивіться обов’язково». Але це знову ж таки моя суб’єктивна думка. Глядачам подобається. Я часто чув від глядачів: «Так, це добре. Так, це класні жанрові речі». Але зараз, у нинішній час, досить складно говорити про якесь велике мистецтво. Тому що, як не крути, в наших складних реаліях телеканалам усе одно потрібно знімати, нам, акторам, потрібно працювати, нам потрібно рухатися, нам потрібно жити. Але я все-таки дуже сподіваюся, що велике майбутнє української кіноіндустрії ще попереду.

— Те, що ви сильно змінилися зовні, створює якісь складнощі із запрошенням від кастинг-директорів, які знають і пам’ятають вас іншим?

— Твоя роль тебе завжди знайде. Знаєте, якби свого часу я не пішов у спортзал, не зайнявся спортом, я б ніколи не зіграв Іллю Муромця у своєму першому фільмі. Тоді моя вага була позамежною, що було виправдано з погляду типажу героя. Ілля — це справжній богатир, кремінь. Зараз у мене мінус 28 кілограмів від ваги, яка в мене була під час зйомок «Сторожової застави». І я щиро скажу: почуваюся класно. Я зараз відчуваю себе так, як, напевно, не відчував і у 20 років.

— Бачу, що у вас, попри стрункість, дуже сильні руки. Ви тренуєтеся з «залізом»?

— Звичайно. Без варіантів. Уже багато років. Я тренуюся через день по дві з половиною години. Силові тренування та кардіо. Зізнаюся чесно, у мене завжди була мрія, можливо досить хлопчача, — побачити у дзеркалі атлетичний прес (сміється). І я весь час думав, коли ж це станеться, чому в інших виходить, а в мене ні? Що зі мною не так? І ось я домігся цього, я зробив це. Ставити собі мету та досягати, ставати кращою версією для самого себе. Людиною, з якою комфортно самому собі. Бо, врешті-решт, ти і є та людина, з якою ти проживеш усе своє життя.

Але, крім тренувань, я ще й повністю змінив стиль життя. Я не вживаю алкоголь, фаст-фуд, не палю... І не тому, що я ставлю собі таке обмеження, просто я перестав бачити в цьому сенс. Якість мого дофаміну вийшла на новий рівень. Я можу годинами розповідати про те, як можна досягти приголомшливих результатів, і про те, наскільки важливе для людини її мислення. Я раніше не розумів, як це все працює. Точніше, розумів, але внутрішньо заперечував. Хімія тіла, виявляється, унікальна річ. Я вважаю, що це в школах потрібно окремим предметом викладати. Тому що ще древні говорили: «Я те, що я їм». Я це відчув на собі. Провів над собою апгрейд глобально. Повторюся, що для мене це новий етап в житті і я від нього неймовірно кайфую.

У мене зараз є два місця сили, де я відчуваю себе по-справжньому живим: це храм і тренажерний зал. Це місця, куди ти приходиш — і там, немов пазл, збираєш себе по частинах. Є одна дуже гарна фраза: «Для того, щоб себе знайти, потрібно спочатку загубитися». Я зараз, напевно, в цьому стані. Я себе зараз збираю.

— У серіалі «Плут-2» ви зіграли кримінального авторитета, який після повномасштабного вторгнення пішов воювати з окупантами. Чи знаєте схожі історії, коли люди, які мають певні проблеми з законом, теж вирушили на фронт, щоб захищати країну?

— Так, я знаю таких людей і такі історії. І це ще один показник того, як війна змінює та трансформує людей. Хоча насправді війна просто проявила в людях те, що в них уже було закладено, але, можливо, не було явно видно. Вона просто кристалізувала те, що було в кожному з нас. Ті задатки світлих і якихось справжніх людських якостей, які були в людях, гіпертрофувалися та проявилися максимально яскраво. Згадайте перші місяці війни — яка згуртованість була у людей! Поки людина відчуває біль — вона жива. Поки людина відчуває чужий біль — вона людина. Кожен перестав прикидатися і придурюватися. Війна зняла всі маски в людей. І треба визнати, що після цього я втратив багатьох друзів, бо під маскою виявилась інша людина. Моє близьке коло дуже сильно стиснулося. Але з тими небагатьма людьми, які залишилися в моєму оточенні, мені комфортно. І це найголовніше.

 Олег Волощенко у серіалі «Плут-2»

— У своєму новому стані, у своїй новій фізичній формі, кого б вам хотілося зіграти в кіно?

— Питання про те, кого б хотілося зіграти, за всієї своєї уявної простоти, доволі складне... Я скажу, що мені в героях на екрані імпонує справжня чоловіча сутність. І напевно, саме це те, що хочеться реалізувати в плані творчості. Знаєте, я коли зараз дивлюся екшен-фільми, то помічаю, як мені імпонує образ неідеального головного героя. Це, як правило, непоказний на вигляд чоловік у віці за 40 із поламаною долею, з гострим почуттям провини за щось, що він зробив раніше або, навпаки, не зробив. Який намагається перебороти своє минуле. Але при цьому він перебуває у чудовій формі та коли виникає така необхідність, коли треба когось захистити, коли його припирають до стінки, він буквально дробить кістки всім поганим хлопцям. Досить згадати фільм «Ніхто». Сцена бійки в автобусі — це просто адреналіновий шедевр. Ще франшиза «Праведник» із Дензелом Вашингтоном у головній ролі. У нього неймовірна харизма. Ти коли дивишся на нього в кадрі, відчуваєш справжню насолоду. З останніх фільмів на цю тему виокремлю «Манкімен». Цей фільм затьмарив для мене навіть «Джона Віка». Це приголомшливе індійське кіно, зняте зі справжнім американським розмахом. Мені дуже подобається естетика цього фільму.

У мене немає ідеалів серед акторів світового кіно, але є ті, ким захоплююся та кого поважаю. Мені подобається естетика чоловічого тіла в кадрі. Я не кажу про жінок, вони божественно прекрасні апріорі. У цьому випадку я оцінюю акторів-чоловіків як колег і десь ототожнюю себе з ними. Коли ти дивишся заставку серіалу «Новий Папа» з Джудом Лоу в головній ролі, то в тебе виникає відчуття, що зараз на екрані просто ожила давньогрецька статуя. Мені імпонує таке поєднання внутрішньої гармонії людини, її сили, справжньої чоловічої харизми та впевненості. Зіграти подібного героя — на надломі, на нерві — це було б дуже цікаво для мене зараз.

Хоча насправді я вдячний долі за кожну свою роль. Я вдячний продюсерам, кастинг-директорам і режисерам. У мене немає таких ролей, яким би я не був вдячний. Навіть якщо мені ця роль і не подобається спочатку, це мої внутрішні проблеми. Я за все вдячний. Тому що це в будь-якому разі зростання, це в будь-якому разі досвід. Я кажу завжди так: не буває поганих ролей, бувають погані актори.

— Якщо говорити про сучасних героїв американського кіно, то можна ще згадати Джейсона Стетхема і Г’ю Джекмана. Їхні герої теж відповідають намальованому вами портретові.

— Звичайно! Вони в чудовій акторській і фізичній формі, а їм скільки років?! А ще Бред Пітт, Том Круз і той самий Сильвестр Сталлоне. Вони ветерани Голлівуду, але з якою насолодою ти дивишся на них на екрані! Для мене головна магія артиста полягає в тому, що він, як чорна діра в космосі, має своєю неймовірною харизмою затягувати глядача у свого персонажа. Ось ці актори, і не тільки згадані, а ще багато-багато інших, володіють такою магією. Той же Сталлоне, якому вже 78 років, у серіалі «Король Талси» просто прекрасний. Це ще раз доводить, що немає нічого неможливого. Але щоб так виглядати в кадрі — для цього потрібно дуже багато працювати. Насправді мотивація не має великого значення. Усе залежить від дисципліни. Це скаже будь-який спортсмен. Тому що сьогодні ти в ресурсі, а завтра — ні. Але в будь-якому разі потрібно брати себе в руки та йти працювати над собою.

Олег Волощенко у серіалі «Будиночок на щастя»

— Якщо говорити про творчість, то зараз ви все-таки більше працюєте не в кіно, а в театрі. Тим паче в провінційному театрі в Кам’янському. Чому не кидаєте театр, не йдете повністю в кіно?

— Провінційний театр нічим не гірший за столичні. Чи багато театрів у столиці мають статус академічній? Мене взагалі завжди тригерило слово «провінційний». Це якийсь запліснявілий пережиток. Бо у нас це поняття подається з відтінком якоїсь неповноцінності. Але це просто термін адміністративної одиниці. І я б ніколи не працював у поганому театрі. Тому я стільки років творю на нашій сцені. Досить сказати, що наш театр, перебуваючи в прифронтовій області, був першим в Україні, який почав працювати репертуарно після повномасштабного вторгнення. Я не кажу про якісь разові вистави або виступи в укриттях, чим займалися багато театральних колективів. Ми, до речі, теж виступали в укритті. Але саме з повноцінним репертуаром ми в Кам’янському почали працювати першими. Принаймні, за тією інформацією, що в мене є. У нас у будівлі, де розташована друга сцена театру, є повноцінне укриття, яке ми своїми силами привели до ладу й обладнали. Саме завдяки цьому ми тоді змогли почати працювати. Уже на початку травня 22 року ми зіграли першу виставу. Це була комедія за п’єсою «Боїнг-боїнг». Зізнаюся чесно, у мене тоді був дуже сильний внутрішній супротив усьому цьому. Я тоді думав: «Який театр?! Який спектакль?! Яка комедія?!». Я розумів, що не можу не працювати, що не можу відмовитися від ролі. Бо я — артист. Я — творча одиниця колективу. Тому я маю працювати. І ось виходжу я після вистави в неймовірно пригніченому стані, з думками про те, що не тим я займаюся, не тут я маю бути зараз... А на виході стоїть молода жінка з дитиною. Помітила мене й усміхається. Підійшла і каже: «Дуже дякую вам за виставу. Було так яскраво, ми так сміялися!». А я бачу, що люди немісцеві, й запитую: «А ви самі звідки?». А вона відповідає: «З Краматорська»... І починає плакати. Ось після її відповіді, після її реакції на виставу в мене все склалося. У мене після цього ніколи не виникало сумнівів, що я чимось не тим займаюсь. І це мені потім неодноразово підтверджували мої друзі-військові, які приходять на наші вистави. Вони коли приїжджають у відпустку, я їх завжди запрошую на вистави. Один мій друг завантажив записи наших вистав і передивляється з побратимами, коли є час. «Ми дивимося з хлопцями ваші комедії та сміємося. Ти навіть не уявляєш, наскільки важливо те, що ви робите, особливо зараз», — розказував він мені. Після цього, після цих слів ти розумієш, що займаєшся тим, чим маєш займатися, і перебуваєш наразі там, де маєш перебувати. Жити, творити, дарувати, любити… Без слова «потім».

Титульне фото: Олег Волощенко у фільмі «Захар Беркут» (фото надані Олегом Волощенком)