Якою була довоєнна журналістика і чим вона є тепер? Основні зміни й тенденції обговорили учасники дискусії «Як змінилися журналістика та українське суспільство за 10 років війни» в рамках щорічного форуму «Воєнні медіавиклики 2024: Стійкість», організованого Фундацією «Суспільність».

До обговорення долучилися співзасновник «Громадського радіо», голова КЖЕ Андрій Куликов,  шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова, авторка програми «Ремовська інтерв’ю» Олена Ремовська та журналістка «Наших грошей» Анна Сорока. Зокрема, учасники міркували, як Революція гідності змінила українські медіа, чи впливає війна на дотримання журналістських стандартів і хто уособлює українську журналістику в наші дні.

Модерували захід голова Асоціації випускників Хабу медіамобільності Ольга Круглій і медіаменеджер, ведучий «Радіо NV» Дмитро Тузов.

За словами Дмитра Тузова, довоєнні журналістські стандарти не узгоджуються з війною. Зокрема, в таких умовах, на думку Дмитра, не завжди доречний баланс думок. «Ми не можемо бути майданчиком для поширення російської дезінформації. Якби ми почали шукати другу позицію, протилежну, то ми б стали таким майданчиком. Росія почала цю війну задовго до 2014 року, бо спочатку йде російська дезінформація, а потім їдуть російські танки», — каже журналіст. Він додав, що понад десять років тому українські медіа не реагували на ці інформаційні закиди, на наративи про «поганих бандерівців», якими лякали населення Криму, півдня і сходу України, хоча вони були очевидними. Зараз ситуація інша.

Андрій Куликов говорив, що журналістика не змінилася, а змінилося сприйняття медіаспільноти: «Нам часто вигідно сказати: ах, ми нічого не знали, ми чогось не можемо, війна все змінює. Насправді, якщо ми не подаємо іншої точки зору — а як тоді розвінчувати ворожу пропаганду? Питання в тому, що не завжди вистачає професіоналізму, щоби зробити це так, щоби з цього була користь».

 Андрій Куликов (онлайн)

Щодо соціальних мереж і телеграму зокрема, Куликов вважає, що аби називати їх основним для людей джерелом інформації, треба дослідити, скільки в соцмережах професійних засобів масової комунікації. Тобто джерелом можуть залишатися якісні медіа, просто на майданчиках соцмереж.

Фейки, за його словами, також не є новим явищем, раніше їх називали просто брехнею. «Я виріс у країні фейкових новин. Насправді залишається все як було, і чесні люди працюють по-чесному, безчесні працюють по-безчесному. А ті, хто намагається приховати, що поруч із білим є чорне, вводять в оману цілий наш великий український народ», — сказав Куликов.

Шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова погодилася, що стандарти завжди залишаються стандартами: «Світ, принаймні до війни, не ділився тільки на чорне і біле. Завжди є ще сіре. Мені здається, що інколи медіа, не помічаючи сірого до війни, спонукали людей до чорно-білого сприйняття. Згадайте той же 2014 рік, тоді відбувалося дуже велике залякування з боку Росії жителів Криму, жителів сходу та півдня, тим, що прийдуть, мовляв, бандерівці, націоналісти. Вони використовували деякі гасла, які, зокрема, і проукраїнські сили поширювали з парламентських трибун. Люди, які стояли на Майдані, розповідали, яким чином проросійські медіа перекручували все, що там відбувалося. Наприклад, коли хтось казав, що в Україні має бути єдина помісна церква, то багато людей на сході, півдні країни через вплив російської пропаганди вірили, що до них прийдуть, загублять віру, будуть різати, вбивати. Те ж саме було, коли набирав чинності закон про мову. Медіа насправді мають не уникати навіть провокативних явищ або думок, якщо їх висловлюють, звісно, не терористи чи посібники агресора, а мають пояснювати дуже важливі й такі навіть неоднозначні речі».

Дмитро Тузов уточнив, що скоріше треба казати не стільки про «сіре», скільки про різнобарвне.

За словами Наталії Лигачової, якщо підхід до журналістських стандартів не змінився, то сама українська журналістика, люди, які її уособлюють, — так. «За десять років змінилося покоління. Люди, які робили журналістську революцію 2004 року, вони тоді були обличчям української журналістики. А зараз це вже  не Юлія Мостова, не Альона Притула, не Наталія Лигачова,  врешті-решт… Це вже інші обличчя — Василіса Степаненко, Мстислав Чернов, Михайло Ткач, Роман Кравець, Анастасія Руденко й Ольга Руденко… Дуже багато проєктів з’явилося, багато форматів — і це дуже добре, бо журналістика українська розвивається, змінюються основні майданчики. Соцмережі - так,  це і професійні медіа теж,  які використовують ці платформи для того, аби скоріше дати новини та промотувати власний контент».

Однак шефредакторка «Детектора медіа» додала, що соцмережі мають і негативний вплив, адже розмивають стандарти, такі як достовірність і точність, на користь оперативності та клікбейту. 

Також  і донині залишається дуже великою роль держави та власників медіа, які намагаються контролювати інформаційний простір.

«Редакційна політика наших медіа залежна від власників, які, як відомо, раніше були не дуже проукраїнськими. І зараз вони теж можуть перефарбуватися в якийсь момент. Водночас власники лояльні до влади, і під час війни це навіть в якійсь мірі  зрозуміло, але якщо не призводить до цензурування критики влади, замовчування важливих тем… Я сподіваюся, що нове покоління журналістів все ж таки не дасть нам повернутися до того, що відбувалося в нашому інформаційному просторі раніше», — додала Наталія Лигачова.

 Олена Ремовська та Наталія Лигачова

Олена Ремовська говорила, що і журналістику, і людей в Україні змінила війна, особливо повномасштабна. «У 2013-2014 роках я працювала на “Радіо Свобода” і була свідком того, як зароджувався виклик, який довелося розв’язувати багатьом іншим редакціям — питання безпеки журналістів та умови роботи в надзвичайних ситуаціях. Це все народжувалося передусім під час Революції гідності, й мені здається, що за ці 10 років війни українські редакції напрацювали такі практики, якими вони можуть ділитися з іншими медіа у світі».

Під час розмов із європейськими колегами, Ремовську, за її словами, часто запитують про дотримання стандартів і головні виклики під час війни. Проте вона каже, що для журналістів першочерговим стало питання безпеки: «Тепер для того, щоб наразити себе на небезпеку, не потрібно їхати в зону бойових дій. Якщо ваш офіс у Києві, Кропивницькому чи у Львові, це теж може бути місцем ураження. Також великим викликом є блекаути. Ще один аспект, на який я намагалася звернути увагу іноземних колег, — це морально-психологічний стан журналістів. Складно, коли твої близькі люди є учасниками цієї війни. Особливо, коли в різних редакціях різні погляди на те, як треба висвітлювати, наприклад, тему мобілізації й ухилення від неї.

Що мене вражає в колегах за ці 10 років — що попри всі ці складні умови нам вдається продовжувати робити журналістику. Я помічала, що багато іноземних колег чомусь вважають, що ми як журналісти всередині України ніби за замовчуванням не є професіоналами, бо ми заангажовані. Дуже складно пояснити, що в цих складних умовах у нас є безліч мегапрофесійних проєктів і дуже потужні редакції новин».

Анна Сорока з погляду журналістки-розслідувачки повідомила, що на їхню сферу більше вплинув Майдан, аніж війна. «Саме після втечі Януковича почав підвищуватися рівень відкритості влади в Україні, і завдяки цьому почало виникати багато розслідувальних проєктів, які роблять розслідування не на основі якихось чуток чи домислів, а на основі фактів, цифр і документів. Навіть попри війну ми маємо унікальний рівень відкритості даних в Україні. Мова і про сферу публічних закупівель, і про декларування чиновників, і про доступ до реєстрів. Це зберігається навіть зараз, але дуже важливо не втратити це. Якщо ви прийдете в розслідувальну журналістику, то роботи вистачить на всіх. Це не тому, що українці якось особливо схильні до корупції, просто у нас її краще видно», — розповіла журналістка.

 Анна Сорока

Також учасники панелі обговорили, чим відрізняється старше покоління журналістів від молоді. Наталя Лигачова говорила, що іноді журналісти не розуміють цінності професійної інформації. «Головне — професійність, а не клікбейт. Наприклад, у ютубі є і професійні канали, але редакції недостатньо борються за те, щоб усе ж таки професійна журналістика була на першому плані, а не клікбейт. Можливо, ми були загартовані часами Кучми й більш налаштовані на боротьбу, на виборювання власних прав навіть у власних редакціях. “Телекритика”, яка була попередницею “Детектора медіа”, допомагала журналістам боротися з власниками та редакторами, коли їх примушували порушити якісь стандарти. Мені здається, зараз журналісти менше налаштовані на боротьбу за професіоналізм, що приводить до того, що інформація стає нижчої якості. Війною можна пояснити багато чого, але я не вважаю, що це через війну. Можливо, ми навіть винні в цьому, старші журналісти, що ми не привчаємо молодь виборювати право на професію».

Анна Сорока як представниця іншого покоління журналістів сказала, що зараз боротьба за права журналістів зводиться до боротьби за право доступу до інформації, який обмежують під різними приводами. Зокрема війни, хоча там може й не бути ніяких небезпек.

«Щодо різниці в поколіннях. Ми зараз часто проводимо тренінги з аналізу публічних закупівель, і туди приходять люди різного віку, інколи взагалі без журналістського бекґраунду. Вони з інших професій, не вчилися журналістиці в університеті, і через це вони в позитивному сенсі не визнають авторитетів узагалі. Також, на мою думку, зі зміною поколінь нарешті сходить нанівець пієтет перед російською журналістикою», — сказала Анна Сорока.

Фото: Фундація «Суспільність»