11 серпня закінчуються Олімпійські ігри в Парижі, на яких збірна України вже здобула (станом на 9 серпня) три золотих, три срібних і чотири бронзові медалі — 15-те місце в загальному заліку. Досягнення наших спортсменів у Парижі з перших днів висвітлюють українські журналісти. «Детектор медіа» розпитав колег, які зараз працюють у Парижі, про те, як влаштована їхня робота, про враження від організації Олімпіади та про ставлення до українських спортсменів і України під час Ігор.

Ірина Козюпа, журналістка Tribuna.com:

— Це моя перша Олімпіада, раніше я не працювала на подіях такого масштабу, хоча завжди про це мріяла. Як для спортсменів Олімпіада — це вершина кар’єри, так і в кожного спортивного журналіста є амбіції побувати на таких великих турнірах. З одного боку Олімпіада — це дуже класний майданчик, де можна побачити все найкраще, що є у світовому спорті, від Ярослави Магучіх до Сімони Байлз, до Армана Дюплантіса, крутих тенісистів, як Рафаель Надаль. Словом, ти тут можеш наживо побачити всіх тих спортсменів, про яких постійно пишеш.

Але є один важливий нюанс — ти нічого не встигаєш на Олімпіаді. Тут стільки змагань, які відбуваються паралельно, що просто фізично ти не можеш побувати на всьому, на чому хотів. Але фокус у першу чергу на українських спортсменах. І навіть їх інколи не вдається охопити, адже буває, що одночасно змагаються провідні українські спортсмени. Була ситуація, коли доводилось обирати: їхати на фінал із жіночої шаблі, де команда на чолі з Харлан врешті виборола «золото», чи на паралельні практично змагання Марини Бех-Романчук у потрійному стрибку. Ти ніяк не потрапиш і туди, і туди. Взагалі різні спортивні об’єкти розташовані по всьому Парижу й треба дуже довго добиратися з одного об’єкта на інший. Спортивні об’єкти часто не в центрі, а десь у приміській зоні. То я вчора прикидала, що в метро, приміських електричках — бо я живу на базі за містом — доводиться проводити десь 60%, а інколи й 70% часу. В середньому добиратися треба годину-півтори з точки на точку. А на початку бувало так, що ми сідали помилково не на той напрямок чи не на ту гілку метро — і це був додатковий стрес. Тому в Парижі ми громадський транспорт бачимо найбільше, а вже потім — спортивні арени, стадіони. А ще треба доплюсувати те, що в місті дуже серйозні заходи безпеки й на кожному об’єкті щоразу треба проходити рамку, сканувати акредитацію — і це при тому, що інколи не одразу легко знайти саме вхід для преси. Але зараз уже легше, бо ми вже більш-менш орієнтуємося.

Самі змагання тривають недовго, але потім нагородження, очікування пресконференції чи інтерв’ю спортсменів, робота з матеріалами. Тому часу на те, щоб випити каву з круасаном, узагалі немає. Ми тут з колегами мріємо з’їсти суп чи щось схоже на суп.

Ставлення до України та українців дуже класне, тепле, щире, привітне — я про це писала в текстах. Зазвичай ми тут ходимо у футболках, за якими легко ідентифікувати, що ми — з України. У мене ще синьо-жовтий манікюр. Бувало так, що в метро чи просто на вулицях люди це помічають і підходять висловити підтримку, сказати, що вони за нас і бажають нам усього найкращого, чи навіть просто жестами або посмішкою показати, що вони підтримують Україну. На самій Олімпіаді я зустріла німецького фотографа Ульфа Шилера, який уже впродовж двох років для Федерації легкої атлетики України фотографує українських спортсменів на різних змаганнях і віддає ці фото безплатно. Тобто він нічого на цьому не заробляє, поставивши лише одну умову — щоб ці фото підписували його іменем. Він розповів, що два роки тому зустрівся з нашим пресаташе на змаганнях і коли той сказав, що в нас немає фотографа, відповів: «У вас будуть фото». Взагалі це дуже приємний чоловік, у нього на руці браслет із написом Ukraine і він плаче, коли говорить про війну. Коли я запитала, чому він це робить, він відповів, що його сім’я постраждала у Другу світову війну, тому він знає, що це таке, і вважає, що Європа недостатньо робить для України. І таких історій щемливих багато, аж до сліз. Також я зустріла фотографа з Аргентини, який почав розпитувати про війну. Я взагалі помітила, що європейці дуже орієнтуються в географії України й одразу питають, з якого ти міста, чи в безпеці твоя сім’я. Іноземні журналісти дуже цікавляться українськими спортсменами й хочуть розповідати про тих, хто здобуває медалі для країни, яка перебуває у війні.

Якщо говорити про роботу з журналістами, то все побудовано чітко, грамотно. Є один головний пресцентр, із якого на спортивні об’єкти ходять шатл-баси. Також у пресцентрі журналістам роздавали проїзні, які дають право безплатного проїзду у всьому громадському транспорті Парижа на весь період Олімпіади, — за це їм спасибі. На кожному об’єкті є ще окремі пресцентри, зони для пресконференцій. Там зручно працювати і є все необхідне: столи, стільці, розетки, інтернет. Там можна випити чаю, кави, води, з’їсти батончик чи фрукти — це дуже виручає. В принципі, умови дуже непогані. Єдине, що не подобається, це те, що коли в тебе акредитація як текстового журналіста, то ти не можеш ні робити фото, ні знімати відео для свого медіа, бо можуть відібрати акредитацію. Нам на цьому багато разів наголошували.

Ще одне помітила — Олімпіада в Парижі дуже інклюзивна. Я була на різних міжнародних спортивних змаганнях, але лише Олімпіада доступна для людей на колісних кріслах. Навіть у ложі преси є місця для медійників з інвалідністю і тут можуть працювати колеги на колісних кріслах. Це справді вражає. Навіть коли тут оголошують, що треба встати, бо буде звучати гімн, вони кажуть: «Леді та джентльмени, будь ласка, якщо можете, встаньте».

Взагалі тут дуже багато стюартів, волонтерів і всі ввічливі, посміхаються, допомагають. На всіх змаганнях переповнені зали, переповнені ложі для журналістів. Буває, приходиш — а там нема де сісти й вони тобі одразу допомагають та організовують для тебе робоче місце.

Додам, що навіть світові зірки спорту залюбки дають інтерв’ю. Підходиш до пресаташе, запитуєш, чи можна поставити два-три запитання. Наприклад, дві круті австралійки Нікола Оліслагерс та Елеанор Паттерсон, які вибороли медалі разом із нашими дівчатами, залюбки відповідали на запитання і були дуже милими. Я в захваті від того, як просто з ними було спілкуватися. Задавалося, що такі імениті спортсменки неприступні, але ні — в житті вони дуже просто й легко спілкуються. Враження від цього тільки приємні.

Крім того, що багато часу забирає дорога, скажу ще одне — це, мабуть, скажуть всі журналісти — тут дуже мало часу на сон. Змагання йдуть з ранку до вечора, а треба ще зібратися, доїхати. Коли минув екватор Олімпіади, я помітила, що багато журналістів почали просто засинати в ложах преси попри шум, музику.

Олена Кузнецова, олімпійська тімлідерка «Суспільного. Спорт»:

— Це вже не перша Олімпіада, на якій ми працюємо. Дві попередні Олімпіади — літня в Токіо та зимова в Пекіні — проходили під час епідемії ковіду, проходили в зовсім інших умовах. Глядачів на трибунах не було, не було можливості вільно пересуватися містом, довго спілкуватися зі спортсменами також можливості не було, всі були розділені, — дуже переживали організатори, щоб не було розповсюдження ковіду, і, відповідно, були дуже суворі протиковідні заходи.

Олімпіаду в Парижі всі дуже чекали, оскільки це перша післяковідна Олімпіада, це по-перше. А по-друге, Париж дуже прагнув отримати право проводити саме цю Олімпіаду. Цьогоріч виповнилося 100 років із часу проведення першої Олімпіади в Парижі, а відповідно одразу планувалося, що це буде грандіозне дійство, масова Олімпіада, максимально Олімпіада на вулиці. Вражає кількість глядачів, уболівальників на всіх видах змагань. На деяких видах спорту, в принципі, ніколи не бачила такої кількості вболівальників. Наприклад, цього разу фехтування проходило в Гран-Пале, це великий палац у самому серці Парижа, історична споруда, вона сама по собі вражає як історична пам’ятка. В ній зробили дуже високі трибуни і вражало, скільки людей присутні на цих змаганнях. Дуже багато людей з усієї Європи, та й з усього світу, з’їхалося на цю Олімпіаду. Квитків уже давно немає. Багато медіа в медіацентрах, у спеціальних зонах для медіа на всіх змаганнях, на медіатрибунах майже ніколи немає місць, бо інтерес до змагань величезний. Мабуть, найбільше вражає масштаб події та кількість людей на ній.

Головний медіацентр розташований прямо в самому центрі Парижа, в десяти хвилинах пішки до Тріумфальної арки. Тут усе зручно. Щоправда, в силу специфіки роботи ми не дуже користуємося медіацентром, тому що у нас є свій бродкастівський центр, ми працюємо в ньому. В основному всі цілими днями працюють на об’єктах, усі на змаганнях. 

Ми всі намагаємося тут бути національно ідентифікованими, намагаємося ходити в одязі, за яким одразу видно, що ми з України. Дуже привітно зустрічають нас, вболівають за наших спортсменів. Коли наші дівчата стрибали у висоту, сильно підтримували Ірину Геращенко, коли був фінал фехтування на шаблях, де наші спортсмени боролися за золото, більше половини вболівальників були французи, але підтримували наших. Знаєте, кажуть, що Європа від нас втомилася, але я такого тут не побачила.

Віталій Клюєв, фотограф Tribuna.com:

— Усе добре! Класний медіацентр — для фотографів облаштовані робочі класні місця, дуже якісний інтернет-звʼязок, що дозволяє швидко надсилати фото в редакцію для публікацій. Приклад: фото наших фехтувальниць і легкоатлетів «Трибуна», як кажуть, «в лайві» стримила по своїх соцмережах! Дуже гарна робоча атмосфера! Приємно зустріти друзів зі всього світу. 

З неприємного: немає часу зупинитися, бо є бажання відзняти й показати усі змагання. 

Олена Павлова, Oboz.ua:

— Для мене це перша Олімпіада, тому я, на жаль, не можу порівнювати з іншими Іграми. Але всі, хто був раніше, кажуть, що зараз у Парижі безпрецедентні заходи безпеки. В плані журналістської роботи все дуже непогано організовано. Єдине — трошки незручно нам, що організатори так жорстко закрутили гайки — я розумію, чому ми не можемо фотографувати самі змагання, але навіть на території арени нам не можна фотографувати вболівальників, щоб потім використати це в матеріалі. Тобто ми не можемо хоча б якийсь антураж звідси передати. Це додає певних незручностей.

Звісно, тут треба дуже багато їздити. Ми живемо не в Парижі й на арени треба добиратися від години 10 хвилин до двох годин. Якщо таке завантаження, як сьогодні, коли одночасно практично багато цікавих для нас змагань, то дуже важко встигати на все це.

Організатори поставили перед собою великий виклик, коли вирішили робити відкриття на кількох локаціях уздовж Сени. Це виклик і в плані безпеки — вони дуже боялися й бояться терактів. Тому тут дуже багато поліціянтів, військових, всі озброєні до зубів. Через це вхід на арени і для глядачів, і для журналістів — це такий трішки тривалий процес. Коли заходиш на «Стад де Франс», то перевіряють навіть воду, яку ти з собою несеш. Тобто просять зробити кілька ковтків, аби пересвідчитися, що це справді вода, а не якась небезпечна рідина. Проносити пляшки об’ємом до літра можна, а більше — відбирають.

Ставлення до українців дуже гарне. Дехто навіть підходить і каже: «Ми з вами». Або там підійшла жінка в метро і сказала: «Добре, що тут ви, а не росіяни». Вони всі знають «Слава Україні!», а «Героям слава!» ми їх вчимо. Наприклад, після матчу Марти Костюк один із тих, хто працював на арені та сидів поруч із нами, потім повернувся до нас і сказав «Слава Україні!». А ми вже його навчили відповідати. Підходять іноземні журналісти, багато хто з них бував в Україні. Один журналіст підійшов і каже: «Мені дуже прикро, що у вас таке відбувається». Один місцевий житель у кафе підійшов до нас і сказав, що читав історію України та знає, що коли вже Київ був розвиненим містом, то Москви навіть не існувало. Ти інколи так дивуєшся цьому, бо думаєш, що вони цим не цікавляться, але ні, багатьом це цікаво. Дуже показовою була неймовірна підтримка Харлан у «Гран-Пале», де відбувалося фехтування. Її підтримував увесь зал і коли вона за особисту нагороду билася, і за команду. Звісно, якби вона билася проти французів, то вони були б за своїх. Але якщо вона проти когось іншого, весь зал був за Ольгу. Французи — великі фанати фехтування.

Якщо ще порівняти з чемпіонатами Європи з баскетболу, наприклад, то там журналістів годували, а тут лише кава, чай, вода, фрукти на окремих об’єктах. І для журналістів провідних видань, може, це і недорого — харчуватися на аренах в Парижі, коли там, наприклад, салат коштує 9 євро, а сендвіч — 11 євро. Але для нас це недешево.

Любомир Луканюк, «НВ»:

— Працюється тут дуже класно. Насправді навіть кайфово. Я не вперше на Олімпіаді та маю з чим порівняти. Минула Олімпіада в Токіо була під час епідемії коронавірусної хвороби, глядачів не було, все було зачинено, всі ходили в масках. Перед цим я був на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро і людей там мало цікавили інші види спорту, крім футболу, тому на трибунах було мало вболівальників. Зараз у Франції на всіх змаганнях дуже багато вболівальників, атмосфера класна і французькі вболівальники дуже люблять спорт. Тут на всіх видах спорту повні трибуни, спортсменів підтримують. Журналістам теж кайфово працювати в такій атмосфері, коли бачиш, що країна справді живе спортом. Ідеш вулицею — дуже багато людей у фанатському екіпіруванні, з прапорами. Тобто країна справді живе спортом, цією Олімпіадою. І тут навіть місцеві жартують, що Олімпіаду не люблять тільки ті, хто не зміг придбати квитки на змагання.

Такі речі, як пресцентр, чітко прописані та регламентовані Міжнародним олімпійським комітетом, тому вони на всіх Олімпіадах однакові. Є великі зали з інтернетом, де журналісти можуть працювати. Тому я скажу, що тут немає якоїсь різниці між іншими Олімпіадами, на яких я був.

Щодо відстаней між спортивними об’єктами скажу, що в принципі воно так і є — відстані великі й дорога забирає час. Все розкидано, бо Париж — велике місто. Але нам дали карти з безплатним проїздом у Парижі на всьому міському транспорті. Єдиний мінус, що автобуси, які возять журналістів від пресцентру до змагань, зупиняються трошки далеко. Але на інших Олімпіадах — у Лондоні чи в Ріо — були такі олімпійські містечка, де на одній локації були п’ять чи шість арен. Тому було близько і можна було перейти пішки, а тут треба добиратися. Тому деякі колеги й кажуть, що це не дуже зручно і ти витрачаєш час. Але на це треба глянути по-іншому — французи зробили це дуже грамотно, тому що вони майже не будували нові арени й використовували старі. Наприклад, змагання з фехтування вони поставили в палаці «Гран-Пале», який був збудований 100 років тому. А вони просто посеред палацу поставили доріжки, тимчасові трибуни й усе. Вони побудували тимчасові арени, які після Олімпіади одразу розберуть. І вони не будуть так стояти, як, наприклад, у тому ж Ріо-де-Жанейро, де вони заростають травою тепер.

Ми живемо в Шанте-Малабрі — передмісті Парижа — і там на мерії український прапор поряд із прапорами Франції та Євросоюзу. Поряд інше місто — те саме. Українські прапори по всьому Парижу. Дуже часто люди говорять «Слава Україні!», коли вони по твоєму одягу бачать, що ти з України. Коли ми їхали зі стадіону «Стад-де-Франс» після перемоги Ярослави Магучіх, то дуже багато іноземців вітали нас.

Загалом у мене немає зауважень до цієї Олімпіади. Мене все влаштовує. Хіба трішки кращим зробив би транспорт, але загалом усе супер.

Кирило Стадніченко, журналіст «Tелеграфу»:

 — Працюється, як завжди на Олімпіадах — графік шалений, можна спати по 2-3 години на добу. Конкретний приклад — бій Хижняка завершився близько півночі за місцевим часом, поки нагородження й інші обов’язкові моменти, коментар для преси він дав близько першої. Поки я доїхав на базу, розшифрував і довів до ладу, була 5-та година ранку. Й це нам дуже пощастило, що на наступний день зранку не було фіналів за участю українців, винятково кваліфікаційні змагання. Тому вдалося трохи поспати. Лише о 15-й за місцевим часом стартувала важкоатлетка Каміла Конотоп. У всі інші дні на цих Іграх доводилося закінчувати роботу о 4-5-й ранку і вже о 9-10-й бігти на наступні змагання.

Ставлення до українців шокує, але в приємному сенсі. Йдучи вулицею чи їдучи в метро, можна почути «Слава Україні!» з дуже сильним акцентом. Наше гасло вивчили французи, німці, бельгійці, канадці... Але був і один неприємний випадок, коли ми з колегою йшли переходом у метро у формі збірної України, а якась мадам, яка йшла позаду, почала щось агресивно вимовляти французькою, а побачивши, що ми не розуміємо її й ігноруємо, кілька разів вимовила слово «Putin». Ми ніяк не реагували, а коли вона нарешті відстала, інша пара підійшла до нас й ми з посмішкою вирішили, що мадам, здається, неадекватна. Але це був випадок на фоні загальних вражень.

Пресцентр влаштований стандартно, тут відійти від правил МОК французи не могли. Єдине, що він маленький, але це відчувалося лише в день відкриття ігор. В усі інші дні паралельно йде купа змагань і якщо тобі треба в головний пресцентр, то ти можеш прийти, спокійно знайти собі місце й попрацювати. До того ж пресцентри є на кожній арені, з гарним якісним вай-фаєм — це взагалі не проблема.

Але французи економлять на всьому, й на журналістах зокрема. На Олімпійських іграх завжди була традиція дарувати представникам медіа рюкзаки з сувенірами всередині. Це не лише на Олімпіадах, а й на всіх великих змаганнях — на Євро з футболу, зокрема українсько-польському Євро-2012, на різноманітних чемпіонатах світу з різних видів спорту і так далі. Французи цю святу традицію порушили і єдиним сувеніром, який ми отримали від організаторів, стала брендована червона металева кружка-термос із кришкою, та логотипами Олімпійських і Паралімпійських ігор, а також спонсора МОК «Кока-Кола» посередині. Можливо, це й не від організаторів Ігор подарунок, а саме від американського бренду газованих напоїв.

Юрій Ілючек, журналіст видання «Україна — Центр», спортивний блогер (м. Кропивницький):

— Це моя п’ята Олімпіада. Умови для роботи українських журналістів на паризьких Іграх — звичні, такі ж як і для інших: доступ на змагання, можливість брати інтерв'ю та користуватися пресзоною.

Явна відмінність від Олімпіади в Пекіні — те, що тоді ми більше давали інтерв'ю про передчуття війни, зараз такого менше. Ще одна відмінність — китайські Ігри були дуже закритими. Буквально: шатл (автобус) — пресцентр — арена. Тут усе вільно, можна гуляти містом. Практично як в Ріо, але не так компактно розташовані спортивні арени. В Бразилії було комфортніше.

Тут у Парижі рятує метро. Українські журналісти активно ним користуються. Коли не встигають на останній потяг, беруть разом таксі. Париж вам не Київ: роботу потягів метро не продовжують, якщо в цей день спортивні змагання.

Я разом з іншими журналістами живу, завдяки НОК, у дуже гарному районі на своєрідній базі дитячої спортивної підготовки. Тут тренуються, харчуються діти, ну і ми там. Це значно дешевше, ніж ми б шукали житло самостійно. У нас є чат, де ми спілкуємось і допомагаємо один одному. Працюють 15 журналістів, які пишуть, плюс три фотокореспонденти. Є й наші телевізійники, у них є право першими ставити питання, видавати все в ефір, ми тим часом чекаємо на спортсменів у мікс-зоні, але не жаліємося, для нас головне — можливість запитати про своє, спостерігати за змаганнями та писати для українських читачів.

Ми журналістською спільнотою допомагаємо один одному: хтось поїхав на боротьбу, я поїхав на легку атлетику, потім, коли зустрінемось, то обмінюємось інформацією.

Олімпіада відрізняється від інших і відсутністю рашистів. Російських журналістів і спортсменів практично немає. І ніхто про них, про росіян, не згадує, як і не було їх. Бачив сьогодні білоруських журналістів, але я розвернувся й оминув їх.

Ми відчуваємо підтримку у Франції. Чуємо часто «Слава Україні!» практично щодня від різних людей. Буквально тільки-но зустрів Хав’єра Сотомайора, легендарного стрибуна у висоту, то він під час зйомок спільного фото сказав, що «support Ukraine» і Магучіх — beautiful.

Про «великий російський спорт» тут у Парижі ніхто майже не згадує, й ніхто не помічає їхньої з білорусами відсутності. Може, організатори й радіють тому, що нема тих уболівальників, які б обов’язково влаштували якийсь безлад. А так усе йде чудово з точки зору організації та роботи з уболівальниками.

Українські спортсмени дають дуже багато інтерв’ю. Розповідають, у яких умовах тренувалися. Наприклад, гімнасти Верняєв і Чепурний проводили тренування під час повітряних тривог. І тепер вони запрошують до України, щоб люди з усього світу подивилися, в яких умовах живуть і тренуються наші спортсмени.

Дуже сподобалась Церемонія відкриття, дуже незвично. На інших Олімпіадах можна було тричі заснути, поки пройде традиційний парад країн, а тут було цікаво. Єдине — це дощ. Про нього організатори не подумали, а сама церемонія — класна. Вона презентувала Францію з іншого, яскравого боку.

Діана Звягінцева, журналістка телеканалу «Дім»:

— Це моя перша Олімпіада, і якщо чесно, я уявляла її трохи по-іншому. Розуміла, що будуть навантаження, але, мабуть, до кінця не усвідомлювала, наскільки вони великі.

Якщо коротко, сплю по 2-3 години, 22 години на добу — працюю. Хочеться встигнути на всі змагання, до всіх наших спортсменів, але одній журналістці з одного видання — це практично нереально. 

Ми намагаємось охопити все.

Щодо вподобань, то мій улюблений вид спорту — бокс. Щиро шкода Айдера Абдураімова — дебютанта Олімпіади, він поступився у першому поєдинку. Талановитий хлопець, впевнена, що зможе і буде конкурувати на Олімпійських іграх-2028. Звісно, наша гордість Олександр Хижняк, який учора здобув «золото». Він йшов до нього дуже довго, і так приємно, що «срібло» на Олімпійських іграх у Токіо його не зламало, а навпаки надихнуло боротись і йти далі.

Загалом, подяка кожному  нашому спортсмену, який бореться. Попри війну, ми дійсно є конкурентоспроможними, і це важливо. Звісно, важливо, аби кожен із наших спортсменів, тут, у Парижі, говорив про нашу війну, про нашу біду, і я безмежно вдячна кожному спортсмену, тренеру, хто це робить.

Щодо ставлення до України, то воно дуже нейтральне. Адже більшість людей, яких я тут зустрічала, «за мир», на жаль, а не за нашу перемогу, що так важливо. Втім, жоден із тих, з ким я спілкувалася, не підтримав Росію, це чудово. Звісно, є і люди, які щиро вірять в Україну та її перемогу, моляться за нашу державу.

Титульне фото: Українські легкоатлетки Ірина Геращенко та Ярослава Магучіх, Олімпійські ігри — 2024 (Getty Images)