Геннадій Василенко народився 27 липня 1988 року в смт Дніпровське Дніпропетровської області. Закінчив Харківську державну академію культури. З 2012 до 2017 року працював актором Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки міста Кам’янське. Грав у серіалах «Дефективи» та «Швидка», а також у серіалах «Сага», «Іловайськ-2014. Батальйон “Донбас”», «Новорічний янгол», «Здамо будиночок біля моря», «Жіночий лікар 3», «Черговий лікар».

— Геннадію, розкажете як ви опинилися в армії?

— 25 лютого 2022 року я зранку встав і пішов воювати. Але попри бажання долучитися до лав ЗСУ, тоді мені цього так і не вдалося зробити, бо у військкоматах і так було багато охочих захищати Україну. Насамперед там брали тих, у кого вже був якийсь армійський досвід. Тому я зрештою записався в Київську тероборону, де і пробув до того періоду, як вигнали росіян із Київщини. Чесно кажучи, я навіть зброї тоді не отримав, так і не дочекався своєї черги. Потім нас розпустили по домівках і сказали, що згодом зателефонують. Зрештою мені так і не зателефонували, тож я через деякий час сам пішов до Київської ТЦК й офіційно мобілізувався як доброволець. Це було в червні 2022 року. Я б і раніше пішов, але оскільки я прописаний не в Києві, а на рідній Дніпропетровщині, то мені треба було їхати туди у військкомат. Але я спілкувався зі знайомими хлопцями й ті мені казали: «Гєна, не їдь, у нас тут зараз таких як ти, без армійського досвіду, не беруть». Тому я спробував мобілізуватися в Києві. Тут мені потрапити в армію допомогла моя медійність. Мене впізнав якийсь офіцер у військкоматі та каже: «О, так це ж Шульга (персонаж Геннадія Василенка у серіалі «Швидка». — «ДМ»), цього пацана беремо». І мене взяли.

— Коли ви, суто цивільна людина, потрапили в армію, чи були у вас якісь складнощі та проблеми на першому етапі служби?

— Ви знаєте, у мене з самого початку все склалося досить непогано. Після того як я прийшов до ТЦК, мене вже через три дні відправили в «учебку». Півтора місяця я перебував у навчальному центрі, де пройшов базовий загальновійськовий курс і фахову підготовку за своєю військовою спеціальністю. Звісно, що було складно і важко, бо я вже не молодий хлопчик, щоб бігати й повзати (сміється). Але це було літо 22-го року. Мотивація тоді в людей просто зашкалювала. У мене був  взвод — 20 людей. Практично всі або з Києва, або з його передмістя. Всі люди з вищою освітою. Тобто це була така собі інтелігенція, яка усвідомлено прийшла до армії й була готова вчитися військової справи. Але все це вже досить дорослі люди й тому нам проповзти 50 метрів у «броні» важко. Але повзали. Бо так треба.

— Куди ви поїхали служити після закінчення навчального центру?

— Конкретну частину назвати не можу, але це були радіотехнічні війська Повітряних сил. Це було моє перше місце служби. І там на тій посаді, яку я обіймав, я вже добре розібрався у тонкощах своєї спеціальності. Тобто можна сказати, що дійсно став фахівцем. Але це також питання мотивації. Якщо в тебе є мотивація, якщо в тебе є бажання, ти у будь-якому разі станеш фахівцем у тій справі, яка тобі цікава. В армії тобі дають можливість навчитися, дають можливість розібратися, допомагають.

— Крім офіцера в ТЦК, напевне, вас і товариші по службі впізнавали?

— Знаєте, у мене не така медійність, як у Джареда Лето, але так, інколи впізнавали. Якщо чесно, то я був приємно здивований тим, наскільки різна глядацька аудиторія у моїх останніх телепроєктів. Коли я приїхав на своє перше місце служби, то мене впізнали прямо з першого дня. Це дорослі мужики, але хтось із них дивився серіал разом із дружиною, хтось працював до війни водієм на справжній швидкій — і тому вони знають, хто я і кого грав. Це було приємно.

— А не «підколювали» вас в армії за це?

— Такого не було. Я у війську роблю все те, що роблять інші. Я, як і всі, заступав у звичайний добовий наряд із миттям підлог і туалетів. Ті, хто служив, знають, що це таке. Побратими бачать, що я такий самий, як і вони, що я роблю все те ж саме, що й вони, що я не ухиляюся від служби, від виконання якихось своїх обов’язків. Тому до тебе і відношення відповідне. Тут не має значення, ким ти був до війни. Тут має значення, як ти себе поводиш і як ти себе тримаєш зараз. Єдине, що мене інколи питали хлопці, чому я все-таки вирішив піти до війська, а не залишитися цивільним, де міг зробити набагато більше як волонтер, враховуючи мою якусь медійність. Але я завжди відповідаю, що мені хотілося долучитися до війська. Мені здається, що саме тут я можу бути більш корисним, ніж там, у Києві.

— Ви казали про перше місце служби. Тобто зараз ви вже в іншій частині?

— Так, я змінив трохи напрямок і зараз займаюся безпілотними системами.

— Освоїти керування БПЛА було складно?

— На початку було дуже важко, тому що я одразу став вивчати керування БПЛА літакового типу, або як їх ще у нас називають, «крило». А це трохи складніше, ніж керування простим дроном. Крім того, я не геймер, я не айтівець, не комп’ютерник.

— Деякі актори, які зараз також служать у війську, знаходять можливість вириватися зі свого армійського життя та знімаються в якихось епізодах у серіалах. У вас подібної практики за ці півтора року служби не було?

— У мене не було і мені дійсно цікаво, як це у них виходить. Тому що вдома ти буваєш лише пару разів на рік у короткій відпустці або можеш заскочити на 2–3 дні, якщо випадає якась щаслива нагода. Тобто на те, щоб десь зніматися, просто немає часу. Але якщо чесно, то у мене і бажання зараз немає, щоб займатися якоюсь творчістю. В голові вже все перелаштувалося на війну. Ти весь сконцентрований на тому, щоб саме тут принести якусь користь своїй державі. Інколи, коли є якісь вільні пів години, можу десь посидіти та пописати якісь намітки майбутніх сценаріїв. Але це більше для того, щоб відволіктися трохи. Це для мене як якийсь особливий спосіб релаксу. Проте після перемоги я однозначно повернусь до акторської професії.

— Тоді поговорімо й про вашу творчу роботу. Ви починали як театральний актор у провінційному театрі, де грали головні ролі, і все у вас було добре. Але ризикнули й поїхали до Києва, щоб спробувати себе у кіноіндустрії. Що вас спонукало на цей крок?

— Я після закінчення школи вступив у Дніпрі до Хіміко-технологічного університету, та вже на другому курсі вирішив його кинути, щоб стати актором. Але я з самого початку хотів бути саме кіноактором. Мене тоді надихав західний кінематограф. Проте вже студентом я закохався в театр, і коли мені запропонували в театрі Кам’янського роботу, я погодився і з кайфом відпрацював там п’ять років. Мені подобалося, бо ролі дійсно були дуже цікаві — Гамлет, Голохвастов. Не кожен молодий актор може отримати такі ролі, коли тільки починає працювати в театрі, а у Кам’янському мені їх довірили грати. І за це я завжди буду вдячний цьому театрові. Але все одно бажання стати саме кіноактором, яке спонукало мене кинути мій перший університет, нікуди не ділося. Тому мій переїзд до Києва був пов’язаний саме з цим. І моя дружина Аня (актриса Анна Бахмут. — «ДМ») мене також дуже підтримувала в цьому — це було наше спільне рішення.

— Довелося побігати, щоб отримати більш-менш помітні ролі?

— Так, звичайно. Проте це нормально. На початку довелося позніматися в якихось невеличких епізодах, можливо, в яких і не хотілося зніматись як акторові. Та на той час ситуація вимагала іншого. Тож доводилося пристосовуватися. Але, в принципі, все в мене склалося більш-менш вдало. Влітку 2017 року ми переїхали до Києва, а вже у листопаді я пройшов кастинг на одну з головних ролей у серіалі «Дефективи». Тобто оцей період пошуків у мене був недовгим.

— Важко було зніматись у проєкті, у якому багато серій? У того ж серіалу «Швидка» було 4 сезони по 30 серій кожний, крім останнього.

— На початку було важко саме у роботі з пам’яттю. В театрі ти вчиш роль і далі протягом кількох років постійно її граєш. Тобто у тебе якась одна ділянка пам’яті відповідає за таке довготривале зберігання тексту в голові. Так, ти повторюєш текст перед виставою, якщо давно її не грав, але у будь-якому разі роль ти знаєш. Коли ти знімаєшся в кіно або в серіалі, тобі треба вивчити текст на одну сцену й потім його забути. Бо ти до нього вже ніколи не повернешся. Зіграв — забув. Тому на початку довготривала і коротка пам’ять трохи «конфліктували» у мене в голові. Та поступово ти звикаєш, пристосовуєшся і працюєш. Ми у «Швидкій» знімали по 20–25 хвилин екранного часу за один знімальний день. А це 30 сторінок тексту. Ти перед сценою текст вичитав, порепетирував, вийшов і зіграв її. Ще й щось зімпровізував. І все супер, все класно. В кіно трохи інша історія. Я не можу сказати, що робота в кіно ближча до театру, але там, на відміну від ситкому, треба більше працювати зі своїм героєм, пропрацьовувати взаємовідносини між різними персонажами. Це в чомусь схоже з роботою в театрі. Але, повторюся, коли пристосовуєшся, то нічого немає складного.

— Ваші сподівання від переїзду до столиці виправдалися?

— Можливо, десь на 40 відсотків. Але спочатку в нас почалася епідемія коронавірусної хвороби, потім — повномасштабна війна. Тому багато чого я ще не встиг зробити з того, що планував. Але зроблю. Після перемоги.