Минулої суботи, 28 жовтня, Артем Франков не прийшов дивитися Ель-Класико, футбольний матч «Барселона» — «Реал» у свій улюблений «ліверпульський» паб на Позняках. Саме там «Детектор медіа» намагався відшукати Артема, щоби розпитати про відновлення виходу друкованого журналу «Футбол».

Старий класичний журнал припинили друкувати влітку 2022-го після розриву з Українським медіахолдингом, але нинішнього вересня зненацька вийшло перше число оновленого (вже щомісячного) журналу «Football». Завдяки великому напису «Єврокубки» на першій сторінці багато хто з покупців так і не повірив, що це не просто сезонний довідник від авторів колишнього «Футболу», а повернення того самого регулярного «єж-ика» (популярне серед читачів журналу скорочення слова тижневик, російською «еженедельник» — «ДМ»), хоч і в рідшому й іншому форматі. Але минулого тижня Артем почав розсилати читачам другий, жовтневий номер «Англія» з Михайлом Мудриком (український футболіст, який цієї зими перейшов із донецького «Шахтаря» до лондонського «Челсі» за 100 млн євро — «ДМ») на першій шпальті. Так, саме «розсилати» — з журналу, який із розкладок у київському метро протягом двох десятиліть зникав ще до обіду понеділка та четверга, це спортивне видання перетворилося на крафтовий самвидав, який можна або замовити собі поштою в телеграмі самого головного редактора, або купити в одному «ліверпульському» пабі на Позняках, чию адресу у вихідних даних журналу вказано як адресу редакції.

Та минулої суботи, під час Ель-Класико «Барселона» — «Реал» (матч між двома найтитулованішими футбольними клубами Іспанії, що має також політичний підтекст, адже «Барселона» представляє Каталонію, а «Реал» базується у Мадриді. — «ДМ»), матчу, який завсідники редакції й уявити собі не могли без присутності Артема, почесне крісло головного редактора під головним екраном пабу так і лишилося порожнім. Увечері вівторка близькі друзі Франкова повідомили, що Артем не пережив другого інсульту.

Редакція «Детектора медіа» висловлює щирі співчуття близьким і рідним Артема Франкова — журналіста, який так і пішов із життя головним редактором «Футболу». Публікуємо спогади українських медійників про нього.

Ярослав Лодигін, засновник радіо «Аристократи», колишній член правління Суспільного:

Зранку прочитав про смерть Артема Франкова — і стільки всього згадалося… І про гори «Футболу» в кладовці, починаючи ще з чорно-білих номерів, і як із п’ятого класу віддавав усі свої кишенькові гроші по понеділках, аби купити свіжий випуск. І обличчя жінки, яка роками мені продавала газети та журнали в переході метро «Радянської армії» (зараз «Армійська — «ДМ») у Харкові. Як я закохався в футбол завдяки його роботі головним редактором. Ми голи, забиті на вихідних, не бачили — не було ютубу — ми їх читали!

Згадав, як я трохи підріс і став спортивним журналістом. А Артем сидів у журі конкурсу коментаторів і дивувався, що я у 20 років наробив стільки посад у резюме. Може, це не дуже добре, казав. Але перемогу віддав. Розділив її з Кирилом Крутороговим, який уже й сам скоро буде маестро. Далі я коментував футбол, а потім раптово став шефредом радіо «Динамо», першого суто спортивного радіо. А як без нього? Набрався сміливості, запросив. А Артем ніколи не відмовляв, я тоді ще не знав цього. Він ходив до мене щотижня. Був дуже відкритим, ні на кого не схожим. Говорив, імпровізував, ніби всі репліки написав і добре вивчив. Швидкий розум і реакція.

Далі я зі спорту пішов, а він залишився. Я тільки спостерігав, як усе тихіше стає журнал «Футбол», не вписуючись у цифрову епоху. Бачив його по телебаченню. Читав хейт. Дивувався його переходу на адміністративні посади. Втратив зв’язок.

А вчора він помер. Зайшов до нього у твіттер, виявилося, що Артем вів свій ютуб-канал. І весь 2022 рік вів. На 5–6 тисяч глядачів. Алгоритм мені його ніколи не підсовував. Подивився. Про футбол, особливо навесні, — менше. Про війну більше. Бадьоро. Тверезо. Та сама швидкість розуму. Як про футбольний матч: «Ребята, только прошу без шапкозакидательства. Соперник серьезный и опасный. Называя его тупым и ни на что не годным, мы принижаем успех и героизм наших воинов». Якось так. «Боевой привет с Оболони!».

Загалом, виховав ціле покоління спортивних журналістів. Величезна фігура. Спірна. Почивай із миром!

«Увлекая — развлекать. Развлекая — увлекать», так, здається, він казав?

Семен Случевський, кінодраматург, спортивний журналіст:

Не стало Артема Франкова... Скільки пройдено разом, навіть зроблено: і фільми, і телевізійні або в інтернеті студійні програми, і публікації...

А ще більше не зроблено. Ми втрьох — з Артемом і Володею Кулебою — задумали нову книгу про Велику Людину зі світу улюбленої гри, й щоб у цій книзі було те, що до нас ніхто ніколи не писав — і про факти, і про враження, які знав тільки кожний із нас трьох, і переживав також тільки своє... Не судилося завершити її втрьох. Але ми з Володею, звісно, її завершимо. Не маємо права цього не зробити... Хоча б заради пам’яті Артема...

Олександр Сажко, заступник головного редактора сайту «Трибуна»:

Франков був різним.

Франков захоплював. Його редакційні колонки в кінці 90-х і всі 2000-ні стали однією з головних причин, чому я почав писати про футбол — і згодом вирішив спробувати потрапити в спортивну журналістику. Саме вони виховали захоплення футболом — у день виходу журналу «Футбол» навіть в універі на парах читався він, а не слухалися лекції.

Франков розчаровував. Маючи такий величезний вплив, він міг його використати зовсім по-іншому. Багато хто знає моє ставлення до Франкова та його поглядів зараз — звідси й перехід від захоплення до розчарування, але зовсім не хочеться багато говорити про це сьогодні.

Бо, що важливо, Франков дійсно був глибою. Він вплинув на цілі покоління вболівальників.

Не думаю, що колись ще в Україні буде в цій сфері фігура масштабу Франкова. Він щонайменше півтора десятиріччя був поза конкуренцією — з усіма своїми перевагами та недоліками.

Співчуття близьким. Світла пам’ять.

Руслан Свірін, ексведучий спортивних програм «Інтера» і телеканалу «Київ»:

Помер Артем Франков, головний редактор тижневика «Футбол». Раптово, від інсульту. Знали одне одного з тих пір, як він переїхав із Харкова до Києва наприкінці 90-х, і його на Республікані (Республіканський стадіон у Києві, нині НСК “Олімпійський” — «ДМ») у перерві якогось рядового матчу «Динамо» (Київ) у Чемпіонаті України представив шановний Олександр Липенко. Він тоді балагурив на всіх внутрішніх іграх команди, обидва стояли поруч зі мною у тій старій ложі преси, журналістів ще було небагато, як і глядачів на трибунах. Субота, осінь, день був теж теплий... Артем був дуже світлою людиною. А молодший за мене на рік. З початку повномасштабного вторгнення Росії записував з Оболоні життєствердні відео про поточну ситуацію, допоки росіяни не забралися з київського напрямку, потім повернувся до справ футбольних. Почав видавати електронну версію культового «Футболу», незмінним головредом якого був. Троє дітей без батька лишилися. Єдине, що тішить, — смерть була легкою, принаймні швидкою. Тепер розумію, чому він пояснював, що для війни на передовій фізично вже не готовий за станом здоров’я. І так, він був офіцером (точніше, мав офіцерське звання), щоправда, «піджаком», це військова кафедра цивільного вишу. Був щасливий у сімейному житті. Таких меншість, і взагалі це рідкість у наші «веселі» часи. Блискуче грав у шахи. Спочивай із миром, друже…

Мілан Лєліч, політичний оглядач «РБК Україна»:

Так і не встигли з тобою зазнайомитись…

Ти, звісно, був не наш бро, ватнічав, ностальгував по совку і так далі — але завдяки тобі я зацікавився і навіть почав трошки розуміти футбол.

RIP Артем Франков.

Василь Рябчук, колишній шеф-редактор «Еспресо» та речник прем’єр-міністра Гройсмана:

Помер Артем Франков. Завдяки йому я почав розуміти футбол. З 98 року не пропустив жодного номера його журналу.

Востаннє ми листувалися з приводу смерті Боббі Чарльтона. А його останній пост у телеграмі: «Відправив 165 журналів. Йду додому помирати, вечеряти та дивитись “Шахтар”»…

Ти був дуже хорошою людиною, дякую за все…

R.I.P

Сергій Василюк, воїн ЗСУ, співак, лідер гурту «Тінь Сонця»:

Помер Артем Франков.. Ну от як?

Так, напевно, не найближча за світоглядом людина. Але людина щира, яка все своє життя присвятила футбольній журналістиці, відданий вболівальник “Динамо”, людина oldschool, та все ж невіддільна частина мого життя.

Можливо, я ніколи не задумувався про те, що на війні захищаю також і його, але коли спадала можливість, завжди був радий бачити його в YouTube — на абсолютно несучасній “кустарній” студії, проте в такому затишному його домі з котами. Свій.

Дуже прикро. Дякую... Світла пам’ять.

Олег Бабій, головний редактор «Спорт 24» та «Футбол 24»:

Давним-давно надсилав йому свої сирі наївні роботи. На сопливого студіоза можна було взагалі не звертати увагу. Але він завше знаходив час відписати пару слів на «мило» чи смс… Це окрилювало. Дякую за епоху, Вадимовичу

...Подумалося, що вже трійця фундаментальних авторів того “Футболу” відійшла у засвіти — Таліновський, Панкратов, Франков. Чи то час так швидко біжить. Чи просто життя суворе. І лише на полицях — десятки їхніх книг і спецвипусків. Це вічне. Це, вкупі зі спогадами про чарівну епоху авторів-романтиків, завжди з тобою.

Богдан Буткевич, телеканал «Київ», «Цензор.нет»:

Я вкрай рідко пишу про чиюсь смерть. Надто ж — зараз. Надто ж — коли мова не про смерть на фронті.

Але тут — ну це щось таке з дитинства, з good old times, коли найбільшою війною був матч «Динамо» — «Шахтар» чи «Манчестер Юнайтед» — «Ліверпуль». І ти міг на пам’ять видати склад «Карпат» в останньому матчі та всі рахунки туру в Англії.

А дивився ти все це — в журналі «Футбол». Головредом якого і був Артем Франков. Який і помер вчора ввечері у віці 53 років.

Для чималої кількості журналістів мого віку перше бажання піти у професію починалося саме з його колонок. У мене було саме так. Не буду брехати, що в 12 років читав «Дзеркало тижня». Я читав «Футбол». І колекціонував номери. І тому у мене до останніх років була повна колекція цього журналу з 1997 по 2002 рік.

Коли я вперше уявив себе журналістом — то я уявив себе саме спортивним оглядачем. У журналі «Футбол».

Артем мав досить дивні погляди та відповідний стиль життя в останні роки, та й золотий вік як журналів, так і української спортивної журналістики закінчився.

Але він все одно лишиться для мене і багатьох моїх знайомих тим самим Франковим. Чиї колонки сформували й любов до справжнього футболу, і смак до якісної публіцистики.

Ми з ним були погано знайомі — пару разів брав у нього коменти. Намагався не брати участь у його обговореннях, коли вони вигулькували.

RIP, пане Артеме.

Сподіваюся, на тому світі ви у віпложі вже пишете паралельно з футболом колонку. В якийсь небесний «Футбол». Дякую за якість і пристрасть.

І за моє щасливе футбольне дитинство...