Будь-які намагання ввести в законодавче русло процеси, що в ній відбуваються, наштовхуються на величезний клубок протиріч. В яких немає нічого дивного. Аудіовізуальні твори – продукт синтетичний. Проблема визначення власників прав на той чи інший внесок до їх створення, так само, як і визначення розміру матеріальної винагороди, або проблема поєднання так званих прав мовних організацій з правами, скажімо, авторів музики до фільму чи телепрограми – всі ці питання надзвичайно складні і мають чимало різних інтерпретацій у світовій юридичній практиці.

В умовах пострадянського простору ситуація ускладнюється ще й різкою відмовою від всіх засад радянського авторського права – які, очевидно, містили свої недоліки, але відзначалися певною чіткістю і сталістю. Руйнування старої системи, як це завше буває, привело до повної розкоординації системи реалізації авторських прав. Це, у свою чергу, “наклалося” на загальносвітовий процес кризи самого інституту авторського права, пов’язаного, в першу чергу, із розвитком нових інформаційних технологій.

Таким чином, якщо вести мову про українське авторське право, склалася ситуація , коли надто складно у нашу дійсність автоматично переносити правові норми, які застосовуються у країнах Західної Європи чи США. Цілий ряд відмінностей – від ментальних до економічно-кон’юнктурних - не дають змоги це зробити в якийсь більш-менш короткий історичний термін.

Слід зазначити, що багато хто з експертів –як літературознавців, так і правників - вказують на те, що інституалізація авторського права в його класичному вигляді стала наслідком лобіювання інтересів книготорговців та видавців, які таким чином мали на меті забезпечити собі конкурентну перевагу. Цей факт змушує відмовитися від властивого багатьом митцям романтичного погляду на проблеми авторського права. Зараз аксіоматичними, наприклад, є міркування про те, що поняття авторства є основою справедливої винагороди за працю, і тим самим сприяє художній творчості на благо суспільства. Тим не менше, як показує історичний досвід, всі дискусії, що велися навколо авторського законодавства, переважно впливали на інтереси тих же видавців та книгопродавців, тобто, на розповсюджувачів продуктів художньої творчості. Саме їм, а не авторам, діставалась і дістається більша частина прибутків.

Дискусія, що розгорнулася в ході нещодавно проведеного круглого столу “Авторське право та суміжні права у телерадіопросторі. Автор і користувач інтелектуальної власності” зайвий раз стала підтвердженням того, що ні у авторів, ні у людей, що збираються займатися захистом їх прав, так і не склалося чіткого розуміння – які саме практичні завдання їм треба вирішувати. І неспроможність прийти хоча б до якихось висновків, що становили б саме практичну цінність. Натомість, довелося почути дещо інше. Наприклад, не надто, на мій погляд, перспективні претензії українських кінематографістів на отримання якихось дивідендів від демонстрації своїх фільмів, створених ще за радянських часів. Особисто я був би радий, якби їм вдалося досягти хоч якогось поступу в цьому, але загалом це нагадує намагання робітників якого-небудь “Норильского никеля” повернути своє підприємство у загальнонародну власність.

В обох випадках власність перейшла не найчеснішим шляхом в руки людей, що не надто обтяжували себе моральними нормами. Але зараз це право власності вже достатньо застережено юридичними нормами, для того, щоб не залежати від “благих намірів” самих авторів. Весь “золотий фонд” радянського кінематографу перейшов у розпорядження комерційних підприємств, і, відповідно , приватних осіб, які їх очолюють. Все це відбулося на очах пасивно спостерігаючої “кінематографічної громадськості”, яка, мабуть, пов’язувала свої надії з міфами про надприбутки творчих особистостей у цивілізованому західному світі. Не врахувавши при цьому, що ці надприбутки стосуються дуже невеликої частки митців, і є наслідком певної економічної кон’юнктури і вельми складних корпоративних домовленостей. Шлях від надій до розчарування виявився недовгим…

Так само абстрактними є і нинішні сподівання на рятівну роль держави, яка “зобов’язана турбуватися” про культуру. Наслідки цієї турботи помітні “неозброєним оком”.

Висновки прості. Так чи інакше, суб’єктам авторського права в Україні – в першу чергу авторам і, меншою мірою, користувачам доведеться усвідомити, що в часи, коли культурні цінності оцінюються виключно за шкалою фінансового успіху – їх взаємні стосунки будуть історією безперервної боротьби інтересів . Боротьби авторів і видавців, продюсерів і виконавців. І, навіть, всіх їх разом проти звичайних читачів чи глядачів, багато з яких доступ до якісного культурного “продукту” отримують з рук “піратів”, бо їм недоступна ліцензійна продукція. Успіхи і поразки в цій боротьбі будуть, очевидно, чергуватися.

І в цій тривалій “війні” спроби ввести і дотримуватися жорсткої регламентації, на зразок декларованої зараз УААСПом, хоч і необхідні, але все ж залишаються не більше як “боями місцевого значення”.

Читайте також:

Авторські права – і державні збирачі