У центрі драми — щойно одружені Тарас (Роман Луцький) та Оля (Ірина Нірша), які проводять медовий місяць у власній новій квартирі. Вони захоплені одне одним значно більше, ніж тривожними новинами. Однак на світанку 24 лютого прокидаються від потужних вибухів за вікном.

Роль чоловіка в тизері, знятому за підтримки Українського культурного фонду, виконав Роман Луцький, відомий за фільмами «Відблиск», «Безславні кріпаки» та «Віддана». Його дружину грає молода акторка Ірина Нірша — раніше зіграла в короткометражці «Маляр», а також працювала тренеркою з акторської майстерності у стрічці «Бачення метелика». Режисерка проєкту Жанна Озірна — учасниця Berlinale Talents 2020, авторка короткометражних фільмів «Зустріч», «Благодать» і «Дорослий». Співавтор сценарію — режисер картини «Ля Палісіада», лавреат премії «Кіноколо» Філіп Сотниченко.

• Читайте також: Від Маріуполя до Люксембургу. Несподівані результати Національної премії кінокритиків «Кіноколо»

Унікальність «Медового місяця» в тому, що він повністю розгортається в межах одного помешкання та лише за участю двох акторів. Будучи правильно втіленим, цей сюжет може стати фестивальним хітом.

Продюсером фільму виступає Дмитро Суханов («Мої думки тихі»). Наразі триває етап розробки й пошуку фінансування. Так, у  листопаді проєкт візьме участь в одному з найвпливовіших пітчингів Сoco Pitch (Connecting Cottbus), що підтримує фільми Східної Європи на етапі розробки. Команда матиме змогу представити розширений шестихвилинний тизер і позмагатися за можливість отримати фінансування. Цьогоріч до участі в кіноринку відібрано 19 проєктів, два з яких — українські.

Дмитро Суханов відповів на наші питання про роботу над фільмом і про перспективи українського кіно під час війни.

Дмитро Суханов

— Дмитре, спочатку пару слів про вашу біографію. Як ви зайнялися кіно?

— Спочатку це були артпроєкти й реклама. Свою першу компанію я відкрив у 2003 році, робив сервіси для іноземних замовників. Більш-менш прозорі правила фінансування кінематографа в Україні з’явилися вже з приходом Пилипа Іллєнка, після Революції гідності. Спочатку ми випустили пару документальних фільмів. У 2017 році взяли участь у фінансуванні комедії Антоніо Лукіча «Мої думки тихі» та британсько-української копродукції «Спадок брехні».

— Як з’явився задум «Медового місяця»?

— Ідея сценарію народилась у Жанни Озірної у 2022 році. І виглядало так, що це можна профінансувати без залучення українських коштів. Дуже герметична історія: одна локація і два актори, водночас дуже цікава, може стати магнітом для іноземців. Ми одразу подали її на рівні концепції на індустріальну платформу When East Meat West у Трієсті. Поїхали туди й отримали дуже багато порад і відгуків. Також змогли залучити Філіпа Сотниченка як співавтора сценарію.

— А ідея «Медового місяця» чим вас привабила?

— Ми всі в ситуації стресу, і є речі, про які дуже складно говорити напряму. Навіть існує переконання, я би сказав, досить обґрунтоване, що деякі травматичні питання краще поки не порушувати. А ця історія унікальна тим, що говорить про війну, не говорячи про неї. Світ наразі сприймає нас через новини. Для них це досить рутинна абстракція. І коли ви позначаєте себе «я з України», одразу стереотип виходить на перше місце. А коли починаєте говорити через особисту історію — ось люди, з ними трапилося таке й таке — то це закордонних глядачів цікавить, оскільки розмова через особисте життя знаходить глибший відгук. Власне, «Медовий місяць» говорить у першу чергу про особисту історію, про життя, кохання і надію. Війна — це не абстракція, а мільйони особистих історій. Якщо через мистецтво ми зможемо доносити їх, то це буде набагато серйозніша комунікація з іноземною авдиторією.

— Причому сюжет оманливо простий: двоє героїв, одна квартира. Але насправді, якщо йдеться про повний метр, робота дуже складна: не сховаєшся за великою групою акторів, за зміною локацій.

— Так, дуже складне завдання для дебюту. Таке творче обмеження спонукає бути дуже винахідливим у тому, як ви будете тримати увагу залу півтори години. Їх не багато, але є світові приклади, коли таке вдалося.

— А що вам як людині, досвідченій в індустрії, подобається в Жанні Озерній як у режисерці?

— Ми зустрілися ще три роки тому, коли вона шукала продюсера для свого іншого проєкту «Нижній горизонт». Вона непередбачувана в найкращому сенсі. Вона розвивається. Я вважаю, що Жанна вміє закласти своє бачення у сценарій, має великий творчий потенціал. Сподіваюся, що зможу допомогти розкрити його.

— Ви згадували, що ця ідея має шанси бути втіленою винятково коштом закордонних партнерів. Це справді можливо? Наскільки я пам’ятаю, то закордонні гроші дають тільки коли є певні гарантії від країни-виробниці.

— У нас бюджет буде менш ніж 200 тисяч доларів. Це потрапляє в нішу, яка називається мікробюджет. Для опрацювання мікробюджетів є окремі програми, але, звісно, ви не кожну історію можете зробити в таких лімітах. Програма, в якій ми зараз перебуваємо, — просто одна з можливостей. Але в нас є ще план В, план С.

• Читайте також: Де знайти гроші на контент. На Kyiv Media Week представили можливості

— Над якими проєктами ви ще працюєте?

— Unspoken («Невимовлене») — українсько-польський мінісеріал, який має грант на написання сценарію від Фонду за творчу рівність компанії Netflix за підтримки Української кіноакадемії, а також отримав головну нагороду на найбільшому серіальному фестивалі Series Mania (Лілль). Наразі ми в перемовинах із кількома стримерами, бродкастерами й інвесторами. Також два проєкти наразі заморожені: «Нижній горизонт» Жанни Озірної — не військова, але дуже потужна історія про передумови війни, про втрачену чи вкрадену самоідентичність і «Місто» Михайла Маслобойщикова.

— У мене лишається одне питання, але воно, мабуть, головне для всіх кінематографістів. Які перспективи в нашого кіно на наступний рік? Не фінансують нічого, індустрія зупинилася. Що далі?

— Дивіться, ми, звісно, залежимо від загального стану в країні та становища на фронті. Ще до вторгнення я говорив, що дешевше інвестувати в культуру, ніж будувати танки. Зрештою, так воно і вийшло, бо недоінвестована культура, недосформована, а десь і вкрадена самоідентифікація привели нас до передумов війни. І в цьому питанні наразі двояка ситуація. Так, культура має фінансуватися навіть протягом війни, бо це інформаційно-культурне протистояння. У світі нас сприймають досить абстрактно та стереотипно, а Росія багато інвестувала часу та грошей у романтичне сприйняття своєї культури в Європі. Ми це все бачимо і в Італії, і у Франції: вони досі тим зачаровані. Україна на новій хвилі має можливості протиставити сучасні наративи. Але якщо це не буде профінансоване, то матимемо повний культурний провал. З другого боку, країна потерпає від бюджетного дефіциту. Коли стоїть питання фізичного виживання людей на фронті, в лікарнях, то складно говорити, що хай там хтось помре, але зате ми робитимемо крутий творчий продукт.

Є можливості шукати гроші за кордоном, навіть на рівні інституцій. Європа намагається допомогти, як може. Але, звичайно, коли ми говоримо про те, щоб Європа фінансувала замість України десятки-сотні мільйонів євро у національне кіно, то це все гроші європейських платників податків, і вони резонно можуть спитати, чому мають платити за все це. Так чи так, але те, що Європа робить, — досить круто, хай і повільно. Я не можу сказати, що у нас взагалі нічого немає. Наприклад, зараз можна знайти фінансування за кордоном для документалістики. А от щодо великих ігрових проєктів, де вже ви за великі фестивалі можете боротися — інша ситуація. Тож так, це буде дуже кризовий рік. Одна частина творців потерпає від браку фінансування, а других убивають на фронті фізично.

Фото надані Дмитром Сухановим