Як же це так можна критикувати ізраїльске керівництво?! Адже дружина Цезаря має завжди бути поза підозрою.

Втім, здивувала мене навіть не сама образлива реакція, скільки одразу питання: скільки мені за це заплатили?. Тобто, реноме як окремо взятих українських журналістів, так і цілих редакцій, у яких вони працюють, не допускають того, щоб у голові пересічного глядача виникла ідея про те, що українські журналісти можуть щось робити, виключно виходячи з власних переконань. Всі вже звикли, що все, що ми робимо, ми робимо виключно за гроші. Втім, бог з ними, з цими грошима. Повернемося до суті проблеми.

Більшості українських медіа, як і у багатьох попередніх випадках з надзвичайно важливими подіями міжнародного життя, не вдалося вийти за рамки традиціії наслідування медійного мейнстріму, знову ж таки з американським ухилом (європейський ухил у цьому випадку якраз був майже виключно не на стороні тієї політики, яку проводить ізраїльске керівництво), і більшість засобів масової інформації зайняли однозначно проізраїльську точку зору на те, що відбувається на окупованих територіях. Одні це робили свідомо, зважаючи на позицію власників газет чи телеканалів, інші ж піддалися на те, що в Ізраїлі називають словом «хасбара», тобто, по-нашому - PR.

А дехто з українських коментаторів знову не втратив можливості вписати все у контекст антитерористичної мегакампанії «після 11 вересня» - мовляв, палестинці - терористи, тому Ізраїль бореться з ними. Втім, особисто я до цієї дати - 11 вересня - та її наслідків ставлюся досить обережно, оскільки її, нагадаю, з задоволенням використала ціла низка країн, що отримали карт-бланш у застосуванні сили проти будь-яких політичних груп, що сповідують точку зору, відмінну від офіційної. Або ж цю дату було просто використано для обмеження персональних свобод та посилення адміністративного тиску на громадянське суспільство.

Що ж до Ізраїлю, то там у таборі правих сил, до якого належить і нинішінй прем`єр Шарон, одразу після 11 вересня все сильніше почали лунати голоси на користь того, що там теж потрібно проводити свою антитерористичну кампанію, тим більше, що якшо у США таких терористів одиниці, то в ізраїльскому випадку йдеться про вимушене сусідство з цілим народом - потенційним терористом плюс вороже арабське оточення, до зубів озброєне ядерною та хімічною зброєю. Якщо все це помножити на антиарабську істерію, що прокотилася Сполученими Штатами після 11 вересня, то неважко зрозуміти, чому там ізраїльска «хасбара» потрапила на потрібний грунт.

У Європі все вияилося набагато складніше - наявність історичного досвіду колоніалізму та у зв`язку з цим наявність відчуття історичної провини за нього серед певних ліберальних кіл, великі політично активні мусульманські громади та полікультурний досвід толерантності, плюс пропалестинська налаштованість більшості журналістської громади, особливо у Великій Британії - все це зробило ізраїльску «хасбару» неефективною.

В Україні «хасбара» частково спрацювала. З багатьох матеріалів можна було зрозуміти, що ця боротьба - справа виживання держави Ізраїль, хоча насправді більше йдеться про фізичне виживання палестинців. Можна було також зрозуміти, що ізраїльське суспільство об’єдналося у моноліт задля перемоги над тероризмом - насправді, це також не зовсім так: існує досить потужний рух і у пресі, і у наукових колах проти колоніальної практики сіонізму як ПЕРШОПРИЧИНИ цього багаторічного конфлікту - чого вартий лише 50-тисячний мітинг миру на площі, де загинув експрем`єр-міністр Рабин, що пройшов 11 травня цього року.

Можна було також зрозуміти, що немає «відбою» від резервістів, що хочуть «мочити» палестинців. Насправді - існує досить велика кількість резервістів, які відмовляються йти воювати на окупованих територіях, і їх кількість вже перевалила за чотири сотні. Втім, єдине, чого майже ніхто не сказав в українському медійному просторові - про ПЕРШОПРИЧИНИ цієї багаторічної боротьби. Тому на форумі одного з телеканалів я знайшов такий постінг від одного з глядачів: ви не могли б розповісти, чому цей конфлікт виник взагалі. Втім, цей канал так і не відповів на питання глядача. А відповісти на це питання дуже легко: коли на одній території (Палестини) мешкають люди (палестинці), мають свою землю, свої будинки, свій побут, свою культуру (на цьому місці мої ізраїльські знайомі обов`язково сказали б, що ніякої культури у них немає, тому що палестинці щоcь на зразок untermenschen) і тут з`являються інші люди (євреї з діаспори), які все це у них забирають, а тих, хто там мешкав, перетворюють у заручників колоніальної системи - когось виганяють в інші країни, когось на все життя поміщають у табори для біженців, когось піддають тортурам, а когось і вбивають. І зовсім не дивним для мене є те, що одного дня палестинці починають боротися за своє ЗВІЛЬНЕННЯ. От навколо чого цей конфлікт. Усе інше - лише НЮАНСИ.

Втім, багатьом українцям ідеї національно-визвольного руху ані у палестинсьому контексті, ані у будь-кому іншому не зрозуміти: одні з них отримали свою незалежність випадково, за збігом історичних обставин, інші взагалі розглядають це явище як тимчасове. Тим більше, що є одна держава, яка, як і у випадку з палестинцями, цю ідею тимчасовості незалежності України всіляко підкріплює, випестовує і будь-якими способами дає зрозуміти: кордони нам не потрібні, усе тимчасово, ви усі тимчасові, такої країни, як Україна, просто немає, культури вашої також немає - є субкультурний сурогат, а мова - та це ж просто «южно-рускій говар». Є і свій губернатор – Черномирдін, той, якщо треба - тусується з козачками на Січі, грає на баяні, а якщо треба - грубо втручається у внутрішні справи України, зіштовхує її з іншими державами (пам`ятаєте, як у випадку з резолюцією щодо українських виборів в американському конгресі?). Будь-яка інша країна за подібне вже давно б виштовхала «засланого козачка» за свої межі. Але не Україна. Вона, на відміну від палестинців, так і не доросла до ідеї про те, що за своє звільнення необхідно боротися. До ідеї, що не буває колоніалізму хорошого чи поганого, поступового та м`якого чи агресивного. Що колоніалізм - він один, хоча часто має різні форми та іпостасі, і з ним необхідно БОРОТИСЯ.

Колись хтось із вчених казав, що кожен історик повинен бути ревізіоністом. Те ж саме можна сказати і про журналістів. Втім, у цій ситуації журналісти знову виявилися більше стенографістами, більше готовими на констатацію факту, аніж на його осмислення і переосмислення, і тому разом з мовчазною більшістю погодилися з нашою землячкою Голдою Меєр, яка змогла увійти в історію вже однією своєю фразою про те, що «ніякого палестинського народу не існує».

Взагалі, я не збирався у цій статті розбирати позиції того чи іншого засобу масової інформації, тієї чи іншої програми, оскільки своєю метою я бачу не нав`язування своєї точки зору як єдино вірної (вона такою не є), а започаткування дискусії, у результаті якої можна буде серед усієї множини думок намагатися виділити дещо, дуже схоже на істину. Втім, не можу не згадати одну програму, яка з`явилася минулої неділі, 12 травня, на ЮТАРі, з ведучим Юрієм Самойловим. Чи то свідомо, чи то з небаченої до цього наївності, автори програми настільки пройнялися «хасбарою», що в ефірі з`явилися абсолютно дивовижні речі: «Саме Ізраїль створив світ таким, яким він є сьогодні» (а, як вам?), «головне, чого прагне сьогодні Ізраїль - це миру (sic!!!!!)», «оточений державами-агресорами, що прагнуть скинути його у море» (це просто якийсь blast from the past). Якби це було зроблено не так грубо, такій позиції могли зрадіти навіть найприскіпливіші ізраїльскі пі-ар-ники і можливо, вони б навіть захотіли, аби усі журналісти, що висвітлюють події у регіоні, так легко вірили у те, що їм говорять. Втім, більшість журналістів виявилися не такими, і поставили під сумнів те, що говорить офіційна пропаганда.

Пастор Мартін Немьоллер колись казав: коли «прийшли» за комуністами - я не став їх захищати, бо я не був комуністом. Коли прийшли за членами профспілок - я також мовчав, бо до них не належав. Коли прийшли за католиками, я також змовчав, бо був пртестантом. А коли прийшли за мною, вже нікого не лишилося, хто міг би за мене вступитися. Розмаїття думок та позицій та наявність альтернативних офіційній систем цінностей потрібне хоча б для того, аби українці як спільнота, що колись мріє долучитися до європейських цінностей (прийнамні, якщо не усіх, то найкращих з них), одного разу не проснулися, і не зрозуміли, що від субпассіонарної, як її називав Гумільов, Європи вже нічого не лишилося, а більшість водночас перестала бути тим, що було уособленням європейської демократії - космополітичної, толерантної та різноманітної.