Журналісти хочуть їсти. Журналісти хочуть забезпечувати свою родину. Журналісти хочуть слави, грошей і суспільного визнання. Більшість з них хотіли б зберегти при цьому чисте сумління.

У всьому цьому вони нічим не відрізняються від людей будь-якої професії. Є лише одна, але суттєва відмінність.

Навряд чи можна назвати ще якусь професію, до якої громадська думка пред’являла б такі високі вимоги. Про це свідчать перманентно виникаючі дискусії навколо етичних норм журналістики, створення спеціальних комісій, покликаних оцінювати моральний рівень колег і постійне бажання творити і вдосконалювати різноманітні етичні кодекси. Дивуватися цьому теж не доводиться. У наскрізь медіатизованому суспільстві ціна журналістської позиції, так само, як і їх професійного уміння, неймовірно зросла. Чого не можна сказати про заробітну плату чи розміри авторського гонорару (у всякому разі, якщо вести мову про їх середній розмір).

Як сумістити задоволення власних, цілком нормальних людських потреб, моральні принципи, права громадян на чесну та неупереджену інформацію та інтереси власників і видавців ЗМІ? Хоч це питання не прозвучало на з’їзді НСЖУ, так би мовити, дослівно, але практично всі виступи делегатів по суті були ілюстрацією до нього. При цьому часто, пропонуючи варіанти вирішення проблем українських мас-медіа, делегати висловлювали взаємовиключні думки. Прагнення до свободи слова, наприклад, без будь-яких проблем поєднувалося з ностальгією за патерналістською роллю держави або надіями на спонсорів (очевидно, безкорисливих). Не можна не віддавати належне тим зусиллям, які докладає НСЖУ та її керівник Ігор Лубченко для того, щоб хоч якимось чином структурувати журналістську спільноту та надавати колегам (особливо в регіонах) посильну допомогу. Але достатньо було проглянути програмну декларацію з’їзду НСЖУ, щоб натрапити на сентенції такого роду: “створення за підтримки уряду та незалежних джерел фінансування Фонду солідарності захисту свободи преси та інформації, для індивідуальної допомоги журналістам, а також для підтримки окремих ЗМІ, що відчувають на собі політичний тиск”, або “створення власного професійного впливового видання за фінансової допомоги спонсорів”. Певна річ, нічого поганого у таких намірах немає. Як і немає нічого спільного із справжньою незалежністю. Взагалі, документи, прийняті на з’їзді, свідчать, як непросто еволюціонує Спілка журналістів від властивої їй ще у радянські часи ролі монопольного розпорядника державних коштів до організації, головною метою якої є захист корпоративних інтересів своїх членів. Поряд з конкретними пропозиціями, що стосуються вдосконалення інформаційного законодавства України, зменшення податкового тиску на ЗМІ, турботи про соціальний захист та охорону здоров’я працівників ЗМІ, НСЖУ так і не змогла встояти перед спокусою “подальшого посилення своєї ролі у громадсько-політичному житті країни”. При цьому перебуваючи “у потенційній конструктивній опозиції до влади”. Всі ці досить туманні формулювання фактично суперечать спрямованості на зміцнення корпоративної солідарності. Адже громадянське суспільство, прагнення до якого декларують чи не всі політичні і неурядові організації, є, за визначенням навіть західних фахівців, породженням тотального і всеохоплюючого конфлікту різноманітних приватних інтересів. В “атомізованому” суспільстві, всі члени якого знаходяться в стані безперервної взаємної конкурентної боротьби, реальна корпоративна солідарність можлива, як показує і світовий досвід, лише за умови, коли політична орієнтація, питання ставлення до існуючої влади чи, наприклад, майновий ценз не є критеріями для об’єднання. Припущення, що якесь професійне об’єднання намагатиметься втримати своїх членів у рамках чи то опозиційності, чи то, навпаки, лояльності до влади мало того, що нереалістичне – воно лише свідчить про тоталітарні “рудименти” мислення нинішнього керівництва НСЖУ. Навпаки, позбувшись будь-якої ідеологічної і партійної орієнтації, зосередивши зусилля на вирішенні суто правових, етичних, соціальних та економічних проблем журналістів, Спілка могла б утвердитися в статусі саме “загальноцехової” структури. Для якої утиски за політичними мотивами відомого журналіста і невиплата зарплати репортеру бульварної газети були б явищами одного порядку. Як і порушення професійних принципів чи то опозиційними , чи то провладними ЗМІ. І сприймалися однаково – як порушення прав або обов’язків професіоналів.

Високооплачувані популярні телеоглядачі і кореспонденти районних газет повинні мати єдині права і обов’язки в рамках свого професійного цеху. Така рівність і почуття взаємної відповідальності , власне, тільки і можуть гарантувати ефективність діяльності професійного журналістського об’єднання, його здатність надавати практичну підтримку своїм членам.

Що ж до вирішення питань матеріального забезпечення діяльності Спілки журналістів, то , судячи з усього, їй ще довго доведеться покладатися на благодійну допомогу чи державну підтримку. У всякому разі, до того часу, коли рівень фінансової винагороди журналістської праці не відповідатиме рівню вимог, які ставить до них суспільство. Що, в свою чергу, дозволить вести її діяльність переважно за рахунок членських внесків і гарантує давно омріяну незалежність.

Загалом, із суто організаційними проблемами делегати ювілейного з’їзду справились без особливого напруження, визнавши роботу правління задовільною і переобравши Ігоря Лубченка на новий термін. Вирішення всіх інших проблем, в тому числі й тих, про які згадувалось вище, вимагатимуть значно більше часу і спільних зусиль всього журналістського співтовариства…