Щорічно 23 серпня українці відзначають День прапора. Як виявилося, у багатьох із наших колег є своя особлива історія. Хтось уже давно надає йому певного символізму, а хтось почав більше цінувати після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Деякі з наших журналістів опинилися в окупації, а деякі проїхали ледь не пів світу з українським прапором у руках.

Усі ми об’єднані любов'ю до нашого особливого жовто-блакитного. Він згуртовує нас у спільному почутті національної гідності та приналежності до України. Бачиш рідний прапор — і на душі стає легше, знаєш, що поруч наші люди.

Наталія Лигачова, шефредакторка «Детектора медіа», голова громадської організації «Детектор медіа»:

«Україна без Кучми», 2000 рік

В ноуті знайшлося два фото з нашим українським прапором зі ще «доісторичної» епохи, події якої для багатьох молодих журналістів — уже лише сторінка історії. Перше фото — під час однієї з акцій «Україна без Кучми», 2000 рік. Акція розпочалася після вбивства Георгія Гонгадзе 16 вересня та тривала кілька місяців. На другому фото — акція «Повстань, Україно!», 2002 рік. На фото я без колег-журналістів, серед активістів, хоча насправді журналісти збиралися стихійно разом під час таких акцій. Українські прапори були обов'язковими атрибутами всіх громадських протестів. Тим більше, що однією з версій вбивства Гії Гонгадзе одразу був російський слід (хоча багато хто намагався від нього відвести).

«Повстань, Україно!», 2002 рік

А от у 2002 році абсурдом ситуації було те, що в акціях протесту брали тоді участь і «Рух», і водночас Комуністична партія України, Соціалістична… Такі вже бувають реалії, коли до суспільної боротьби проти автократії приєднуються політики. Її, втім, уже тоді приїхав підтримувати натовп російських політтехнологів, а Адміністрацію президента очолив Віктор Медведчук. Журналісти під час акцій, висвітлюючи їх, безумовно, не були відстороненими. Скажу прямо, всі ми тоді виступали проти режиму Кучми. Але не приєднувалися до жодної з політичних сил. Пам'ятаю цікавий момент: під час акції 2002 року велика кількість журналістів пішла разом із колоною протестувальників на Банкову. Є навіть іще одне фото в мене з живим тоді ще Сашком Кривенком, Юлією Мостовою, Оленою Притулою, іншими. І ось у якийсь момент на Лютеранській Мостова мене підштовхнула в бік та сказала: подивися вгору. Я дивлюся — а на дахах будинків люди. Не знаю, чи то були снайпери, чи просто представники якихось спецслужб, але ситуація одразу здалася більш серйозною, ніж на початку. Хоча тоді все ж таки протести завершувалися мирно. Втім, ми пам'ятаємо і про 9 березня 2001 року, і про події в Донецьку 2004 року тощо... До речі, саме після цієї акції «Повстань, Україно!» журналісти зібралися в офісі ГО «Хартія 4» та почали думати, що робити далі: політики — то їхня справа, а що робимо ми, журналісти? Ця зустріч стала прологом до створення «Маніфесту українських журналістів» проти цензури, який тоді підписали більше як 500 медійників зі всієї країни, медійної профспілки, внесення в законодавство заборони цензури тощо.

Фото 2013 року — 1 грудня, початок масштабування Євромайдану до національного протесту, Революції гідності, коли після побиття студентів-протестувальників на вулиці Києва вийшли сотні тисяч людей. Ми серед них із Володимиром Куликом і Євгеном Бистрицьким. І купа жовто-блакитних прапорів.

Український прапор майорів і на всіх акціях найбільш великого й ефективного журналістського руху в Україні — «Стоп цензурі!». Фото 2010 року, перша масова акція протесту, коли сотні журналістів пройшли від Майдану Незалежності до Адміністрації тодішнього президента Януковича, щоби передати лист-протест проти цензури. Власне, ганебне правління президента-зрадника розпочалося саме із запровадження цензури на телеканалах, проти чого одразу й повстали журналісти. Команда «Детектора медіа» (тоді ГО «Телекритика») була серед засновників «СЦ!».

Акція «Стоп цензурі!»,  2010 рік

Тобто український прапор був завжди символом боротьби за свободу, символом протесту суспільства проти авторитаризму. І зараз наш народ виборює в надважких умовах повномасштабної війни з Росією не лише загарбані в нас території, взятих у заручники людей в окупованих районах. Перш за все ми боремося за свободу та цінності демократії. І це надважливо розуміти й нашим західним союзникам.

Галина Петренко, директорка ГО «Детектор медіа»:

Концерт-акція на підтримку України. Вільнюс, березень 2022 року

Нещодавно була у відрядженні із закордонними колегами. На рецепції готелю ми всі дістали свої паспорти, і один із колег сказав із величезною повагою, побачивши мій: «Я дуже мріяв побачити український паспорт. Ось він який». Для мене і наш стяг, і наш паспорт, і наша країна — це гордість і любов.

Світлана Остапа, заступниця шефредакторки «Детектора медіа»:

Це я і мій старший син Сашко Остапа. Прапор на моєму будинку в Бучі. Ми його встановили торік після звільнення Бучі від окупації.

Але ще задовго до того в нас у редакції завжди висів прапор України. Потім поруч із ним ми повісили прапор ЄС, бо ще 15 років тому вірили, що Україна буде в Європейському Союзі.

Народний депутат 8-го скликання Григорій Шверк і Світлана Остапа, чатконференція «Телекритики», 2015 рік

Світлана Остапа і генеральний директор Національноі телекомпанії України Зураб Аласанія, чатконференція «Телекритики»,  2014 рік

На фоні цих прапорів «Телекритика» майже 19 років проводила чатконференції з медійними персонами і політиками. Гостями видання були керівники медіа, журналісти, телерадіоведучі, народні депутати, міністри, члени Нацради з питань телебачення і радіомовлення, ЦВК, заступники глави Адміністрації президента та інші.

 

Вадим Міський, програмний директор:

Прапор для мене — символ багатовікової боротьби за державу, громадянином якої я є. Ця боротьба триває все моє життя у різних формах. На фото я, ще юний, у розпал Євромайдану, загорнутий у прапор. Він досі зі мною, сподіваюся, збережеться і перейде у спадок дітям.

Оксана Наумова, журналістка:

Справжню цінність нашого прапора ми зрозуміли, лише опинившись в окупації. Коли росіяни знімали жовто-блакитні прапори з адміністративних будівель, коли за жовто-блакитну стрічку у волоссі можна було потрапити «на підвал», а жовта футболка в поєднанні із синіми джинсами стали причиною непроходження російського блокпосту.

Ми, жителі півдня, люди горді та дуже вперті. І чим більше нам забороняють, тим більше ширився спротив. У нас не було зброї, але ми озброїлися жовто-блакитними фарбами. Ми розфарбували ними паркани, стовпи, будинки, жовто-блакитні стрічки майоріли на деревах, світлофорах, бордах, транспортних зупинках… і в кожному серці. Весь Херсон майорів, усе місто стало суцільним прапором, який не зняти і не зафарбувати!

Марина Леончук, комунікаційниця:

Я перебуваю в Англії вже понад рік. Тут, попри поширену ІПСО росіян, що світ втомився від війни, англійці стверджують, що будуть «надавати допомогу, скільки потрібно: підтримувати зброєю та гуманітарним захистом жінок і дітей, тих, хто опинився тут після 24 лютого».

У Британії багато українських прапорів. Коли люди дізнаються, що я з України, вони ставлять багато запитань: як мені тут і яка ситуація в Україні. На жаль, обмежений словниковий запас англійської мови не дозволяє мені детально відповідати. Проте це не порожні розмови — я щиро відчуваю їхній інтерес.

Вважаю, що справжню цінність нашого прапора ми особливо усвідомили після повномасштабного вторгнення. Хоча ще у 2013 році ми всією сім'єю ходили на Майдан, поки це було безпечно. І «Марш мільйонів» ми проходили разом із моїм дворічним сином Гордієм. У той час у нас уже були невеликі прапорці, які ми зберігали в квартирі.

Ми з чоловіком виховували сина патріотом і в нього завжди було це розуміння.

Утім, коли ми опинилися в підвалах 24 лютого, прокинувшись від вибухів і ховаючись від ракет, — ми брали із собою прапор і дуже боялися бути похованими живцем. Але прапор заспокоював нас. Це якась була інстинктивна дія, яку я не можу пояснити.

Тривожний наплічник і прапор був із нами всюди: як їхали в Чернівці, летіли в Англію. Син сказав: «Нехай буде біля мене». І коли ми приїхали до нашої хост-фемілі, вони теж нас зустрічали з прапором. Весь цей час, поки ми жили в них, над їхнім будинком майоріли два прапори — Великої Британії та України.

Також багато підписаних прапорів мені надсилають військові — я плачу, адже інколи отримую повідомлення про те, що декого з тих хлопців уже немає в живих. І ці прапори — найцінніше, що в мене є.

Гюнель Бабакішієва, проєктна менеджерка:

Я живу у Вроцлаві. Тут усюди українські прапори з гаслом «Солідарні з Україною». На всіх міських трамваях прикріплено два прапори — польський і український. Не знаю, як для інших, а мені щемно. В перші дні постійно плакала під такими гаслами з прапором.

Українці десь раз на місяць збираються на головній площі, часто виступають наші співаки — «Тартак», Піанобой, «Бумбокс» або україномовні вуличні музиканти. Звісно, всі приходять із прапорами або у вишиванках.

Вроцлав, мабуть, найбільш українське місто Польщі, ще із 40-х років XX століття.

Ірина Валюк-Антонішена, SMM-менеджерка:

Я бачу його скрізь: у небі та полі, малюнках на стінах, в одязі, прикрасах, на ґанку будинку, квітах, транспорті, фемілі-луках і навіть, там, де часто не очікуєш.

Проте з життя до повномасштабного вторгнення найбільше запам'яталося те, як відчувається дух українців на футбольних матчах — особливо на трибуні вболівальників. Усе насичене українською символікою, всі заряджені, співають українські пісні, з кожного куточка лунає гімн. Люди підтримують національну команду — і ти відчуваєш це особливе єднання. Ми синьо-жовті, а означає — ми разом!

Зараз особливо не вистачає таких моментів. Але я вірю, що український прапор буде майоріти в кожному домі «від Сяну до Дону», особливо хочеться побачити його в українському Криму.

А поки — моє фото з українським стягом на фоні українських Карпат.