І якщо журналіст повинен бути відповідальним перед суспільством за свою інформацію, то в першу чергу, він має відповідальність і перед собою.

На написання статей про журналістську етику вже переведено чимало паперу, дискусії в Інтернеті – доходили часом до сварки. Водночас, спадає на думку те, що це затерте до дірок поняття ще досі чітко не визначене. І це зважаючи на доволі значну кількість законів, присвячених врегулюванню різноманітних питань в інформаційній сфері. Говорячи про журналістську етику, кожен уявляє щось своє. Одні акцентують на моральному боці поняття. Інші – орієнтуються на Захід, калькуючи різноманітні витяги з кодексів міжнародних медіа-корпорацій. Я ні в якому разі не заперечую можливої корисності західного досвіду. Але ж там інша культура, відмінні від наших цінності. Про яку хоча б відносну незалежність може йти мова, якщо кожен журналіст матеріально залежить від свого роботодавця? До того ж, крім економічних, існує безліч інших обмежень – від зовнішнього тиску власників видань до самоцензури.

Перший ворог журналіста – страх. Боязнь залишитися без роботи, видатися смішним, наївним чи не досить розумним, не сказати того, що потім може нашкодити. В результаті з’являються величезні статті, де пустодзвонні, помпезні фрази чергуються з зарозумілими й витіюватими. Такий собі акваріум з мильними бульками замість риб. Хто тут думає про якусь соціальну відповідальність перед читачем, який хоче отримати повну і доступну інформацією? Тільки й гадки, що про власну репутацію, як би не втратити авторитету. Здається, іноді ми забуваємо, для кого працюємо.

Я цілком “за” західну модель подачі інформації – чітке відмежовування фактів від власного погляду журналіста. Але ж виявляється, що сухі, нейтрально викладені і не приправлені емоційною оцінкою автора, факти не привертають увагу читача. І як знайти межу між власним поглядом і об’єктивністю, між інформативністю і прихованою рекламою? Таких питань занадто багато, щоб відповіді на них знайти в одному універсальному, на всі випадки життя, кодексі журналістської етики.

Просунуті правила, які приходять із Заходу, дещо навіть шокують ще не перебудовані під європейські цінності українські уми. Як бути, наприклад, з твердженням про те, що інформацію потрібно добувати за будь-якої ціни, буквально, платити інформаторові, вже навіть існують визначені розцінки за так звані “посередницькі послуги” - за зведення потрібних людей?

Щодо контролю. Можна сказати, що балачки про дотримання професійних норм журналістської етики вже мають реальне втілення – у вигляді Комісії з журналістської етики, що покликана контролювати журналістів, якщо це взагалі можливо. Виходить, ті, хто у складі комісії правлять за взірець тим, хто поза нею? Невже такі вже й безгрішні?