До річниці початку великої війни «Детектор медіа» публікує цикл розмов із медійниками, які вирішили служити в армії й боронять Україну зі зброєю в руках. Раніше ми опублікували інтерв’ю з Павлом Казаріним, Віктором Ожогіним, Сергієм Костинським, Лесею Ганжею, Олексієм Висоцьким, Олексієм Бобровниковим та іншими колегами. Нинішні герої інтерв’ю — журналіст hromadske Олексій Братущак та журналіст і фактчекер Максим Скубенко.

Олексій десять років працював журналістом 5-го каналу, був політичним кореспондентом «Української правди», каналу ZIK (звідки пішов через цензуру) та видання «Цензор». Також працював аналітиком в Інституті масової інформації, а в серпні 2020-го приєднався до команди hromadske як політичний спецкореспондент. Торік у вересні його репортаж «Танковий прорив росіян відбили під Донецьком» був номінований на конкурс професійної журналістики «Честь професії». У серпні Братущак став до лав ЗСУ.

Максим Скубенко в листопаді 2021 року очолив проєкт «Вокс Україна». Раніше, з липня 2019-го, він керував ініціативою VoxCheck. Нині він — головний сержант штурмового взводу у 5-й окремій штурмовій бригаді.

Обом героям інтерв’ю ми поставили однакові запитання.

— Чому ви вирішили піти на фронт?

Олексій Братущак: У 2014-му я працював журналістом 5-го каналу в Криму. Першого березня ми зустріли кількох російських військових спочатку під Верховною Радою Криму, а потім — цілу колону поруч із нашою прикордонною частиною в Балаклаві. Того дня вже стало зрозуміло: починається війна. І от тоді в мене були такі думки: війна близько — а я навіть автомат не вмію тримати. Що я буду робити?

На той час у Сімферополі жив мій друг Сергій Костинський. Ми з ним багато спілкувалися, і він тоді сказав: на війні треба робити те, що вмієш найкраще. От ти, мовляв, журналіст — то будеш знімати репортажі про наших військових. Сам Сергій після анексії виїхав із Криму, нині він служить у ТрО. А я в березні 2014-го більш як два тижні працював у Криму, потім почав їздити в зону АТО.

Навесні 2022-го військові значно обмежили роботу журналістів на фронті. Тоді я почав думати: а чи не піти мені пресофіцером? Це ж одразу можна отримати доступ туди, куди медійникам — зась. Але колеги з hromadske відмовили, переконували, що й на великій війні журналісти можуть зробити більше, ніж пресофіцери. Ми продовжували їздити на фронт.

І от одного літнього дня мені у дверях квартири залишили повістку. Десь чув, що це незаконно, що так не мають права робити. Такі розмови сприймаю як виправдання уклоністів. Для нас, громадян України, в Конституції прописано безліч прав — і лише кілька обов’язків. Один із них — захищати країну. Немає значення, як тебе покликали, — треба йти. От я й пішов виконувати свій обов’язок громадянина. Так, я не великий воїн, навряд чи значно покращу статистику «хороших росіян». Але визначені мені завдання намагаюсь виконувати якнайкраще.

Максим Скубенко: Я постійно забуваю, що саме казав про причини піти на фронт, і боюся, що в різних інтерв’ю буду по-різному говорити про це. Якщо чесно, не пам’ятаю якоїсь чіткої мотивації або історії. Точно знаю, що був до цього готовий. Я підготував рідних, підготував організацію, але не казав, куди піду. Мене взагалі хотіли евакуювати в якийсь бункер щось аналізувати. Я всім казав: так, так... А 24 лютого встав, випив трошки віскі (бо просто не знав, коли буде ще можливість) і пішов до військкомату. А мотивація… Не знаю, я ніколи над цим не замислювався. Це моя країна, я тут народився, я тут живу, а до мене прийшли якісь окупанти та забирають щось у мене, вбивають моїх. Що я, просто сидітиму? Я не уявляю, як би я просто сидів, знаючи, що вони творять.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя та країни?

О.Б.: Ставлення до життя почало мінятися ще у 2014-му. Свою роботу я порівнюю з губкою, яка вбирає в себе воду. Ми так само вбираємо всі почуття людей, із якими перетинаємось. На війні це частіше біль і страх. Кажуть, що все стає чорно-білим. Але з власними відчуттями — навпаки: ти за якісь миті можеш пережити всю палітру емоцій. Війна все загострює: біль від втрати знайомих, радість від зустрічей, почуття гордості за людей навколо. А ще починаєш цінувати життя, ті моменти щастя, які воно дає. І ще більше хочеться зробити приємного рідним і знайомим. Бо в нас усіх звузилися можливості радіти життю. Тож і в мене на війні усе загострилося: я почав більше цінувати близьких і гарні вчинки незнайомців, а ще — різкіше реагувати на мудаків і мудацтво. На службі став більше матюкатися. Але й жартувати намагаюся частіше. Щодо ставлення до країни — то жодних кардинальних змін у мене не сталося. Я люблю свою країну, пишаюся нею, бережу її. Це було як до війни, так і під час бойових дій від 14-го і донині. Так буде і після війни. Що би з країною не сталося.

М.С.: Я чітко зрозумів: у мене з’явилося багато терпимості. Це при тому, що в мене багато і нетерпимості, наслідки контузії, злість... Але водночас багато терпимості. Чому? Бо я потрапив в армію. Я ж не служив, я там узагалі чи то обмежено придатний до служби, чи взагалі непридатний — не пам’ятаю. А тут я побачив, що зустрілися цілковито різні люди. Російськомовні, україномовні — це фігня. Захищати країну стали люди, які в іншому світі, без війни, напевно, повбивали б один одного. А тут вони не просто дають відсіч ворогу, вони ще й витримують один одного. Мені самому іноді дуже складно, мене може злити якась людина. Але я маю зрозуміти, що ця людина робить, які її думки, мотивації, надії, сподівання тощо. Це складно, але шикарно, бо розкриває велику таємницю, чому українці такі об’єднані та цілеспрямовані, коли є загроза. Щойно ж вона зникає — між собою чубляться та собачаться. От і зараз: війна ще не закінчилася, а в нас знову це починається. Це, напевно, буде ключова проблема.

— Як за рік змінилася українська журналістика?

О.Б.: Ох… Усе погано. Або майже все. Професія переживає чергову кризу, зокрема, кризу кадрів. Багато хто пішов із професії з різних причин — від особистих до фінансових. Багато кого «пішли» в єдиний марафон. Та й перекваліфікація багатьох журналістів на фіксерів нашій професії переваг не додала. Хоча останнє якраз може позитивно спрацювати в перспективі. Наші колеги побачать, як працюють іноземці, чогось нового навчаться, побачать нові орієнтири для себе і в разі повернення в журналістику зможуть якісніше працювати.

Поки ж тішуся окремими історіями. Природно, що з-поміж усіх журналістських матеріалів приділяю увагу винятково воєнній тематиці. Є хороші приклади, як розкриваються журналісти hromadske, «Bihus.Info» та «Слідства», цікаві матеріали про війну з’являються на «УП» і «Цензорі». Але загалом наша журналістика тему війни не витягує. Відчувається брак кадрів, доступу до важливих спікерів і важливої інформації, певні обмеження воєнного стану.

М.С.: Що я там про терпимість казав? (Сміється.) Спочатку я ще намагався щось дивитися, щось слухати, сам писати. Зараз я це мало роблю: хіба що важливе для мене чи для підрозділу. Я не говоритиму, що журналістика змінилася в гірший чи кращий бік. Але я бачу клювання одне одного. Знову те саме: «у всьому винен Порошенко», «у всьому винен Зеленський». А ще типу «медіа» беруть коментарі: «От вояка з Бахмута каже, що Зеленський вкрав», «Вояка з Бахмута каже, що Порошенко мудак». І я такий: «Та ви їб...ся!».

Треба чітко розуміти, що людина, яка цілеспрямовано під час війни робить такі речі, — це або ідіот (і тоді вона явно не має бути журналістом), або продажна, що під час війни… На це вже навіть не вистачає слів. У мене немає конкретного прикладу, але я бачу, як журналісти цькують одне одного: той працює на Порошенка, той працює на Зеленського, а той працює на Медведчука. Це паскудно, це розбрат. У кожної з трьох сторін є своя аудиторія, і вони ці аудиторії нацьковують одна на одну. А ще гірше, коли цькувати починають людей, які намагаються змінитися. Якби я так робив тут, в армії, мене б уже закопали або я когось закопав. Зі мною тут яскравий чувак, який обожнює Януковича. Він зі мною в окопі сидить, стріляє москалів і каже, що вони сюди ніколи не сунуться, поки він живий. Так хороший він чи поганий? Я не знаю і не хочу судити, тому що в моєму домі сидить окупант, який убиває, ґвалтує, хоче знищити мене.

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

О.Б.: А чому саме після? За пару тижнів війна не закінчиться. Вона може тривати роками. І я вважаю, що рано чи пізно держава прийде до того, що почне відправляти нас на демобілізацію ще до закінчення війни, а на наше місце прийдуть наступні мобілізовані. От річниця початку широкомасштабного вторгнення — хороший привід для медіа порушити тему: а скільки мають служити мобілізовані? Нагадаю, під час АТО мобілізовані служили рік (затримувалися ще на пару місяців), хто хотів продовжувати служити — підписували контракт. Подібна практика важлива й тепер. Бо люди морально ламаються. Боєць може бути ззовні цілим і неушкодженим, але випаленим ізсередини. І тому треба визначати час служби за мобілізацією.

Отже, я припускаю, що зможу повернутися в журналістику ще під час війни. У цивільну журналістику. І сподіваюся, ще буде куди повертатися. А поки я під час служби щось пишу, щось знімаю. Мобілізовані журналісти справді отримали більший доступ до військових. Учора ми приїжджали в бронежилетах і шоломах з написами «Press», нас сприймали як чужинців, хоча при цьому переважно радо зустрічали рядові бійці. А сьогодні ми — в одному камуфляжі. Ми — свої. З нами більш відверті.

Я сам із Херсона. Окупація мого рідного міста — це особистий біль. Першого березня росіяни заходили в місто, я спостерігав за цим майже онлайн. Ось «Гради» накрили двір, де жила моя дівчина шкільних часів. Ось вони мінами чи снарядами обстріляли мою школу. Ось пройшли повз будинок мого друга. А наступного дня з’явилося відео з Бузкового парку з пошматованими тілами захисників Херсона. Того дня, 2 березня, я вже для себе визначив: треба робити матеріал про загиблих у тому парку, щоб їхній вчинок — вийти назустріч окупантам — залишився в історії. Я довго не міг нікого знайти, хто хоча би щось знав про той бій, про його учасників. І лише восени, вже під час служби, зустрів херсонську тероборону на Харківщині. І в них служив один із тих, хто вижив у бою в Бузковому парку, — Стас Вазанов. Він став першим, хто розповів історію того бою. Ми опублікували його розповідь на «УП». А далі одним за одним я знайшов інших бійців. Їхні історії — виняткові. Спілкуватися з ними — це наче повернутися на 100 років тому й зустрітися з Героями Крут. Бо ці жителі Херсонщини так само вийшли проти більших сил Росії та дали бій. Про них мають знати, їх мають пам’ятати.

Я вважаю, що мені пощастило піти служити й зустріти цих захисників мого рідного міста. І я таким чином закрив свій журналістський гештальт. Майже закрив, бо ще треба дві речі зробити. Мої колишні колеги-журналісти сприймають мене військовим, а військові дуже часто сприймають мене журналістом. От і перебуваю десь між журналістикою і службою.

М.С.: Я потроху й так намагаюся долучатися. Але зараз не хочеться лізти в якісь політичні розбірки, світоглядні питання. У такому сюрреалізмі — коли приїхав у штаб за 15 кілометрів від Бахмута, а тут цивілізація, можна поїсти суші, — хочеться приземленого. Що буде після війни?… Ох, дайте пережити, перемогти — а потім буду думати над цим. Зараз я хочу з гарячої ванни тиждень не вилазити. Фактчек… Ну, куди ж я без нього. Мене досі мучать, кажуть: треба це зробити, там перевірити. Відповідаю: добре-добре, он мої колеги — й відправляю до співробітників. А для організації це позитивно. В екстремальних умовах люди почали семимильними кроками зростати. Втім, давати копняка або виправляти косяки все одно доводиться. Тож повернуся я напевно, але не знаю, як це буде виглядати.

— Якою бачите перемогу? Що це для вас?

О.Б.: Якщо говорити про велику війну, що почалася торік 24 лютого, то ми вже перемогли. Згадайте, тоді Путін говорив про денацифікацію України. Під цим малозрозумілим висловом прихована справжня страшна мета. Це деукраїнізація. Або, простіше кажучи, остаточне розв’язання українського питання. Україна й українці мали назавжди перестати існувати. З цим завданням Кремль відправляв сюди свою орду. Згадайте останні дні перед 24 лютого. Весь світ із нами прощався. Нас ховали ще до початку великої битви. Пам’ятаєте, як у західній пресі з’являлися різні карти з планами вторгнення? Зараз вони знову виринають. Я тоді писав, що на цих картах не вистачає однієї деталі — там не було ЗСУ. Були напрямки руху росіян, але не було українців. Чергова така карта мене розлютила, і я написав: ось тут вказано, що росіяни підуть через Чернігівщину. А де на карті наша 1-ша танкова бригада? Хтось справді вважає, що там росіяни можуть влаштувати собі прогулянку? А ось Житомир — там, мабуть, наші десантники розбіжаться лише від вигляду триколору. Таким чином я описував, що плани на карті — це одне, а пройти наших військових — геть інше. Зарано нас ховати й малювати більшу частину України окупованою. І ми перемогли. Плани бункерного старця не реалізувалися. Україна встояла, українці вижили. І ще більше громадян усвідомили себе українцями, почали цінувати свою країну. Та й загалом у світі ми вже не десь на задвірках, ми — в центрі уваги. А ЗСУ тримає фронт для всього світу. Я якось вигадав для нас назву. Ми — армія світу, армія світла.

Отже, ми встояли. Це вже наша перемога. Що б не сталося, а Україна та українська нація житимуть. Питання лише, в яких межах існуватиме держава. І тут уже треба говорити не про нашу окрему перемогу, а перемогу всього світу й остаточну поразку Росії з її посіпаками. Хай би як не боялися початку третьої світової, але вона вже триває. Бо нині протистоять одна одній не лише армії України та Росії. Триває боротьба світла й темряви. І перемога світу — це не відновити світло на окупованих територіях України. Ні. Це принести світло в саму Росію. Аж до нашої «Республіки Зелений Клин».

Це не означає, що ми маємо йти завойовувати Росію — самі чи з допомогою союзних військ. Радянський Союз ніхто не захоплював, він сам розвалився, і в окремих його частинах засяяло світло. Щось подібне має статися і з Росією. І не лише з нею. З цієї війни світ має вийти сильнішим. Щоб він міг подолати темряву, в якому б віддаленому куточку світу вона не з’являлася. Ось така вона, велика перемога, для мене.

Ще одну перемогу я вже здобув. Навесні мені було дуже соромно, що я в перші тижні широкомасштабного вторгнення був не в Києві, а з родиною, і працював віддалено та з тимчасового офісу hromadske. Це відчуття з’їдало зсередини. І потім було соромно при зустрічі дивитися в очі знайомим, які весь той час провели в Києві. Наче я їх кинув. Тому піти служити — це і честь, і спокутування. А тепер хочеться здобути ще маленьку перемогу — нарешті возз'єднатися з родиною. Щоб моїм дітям не загрожували ані російські солдати, ані російські ракети. Я обіцяв малим зробити двоярусне ліжко. Треба встигнути, доки вони не виросли з креслень того ліжка.

М.С.: Якщо заглибитися у мрії, то наша перемога — це щоб уся Московія просто палала. Але я не хочу, щоб вони всі повмирали. Я хочу, щоб вони усвідомили. Хочу вловити оцей момент розпачу, болю. Коли вони усвідомлять, що вони не просто не якісь там найвеличніші, не просто програли — а що ніхто з них ніколи ніким і не був. Я хочу забрати у них все. Щоб навіть російська музика, російські книжки, російська мова більше не вважалися їхніми. Все забрати! Ось так це має бути. Ось тоді я буду дуже щасливим.