До річниці початку великої війни «Детектор медіа» публікує цикл розмов із медійниками, які вирішили служити в армії й боронять Україну зі зброєю в руках.

Раніше ми опублікували інтерв’ю з Павлом Казаріним, Віктором Ожогіним, Сергієм Костинським, Лесею Ганжею та іншими колегами.

Випусковий редактор програми «Вікна-новини» телеканалу СТБ Олексій Висоцький 23 лютого 2022 року повернувся додому з робочої зміни пізно. А наступного дня його роботою стала армія.

«У мене баул був напакований заздалегідь, тож збори багато часу не забрали. "Ти ж дітей поцілуй" — розширені очі дружини, бліде кохане лице. Скидаю баул, вже в берцях іду цілувати доньку, потім сина. Син прокинувся. "Війна, синку. Бережи наших дівчаток"», — так Олексій писав про ранок 24 лютого.

Олексій почав їздити на фронт ще з 2015 року як волонтер і військовий капелан. Цю службу він поєднував із роботою на телебаченні. Однак після вторгнення вирішив, що на полі бою буде корисніший, ніж на інформаційному фронті.

У перший день великої війни були черги у військкоматі, формування перших взводів під гупання вибухів. А вже ввечері перша рота батальйону Олексія розосередилася по периметру гостомельського летовища. «Потім був рубіж по річці Ірпінь. Ми — перемерзлі, очманілі від страшної перенапруги і безсоння, тримали стрій, а через наші голови "боги війни" навалювали по свинособаках. Оборона Києва, потужні обстріли наших позицій. І весь час страшний холод, постійний холод до кісток», — згадує він.

Після оборони Києва Олексій із побратимами поїхав на схід. Там він і тепер. Звідти він поспілкувався з «Детектором медіа» телефоном.

— Олексію, чому ви вирішили піти на фронт? 24 лютого була ваша зміна на роботі, але ви на світанку пішли у військкомат. Чи прийняли ви це рішення завчасно?

— З кінця 2015 року я почав регулярно їздити в зону бойових дій і як волонтер, і як військовий капелан. Це були виїзди на десять діб, під час яких мав допомагати солдатам (наприклад, як фронтове таксі, тактичний медик тощо). Після цього на два місяці я вертався на свою роботу у «Вікнах». Таким чином я працював у прямому сенсі на двох фронтах до середини 2018 року. І я дуже вдячний колегам із програми «Вікна», які мене в цьому підтримали й підміняли мене, щоб я міг служити. За той час я набув певних навичок. Був під обстрілами, дізнався, що таке жити в польових умовах. Тоді я служив при 72-й бригаді.

Ближче до 24 лютого 2022 року я вже розумів, що війна буде. Я моніторив ситуацію, і коли дізнався, що коло наших кордонів розташували шпиталі із запасами концентрату крові для переливання, то зрозумів, що вторгнення розпочнеться скоро. У мене був спакований наплічник. І рішення я прийняв завчасно. До всього за першою освітою я медик, і кілька років працював у бригаді швидкої допомоги, знаю, що таке екстремальна медицина. Тому я вирішив, що на цій війні буду кориснішим як медик і боєць, ніж як журналіст. Вибору в мене не було, адже інакше вчинити я не міг. Для мене і тоді, й тепер не було альтернативи.

— Як для вас почалось 24 лютого?

— Я дуже добре пам’ятаю цей день. Повернувся пізно зі своєї зміни; був вдома близько 23-ї години, повечеряв і ліг спати. Після 5-ї години 24 лютого, коли почалось бомбардування Києва, мені зателефонував головний редактор і сказав: «Почалось. Треба їхати на роботу, я за тобою заїду». Я сказав: «Добре». Він під’їхав до мого будинку — я вийшов у формі. Він перепитав: «Ти куди?», а я відповів: «На роботу, тільки вже на іншу. Підвези мене, будь ласка, до Святошинського військкомату». Він підвіз мене й поїхав у редакцію, а я пішов у військкомат. Там було напружено, багато людей. В обід була сформована перша рота нашого батальйону, ми отримали зброю і по чотири магазини до автомату, і ввечері вирушили під летовище в Гостомель.

— Чи за той час, як ви їздили на фронт у ролі військового капелана, ви проходили підготовку як військовий? Вчилися стріляти, користуватись різною зброєю тощо?

— Я проходив різні курси, і в тому числі й військової медицини з виїздами в польові умови. Окрім цього я прослухав лекції з психології про посттравматичний стресовий розлад. Хоч медиком я працював багато років тому, навички вдалося зберегти. Я цікавлюсь і медициною, і психологією. Читав і перекладав англомовні матеріали про посттравматичні розлади, про те, що переживають контужені бійці. Таким чином я себе готував.

— Ви служили як капелан; мали сан священника чи диякона?

— Капеланами дозволяють служити вірянам, які вже давно в церкві. Капеланом може бути рядовий служитель церкви. На той момент я не був дияконом, мій побратим і старший напарник Андрій був дияконом. Після початку вторгнення він також пішов служити як гранатометник і зник безвісти у травні 2022 року на Донбасі. Дуже сподіваюся, що він живий, можливо, зараз у полоні, і незабаром вийде на зв’язок. Він мій брат і по духу, і по зброї.

— У війську ви піхотинець і медик?

— Я бойовий медик взводу. Це той самий стрілець, який воює з іншими солдатами, але заразом зможе надати більш кваліфіковану домедичну допомогу, ніж інші солдати. Оскільки маю медичну освіту, то можу допомагати солдатам не тільки на полі бою, а й коли хтось хворіє. Зараз багато хворих, тому я виконую функції лікаря. Але в першу чергу я піхотинець, виходжу з побратимами на спостережні пункти тощо.

— Ви писали про «молитву Богу зі зброєю в руках». Чи легко вам було взяти до рук зброю і виходити на бій? Чи відповідає це служіння зі зброєю вашому внутрішньому стану?

— Абсолютно. Коли відбувається таке вторгнення, то альтернативи немає. Треба брати зброю і захищати свою землю, дружину, дітей. Це зовсім не суперечить моїм поглядам і переконанням.

— Як ви змінилися за цей рік великої війни? І як перебування на фронті відрізнялось від вашого попереднього досвіду служби в ролі військового капелана?

— Це неможливо порівнювати. Бо раніше було волонтерське служіння, а зараз повноцінна служба в легкій піхоті. Ми спершу воювали під Гостомелем, далі стояли у другій лінії оборони й захищали Київ, потім нас перекинули на Донбас. Тут я постійно беру участь у бойових діях і втрачаю побратимів. Війна сильно травмує. Я теж маю посттравматичний розлад. Приміром, нещодавно загинув мій побратим. Після цього, коли я повертався з медичного обстеження з Києва до Краматорська, то зустрів загиблого побратима на вокзалі. Він ішов мені назустріч, я бачив його до найменших деталей. Я аж закляк, бо знав про його смерть. А коли він наблизився за два метри до мене, я зрозумів, що це зовсім інший військовий, зовсім не схожий на мого брата по зброї. Мене просто накрило. Це ознака посттравматичного стресового розладу, на який страждають ледь не 90 % тих, хто брав участь у бойових діях.

— Знання з психології допомагають вам дати цьому раду?

— Дуже допомагають. Тому що важливо усвідомлювати проблему, тоді вона не шокує і її легше лікувати. Побачив симптом і розумієш, що таке буває з військовими. Хтось чує голоси побратимів, хтось їх бачить, комусь вони постійно сняться, хтось переживає епізод свого поранення, контузії тощо. Важливо бути до цього готовим і розуміти, що згодом із цим можна впоратись.

— А чи допомагав вам на війні ваш журналістський досвід?

— У фейсбуку я лишаю нотатки про епізоди, які трапляються під час служби у війську. Часто хочеться лишити спогади про ті чи інші зустрічі. Насправді я ніколи не прощався з журналістикою, просто вона для мене радикально змінила свій формат через війну. Днями я написав найстрашнішу нотатку у своєму житті про загиблого побратима. Це мій друг, який загинув у 24 роки. Це була найстрашніша журналістська робота. Її робити важко, але вона потрібна. Люди мають знати про загиблих героїв. Тепер моя журналістика стала воєнною.

— Мені здається, що журналістика — це можливість свідчити.

— Абсолютно слушно. Тому як не буває колишніх медиків, так і не буває колишніх журналістів.

— Чи плануєте ви після перемоги вертатись у журналістику?

— Безумовно. Я люблю і, як кажуть колеги, вмію це робити. Понад 20 років я працюю випусковим редактором.

— У вас журналістська родина. Ваша дружина Тетяна Висоцька працює ведучою в новинах.

— І це класно. Дехто говорить: не дай Боже працювати з дружиною разом. А я не розумію, як би ми могли працювати в різних сферах? Про що б ми говорили вдома? А так у нас завжди є спільні інтереси.

— Допомагає вам підтримка дружини?

— Так, вона сильно мене підтримує, переживає, молиться за мене. Ми з нею давно у шлюбі, і ми домовилися, що я ніколи їй не брехатиму. Звісно, я не можу сказати всю правду про те, що відбувається на фронті, але я намагаюсь бути максимально відвертим із нею і не приховувати нічого. Вона знає, де я, коли в мене бойовий вихід, коли я буду не на зв’язку. Їй, звісно, дуже важко. Вона зараз доглядає три родини. У нас двоє дітей, а крім цього з Херсона приїхали її батьки, також Таня вивезла з Херсона мого напівпаралізованого тата і старшого брата. До всього ще й чоловік на фронті і треба ще й за нього переживати.

Окрім дружини, мене підтримують колеги. Це команда «Вікон» і не тільки вони, а й уся волонтерська тусовка, яка допомагає нашому підрозділу. Днями, як я вертався з Києва, колеги передали мені два третіх мавіки (Mavic 3 — квадрокоптер, який використовують для аеророзвідки. — «ДМ») для наших пілотів і десять планшетів для навігації. Також дуже сильна моральна підтримка, ми завжди в контакті, я знаю, що відбувається в редакції Starlight Новини. Хоч я зараз і на війні, але не випадаю з контексту телевізійного життя.

— Ви з Херсона? Брали участь у звільнені міста?

— Я народився в Херсоні. Дуже сподівався, що нас перекинуть на звільнення Херсона. Але нас перекинули на Донеччину, адже в цей час були активні дії на сході.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя і країни?

— Я впевнений, що ми переможемо і я повернуся. Я вірю, що на нашу Україну чекає велике майбутнє. Вона зараз загартовується і дорослішає. Дуже подорослішало суспільство. Я не став песимістом на цій війні, я став темпераментним оптимістом. Через побратимів, які поряд, і через людей, які в тилу працюють на нашу перемогу. Важливо відчувати підтримку й допомогу. Тоді розумієш, що суспільство й військо — це єдиний механізм. Вони спаяні єдиною боротьбою, і ця єдність нікуди не дінеться. Стояти пліч-о-пліч перед проблемами — ця навичка залишиться й охопить усі сфери нашого життя. Я очікую, що після війни суспільство буде більш згуртованим, більш відповідальним, пам’ятатиме цю війну і стане сильнішим. Я вірю, що буде більше братерсько-сестринського духу в нашому суспільстві. А якщо це буде, то й інші успіхи не забаряться.

— Як ви бачите перемогу?

— Для мене перемога — це руйнація Росії як держави. Все інше, на жаль, не буде перемогою. Якщо ми просто вийдемо на кордони 1991 року, то це просто відтермінує наступне вторгнення. Вони не зупиняться. Бо без захоплення України вони не мають ідентичності як держава. Тому вони робитимуть такі спроби надалі.

Фото: Олексій Висоцький/Facebook