27 січня медіацентр «Україна» та Unit.city провели в Києві конференцію для медійників «Редколегія 2.0» (перша Редколегія відбулася в серпні 2022 року), де обговорювалася низка важливих для медіаспільноти питань, зокрема як ефективно працювати в актуальному суспільному контексті, як висвітлювати комунікацію влади та суспільства під час війни тощо. До цієї частини розмови долучилися соціолог Олексій Антипович, науковець і ветеран Євген Дикий, радник глави Офісу президента Михайло Подоляк, керівник інформагенції «Інтерфакс-Україна» Олександр Мартиненко та медіатренер, автор моніторингів «Детектора медіа» Ігор Куляс; модерував дискусію Андрій Шевченко, співзасновник медіацентру «Україна».

Читайте також найцікавіше з дискусій про висвітлення війни і про виживання медіа під час війни.

Андрій Шевченко, співзасновник медіацентру «Україна», модератор: Цю частину розмови ми вирішили присвятити обговоренню загального контексту, в якому ми працюємо. Ми намагалися залучити до обговорення людей, які не є журналістами, аби спробувати вийти за межі медійної бульбашки. Тож почнімо з Олексія Антиповича. Олексію, вас дивує те, що ви сьогодні бачите в опитуваннях українців?

Олексій Антипович, керівник соціологічної групи «Рейтинг»: Я дивувався протягом першого місяця війни, тому що основні зміни показників були зафіксовані саме в перший тиждень після початку повномасштабного вторгнення; після 1–7 березня значення принципово не змінювалися. Я вражений фактом цих змін та їхньою карколомністю. Хочу продемонструвати найпоказовіше.

Спершу про віру в перемогу. Ми запитували про це в українців іще до початку великої війни, в січні, й тоді чимало опитаних (38 %) не вірили в те, що Україна зможе відбити напад Росії. Але вже в перші дні після початку повномасштабного вторгнення 70 % опитаних декларували віру в перемогу, й надалі цей показник лише зростав — аж до 97% за останніми даними. Багато в чому ми тримаємося на цій вірі.

(Джерело: «Соціологічна група “Рейтинг”»)

Наступне — це оцінка правильності напрямку подій, які відбуваються в Україні. Протягом всієї історії незалежності українці стверджували, що держава рухається в неправильному напрямку, але під час Революції гідності частка українців, які позитивно оцінювали стан справ в Україні, зросла до 34%. Після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах уперше в історії України понад половина українців стверджувала, що ми розвиваємося в правильному напрямку. Звичайно, після цього ми знову повернулися до переважання негативу. Аж ось війна. Результати, отримані з початку повномасштабного вторгнення, є ілюстрацією нашої віри в перемогу: фактори єдності суспільства та спільної протидії ворогу вивели цей показник на висоту. Хоч я й упевнений, що після перемоги цей показник знову падатиме, історія України це добре ілюструє. Наші срачі нікуди від нас не дінуться.

 (Джерело: «Соціологічна група “Рейтинг”»)

Як змінилося уявлення українців щодо певних сфер? Насамперед зросло відчуття впевненості в майбутньому порівняно з 2018–2021 роками. Хоча де тут логіка, якщо надворі війна, а до перемоги, умовно кажучи, ще далеко? Але ми віримо — ось і відповідь. Політична ситуація, на думку українців, теж покращилася. Хоча скажіть, де ви зараз бачите політичну ситуацію в Україні? У сприйнятті звичайного українця внутрішньої політики в Україні просто немає. Але щодо матеріального становища та економічної ситуації в Україні змін майже немає: люди відчувають певні матеріальні труднощі, пов’язані з війною.

 (Джерело: «Соціологічна група “Рейтинг”»)

Також коротко прокоментую інші важливі показники. 97% українців підтримують проголошення незалежності України, хоча до 2014 року майже 50% стверджували протилежне або вагалися відповісти. Майже 10 із 10 українців вважають себе громадянами України, разом із тим чимало українців (51%) ідентифікують себе і як європейців. Відповідаючи на запитання про національність, 91% людей називають себе українцями. Також із початком повномасштабної війни значно збільшилася підтримка українцями вступу України до Євросоюзу. Третина українців тривалий час була проти вступу України до НАТО, а зараз 86% підтримують цю ідею.

У запитанні про те, що відчувають українці, думаючи про Україну, 75% висловили відчуття гордості. Але буквально рік тому лише третина пишалася тим, що вони українці, а більшість відчувала сум із приводу нашої країни. Це одна з найсерйозніших змін у соціальних настроях. Зараз фактично ніхто не відчуває байдужості до України. Сприйняття образу української держави стало значно більш позитивним (53% у 2022 році порівняно з 5% у 2021 році).

Чи дають раду своїм обов’язкам центральні органи влади? Держава і влада сприймаються позитивно, хоча на це радше впливають зовнішні фактори (в 2022 році 93% позитивно оцінювали ефективність уряду, у 2021-му — 45%). Той же уряд, інші обставини. Також іще рік тому понад третина українців вважала, що ситуація в Україні з часом погіршуватиметься, а зараз 76% вірять у покращення ситуації. Загалом українці мають шалені очікування щодо власного майбутнього, і це означає, що нас, можливо, спіткає нова хвиля депресії та розчарування, якщо покращення не буде.

 (Джерело: «Соціологічна група Рейтинг»)

Андрій Шевченко: Хочу залучити до розмови Євгена Дикого. Як гадаєте, така ситуація в суспільстві сприяє нашій перемозі чи радше створює ризики введення суспільства в оману?

Євген Дикий, директор Національного антарктичного наукового центру, ветеран війни з Росією: Безумовно, й це, мабуть, є основою майбутньої перемоги. Якби не було цього настрою, мабуть, навіть цілком ефективні дії влади, волонтерів та військових не дали би бажаного результату. Завдяки настроям у суспільстві влада має змогу врівноважити деякі прогалини. Ми розуміємо, що не все гаразд. Звичайно, недоліків, які раніше призвели б до значних хитань суспільної думки та загострення песимістичних настроїв серед українців під час війни, стає навіть більше, але той базовий настрій українців, який нам щойно продемонстрували, дозволяє ефективно комунікувати всі проблемні моменти та нівелювати їхні наслідки.

Андрій Шевченко: Хіба це не розслабляє, не дезорієнтує країну?

Євген Дикий: Скажімо так, величезну роботу у створенні та підтримці відповідного настрою за нас зробили наші «опоненти», і нам потрібно цим скористатися. За 8 років війни ми не змогли донести до більшості людей, що зараз триває бій за виживання України. Це стало нарешті зрозумілим для всіх лише після 24 лютого. На слайдах пана Олексія ми побачили Україну, фактично готову до повоєнного відновлення. Шокова терапія вивела нас із депресії, але далі перед нами стоять достатньо складні завдання, зокрема як комунікувати наступні етапи війни.

Значна частина людей не просто повірила в нашу перемогу, але й повірила, що ця перемога неминуча незалежно від того, робитимуть вони щось для цього чи не робитимуть. Я це називаю «попкорновим настроєм»: ніби все так добре, що достатньо сісти біля телевізора, повторювати як мантру «вірю в ЗСУ», причому «вірю» в суто релігійному сенсі цього слова, і тоді скоро прийде перемога. Треба просто чекати, і більш того — через якийсь час починати чекати нетерпляче. Ніби військові — це не такі ж звичайні люди, яких війна висмикнула із цивільного життя та змусила стати солдатами без належної підготовки. З цими настроями треба працювати, і це непросто.

Андрій Шевченко: Євгене, в нас іще буде можливість продовжити. Зараз хотів би адресувати запитання Михайлові Подоляку. Що ти мав на увазі, коли нещодавно одним із найбільших викликів для українців назвав ситуацію всередині країни та можливі внутрішні суперечності?

Михайло Подоляк, радник глави Офісу президента: Коли закінчиться війна, ми матимемо багато взаємних претензій. Чинну владу звинувачуватимуть у всьому, що робилося неправильно, і це добре, ми до цього готові. В нас є корупція, люди люблять брати гроші, які їм не належать, і навіть війна цього не змінила. Думаю, якщо пан Олексій вивчить ставлення українців до корупції, то 99% скажуть, що корупція — це погано, але при цьому 30% із них казатимуть: «Нас недооцінили, ми настільки талановиті, що держава має нам доплатити, але не хоче цього робити, тому ми візьмемо самі».

Пан Олексій щойно показав, що не всі вірили в перемогу в перші дні війни, хоча, безумовно, мріяли всі… Але знаєте, коли я вранці 24 лютого виходив на перший брифінг, я був упевненим і мав віру, тому що це суть українства: що дужче на нас натиснеш, тим жорсткіше ми зреагуємо.

Я постійно говорю росіянам: «Що раніше вийдете з війни, то більше шансів, що ви зможете втримати свою державність». Нам тоді не доведеться формувати свій «Моссад», ми ж, українці, добрі, ми просто побудуємо залізну завісу і хай там роблять, що заманеться. Але, на жаль, Росія робить із цієї війни неправильні висновки, й тому в цієї війни нема жодного іншого фіналу, крім перемоги України.

Андрій Шевченко: Це хороший момент залучити зал у розмову. Хочу звернутися до Олександра Мартиненка. На першій «Редколегії» ти висловив скептичний прогноз щодо майбутнього медіаринку. Чи додалося в тебе за цей час оптимізму?

Олександр Мартиненко, керівник інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна»: Я не відмовлятимусь від попередніх слів, бо цифри підтверджують те, про що я казав. У грудні Всеукраїнська рекламна коаліція представила аналіз рекламного ринку 2022 року. Пам’ятаєте підсумки обсягів медіаринку України? Менше 40 мільйонів доларів. І це завищена сума. І тому я тоді сказав, що все пропало. Але насправді ні, не все. Гравці цього ринку знайшли гроші в держави та в іноземних партнерів. Тим, хто працює з державою та особливо з партнерами, я дещо заздрю, вони молодці і в них усе буде добре.

Андрій Шевченко: Про них я хочу запитати в Ігоря Куляса. Ми знаємо, що ви впродовж багатьох місяців моніторите національний телемарафон на предмет дотримання журналістських стандартів. Ігорю, наскільки українська журналістика зараз дає раду професійним завданням?

Ігор Куляс, автор моніторингів «Детектора медіа»: Я скажу про проблему, яку я бачу в телемарафоні. Сім різних телеканалів, більшість із яких були ключовими гравцями телевізійного ринку до того, як почалася велика війна, звели в один. Він, безумовно, інформує українців про те, що відбувається, є знахідки, є сильні речі. Але є слабке місце — в телемарафоні надзвичайно звужена внутрішньополітична тематика. Не звучать теми, які можуть бути незручними для влади. Під час обговорення дискусійної теми ми чуємо в телемарафоні точку зору влади, але не чуємо критики зі сторони громадянського суспільства. Останній приклад — обговорення закону про містобудування. Будь-яка влада завжди має спокусу тримати контроль над журналістами та інформаційним середовищем.

Михайло Подоляк: Марафон не ідеальний, це зрозуміло, і ми не ідеальні. Аби бути ефективним, чиновнику потрібно глибоко розбиратися в тематиці, не боятися відвертих запитань, а для того, щоб не боятися, треба розумітись на тому, про що ти говоритимеш.

Андрій Шевченко: Наскільки український політичний клас готовий працювати в режимі двосторонньої комунікації?

Михайло Подоляк: Не готовий. Готові лише окремі люди, так було і буде завжди. Нам не вистачає ефективних комунікаторів, і тому держава робить спільний телемарафон. Парадоксально, але це нормально під час війни. Це стане проблемою вже після війни, тому що влада не матиме моральної готовності відповідати на низку різких запитань у прямому ефірі.

Ми матимемо проблеми з комунікацією, будуть спроби контролювати журналістів. Коли ти стаєш публічною людиною, ти повинен учитися розуміти те, про що говориш, а не казати, що «я міністр і цього достатньо». Пам’ятаєте, як працюють наші чиновники? «А можете попередньо надіслати запитання? А ми можемо це потім вичитати? Ми можемо під час ефіру не задавати ці запитання?» Стерильні ефіри вже не продаються, це в минулому.

Після війни ми чутимемо відлуння марафону. Але ми намагаємося створити інакший інформаційний ландшафт, і він поступово буде створений саме журналістською спільнотою.

Євген Дикий: Я теж скористаюся моментом, аби звернути увагу медійної спільноти. Що ви зробили з поняттям експертизи? Те, що зараз відбувається з поняттям експертизи, — це жах, і це ваша провина. Зараз достатньо просто багато говорити про певну тему, аби медіа тебе позиціонували як експерта. Я, до речі, живий приклад: я не воєнний експерт, не називайте мене так. Це одна з ключових проблем, яка лише загострилась під час війни. Медійники, копайте бекґраунд і думайте, кого можна називати експертом. Кількість публікацій у соцмережах свідчить лише, що людина цікавиться цією темою й має чимало вільного часу, аби про це писати.

Андрій Шевченко: Олексію, можливо, у вас ще є інформація з опитувань, яку варто знати журналістам?

Олексій Антипович: До речі, я, звісно, не захищаю марафон, але з жахом уявляю, що насправді коїлося б, якби марафону не було. Попри всю силу єдності українців, медіа все ж мають вплив.

Із приводу медіаспоживання. До повномасштабного вторгнення російську музику з різною періодичністю слухали майже 90% українців, зараз понад 50% не слухають російську музику взагалі. Те ж стосується й серіалів. Вочевидь, у контексті російського контенту ми, як то кажуть, ідемо геть від Москви. Серед українців найбільшим попитом користується телебачення, наступними йдуть соціальні мережі і канали в месенджерах, після них — онлайн-видання.

Але найцікавіше — це динаміка медіаспоживання. В 2017 році телебачення мало абсолютну перевагу як джерело новин, те ж саме спостерігається і у 2020 році. Онлайн-видання також залишаються на приблизно тому ж рівні поширеності. Натомість значно зросла частка користування соціальними мережами для отримання інформації. Групи й канали в месенджерах демонструють разючу динаміку: частка респондентів, які користуються цими каналами інформації, — 47%. Коротше кажучи, телемарафон утричі популярніший за решту телеканалів, телеграм утричі обходить вайбер та інші месенджери, фейсбук удвічі обходить решту соцмереж. І рекламний бюджет я розподіляв би відповідно.