За останні кілька років громадська організація «Львівський медіафорум» із організатора однієї з найбільших медійних конференцій Східної Європи перетворилася на хаб підтримки та розвитку незалежних медіа — і не лише українських. Після 24 лютого 2022 року організація, яка базується у Львові — місті, куди евакуювалися сотні журналістів із більш загрожених регіонів країни, — запускає нові програми підтримки медіа і медійників, організовує ретрити для журналістів і їхніх сімей. Організація створила коворкінг для журналістів — Lviv Media Hub, де можна працювати, коли нема світла, а також шелтер для людей, які виїхали із зони бойових дій або окупованих територій. «Львівський медіафорум» підтримав 280 редакцій медіа. Про роботу організації під час війни, допомогу українським медіа і плани на майбутнє «Детектору медіа» розповіла керівниця «Львівського медіафоруму» Ольга Мирович та операційна директорка Галина Танай.

— Як змінилася робота «Львівського медіафоруму» під час війни?

Ольга Мирович: Переформатування роботи ЛМФ почалося не в лютому, а десь у середні січня. Тоді ми зібралися командою і з’ясували: є високий ризик того, що почнеться велика війна. В якому форматі це відбуватиметься, звісно, тоді ніхто не знав. Але ми вирішили, — орієнтуючись на найгірший варіант, який зрештою, на жаль, виправдався, — скласти emergency-план для організації, аби зрозуміти, хто куди біжіть у разі, якщо по всій країні зникне зв’язок чи Росія почне ракетні обстріли. Відповідно ми розуміли, які ресурси на що ми скеровуємо, і, на жаль, 24 лютого взялися до виконання свого плану.

Ольга Мирович

Ми передбачали, виходячи з географічного розташування, що Львів стане хабом для тих, хто буде покидати свої домівки й охоплені війною регіони та перебиратися в безпечніші місця. Тобто ми відразу мали уявлення про свій офіс як про хаб, і готувалися, щоби в офісі можна було приймати людей, і мали все від гігієнічних засобів до мінімального запасу їжі і ковдр. Вже вранці 24 лютого ми оголосили публічно, що готові приймати журналістів і членів їхніх родин у себе. Наступного дня перші колеги почали до нас приїжджати. Формат хабу в офісі був короткостроковим: буквально під вечір 24 лютого ми домовилися про більше приміщення і почали його облаштовувати як масштабніший хаб, який передбачав як мешкання, так і простір для роботи.

В перший тиждень ми фокусувалися тільки на евакуації людей і поширенні інформації серед тих, кому вона була потрібна. Далі з розвитком подій ми розширювали програму допомоги, і почали співпрацювати з мережею організацій, яка допомагала журналістам отримувати захисне обладнання: це і закордонні донори, і міжнародні журналістські організації, і наші партнери, зокрема Інститут масової інформації. Разом ми створили мережу доставки захисного обладнання: бронежилетів, касок, аптечок. Спочатку до Львова, а далі перерозподіляли це обладнання серед українських редакцій по всіх регіонах.

— Скільки людей скористалося вашою допомогою?

— Ми прийняли понад двісті журналістів і членів їхніх родин у шелтері, тобто надали їм прихисток. Це був не тільки хаб: пізніше ми намагалися докласти зусиль, аби розселити їх по квартирах, хоча в хабі були всі умови для життя. Щодо бронежилетів та касок складно сказати, але йдеться про сотні, можливо, тисячі.

Галина Танай: У перші тижні вести облік було нелегко, бо був складний логістичний ланцюжок і розподіл. На цей момент ми передали журналістам 1444 одиниці засобів індивідуального захисту. Загалом, якщо говорити про кількість редакцій і враховувати всі види допомоги, від гуманітарки, шелтера, засобів захисту і до консультацій і фінансової підтримки, то допомогою скористалися майже 250 редакцій.

— Йдеться про вашу програму невідкладної допомоги медіа?

Ольга Мирович: Ця програма є парасолькою, яка об’єднує всі наші види допомоги. Від шелтера та організації робочих місць до психологічних консультацій та ретритів, які ми організовували в Карпатах і Перемишлі. Програма має дуже широкий спектр — ми знаходили можливість виконувати майже будь-які запити журналістів, від потреби евакуюватися і оплати транспортних послуг до індивідуальних психологічних консультацій та консультацій із питань розвитку соціальних мереж, цифрової безпеки, розблокування сайтів. Ми працювали з компанією «Meta» для розблокування фейсбук- та інстаграм-сторінок медіа.

— Ви залучали додаткові грантові гроші на цю допомогу? Чи переформатували те, що було?

Ольга Мирович: Одразу після формування нашого плану в січні ми сконтактували з ключовими донорами, з якими разом робили проєкти, і обговорили з ними потребу скерувати гроші на невідкладну допомогу в разі повномасштабного вторгнення Росії. Ми вже давно не працюємо лише як подієвий майданчик, і давно втілюємо системні програми підтримки редакцій, зокрема менторство, розвиток комунікаційних стратегій, розбудову фінансової сталості й таке інше. З огляду на ризик, який ми бачили в січні, ми відразу зуміли сформувати план, який був підкріплений грішми. Наші донори всі були поінформовані про наші плани і як будуть розподілені ті ресурси, фінансові та людські, які ми мали на свою звичну роботу. Тому 24 лютого ми не витрачали час на переговори з донорами, а просто їх поінформували, що починаємо втілювати заздалегідь погоджений сценарій роботи.

— Розкажіть, будь ласка, про хаб. Він розташований там, де і ваш офіс?

Галина Танай: Так, це та ж будівля, але інше приміщення. Ми зрозуміли, що нам потрібен більший простір, ніж у нас був на той час: такий, що може за потреби трансформуватися в шелтер або в коворкінг для журналістів, який може бути місцем роботи чи місцем для нетворкінгу. Ми чітко бачимо цей запит — багато редакцій довго були роз’єднані або переїхали в інше місце, люди не мали спільного офісу для робочої комунікації і взаємодії, і він їм потрібен. З іншого боку, ми розуміємо, що сам Львів зараз — такий хаб, із постійним рухом через кордон, і нам важливо мати місце, яке може бути і офісом, і шелтером, і коворкінгом, і камерним подієвим майданчиком. Так ми можемо швидко реагувати на потреби. Ми зробили цей простір, відкрили його в кінці серпня. Зараз він, імовірно, знову перетвориться на шелтер для журналістів з огляду на ситуації в країні, а також залишиться нашим офісом і подієвим майданчиком.

Відкриття хабу

— У вас є генератор?

Галина Танай: Так, цей простір обладнаний генераторами, тому ми маємо світло, принаймні, частину доби. Тут можна бути більш-менш у теплі, зі зв’язком, з електрикою, аби попрацювати. Також у нас в досяжності п’яти хвилин є три укриття, але загалом цю будівлю інспектувала державна служба з питань надзвичайних ситуацій і визнала, що оскільки це півтораметрові стіни зі старої цегли, то в будівлі можна перебувати у відносній безпеці.

— А бронювати хаб для роботи команди потрібно за гроші?

Галина Танай: Для журналістів це безкоштовно. Можна зробити пожертву — ці гроші ми спрямовуємо на утримання хабу, але це не обов’язково. Ми точно не вимагатимемо гроші на вході. Хаб — це опція для журналістів, які точно зараз мають куди витрачати свої заробітки.

— Розкажіть, будь-ласка, про ретрити для журналістів.

Галина Танай: Ми жартуємо, що це наш улюблений проєкт, бо жоден проєкт, окрім нього, не давав нам стовідсоткового позитивного фідбеку і таких щасливих людей на виході. Або, принаймні, щасливіших, ніж вони були до того.

Ми мали перший підхід до ретритів у травні-червні цього року в Перемишлі: це були резиденції тривалістю місяць, коли журналісти могли далі працювати над своїми проєктами, спілкуватися з місцевими редакціями і організаціями. І, з одного боку, це був позитивний досвід. З іншого боку, ми зрозуміли, що такий формат має низку мінусів. По-перше, він трошки дискримінаційний, тому що виїхати можуть переважно жінки, і в цьому випадку це не перемога фемінізму, а прикрість. По-друге, з’ясувалося, що людям психологічно дискомфортно бути за кордоном, хай навіть дуже фізично близько до України, без сімей, колег чи котиків, особливо протягом місяця. Тому ми зрозуміли, що нам потрібен такий варіант ретриту який би дав людям можливість максимально відключитися, випасти з постійної тривожної атмосфери та перенавантаження. Для цього потрібно кілька факторів. По-перше, хоч як це парадоксально, — можливість бути в Україні, по-друге — бути зі своїми близькими. Тому в нас не було обмежень: можна було взяти на резиденцію партнера або партнерку, оператора, редакторку, дитинку, собачку чи хом’ячка.

— Напевне, непросто було організувати життя стількох людей?

Ольга Мирович: Ми не шукали простих шляхів.

Галина Танай: Ми вирішили заморочитися. Врешті-решт, ми зрозуміли, що друга резиденція не має бути про роботу, про нетворкінг і прокачку скілів, тому що люди дуже стресовані. В цій ситуації намагатися ще й вчитися чогось нового — це добре, це теж можливості, але для справжнього ретриту потрібно дещо інше. Тому ми сформували програму, де, з одного боку, люди мали достатньо особистого простору й місця, якщо не хотіли долучатися до групових активностей. І в той же час у них була культурна програма з переглядами фільму Параджанова, враховуючи, що резиденція була у Верховині, в максимально параджановських місцях; із походами в музеї, в гори, на рафтинг, пікніки, поїздка на ранковий базар і так далі. Тобто ми формували програми таким чином, щоб люди не могли довго залипати в новинах або роботі й могли трохи видихнути і зрозуміти, що принаймні зараз вони зі своїми близькими в безпеці. І насправді це спрацювало дуже добре. Якщо чесно, ми взагалі не ставили за мету, аби на виході в нас були якісь показники щодо колаборацій чи спільних проєктів. Хоча відбирали людей так, аби вони мали щось розповісти один одному, — тобто з різним досвідом і з різних регіонів. Але тим не менш, ми були приємно здивовані, коли за результатами опитування побачили, що люди знайшли нові контакти і створюють разом нові проєкти. Крім того, вони повернулися в більш зосередженому стані й менш тривожними, тобто більше здатними до роботи. І це було хорошим для нас результатом.

Ретріт в Карпатах

— А ще будуть ретрити?

Ольга Мирович: Ми з партнерами, які підтримували ретрит як проєкт, думаємо про продовження з огляду на величезний попит. Зима просто вимагає іншого набору активностей, але вона не перешкодить людям психологічно реабілітуватись.

Галина Танай: Ми ретельно добирали учасників, тому що розуміли, що людям, які є справді сильно травмовані, це не буде корисним. Тим не менше, в Україні зараз немає зовсім нетравмованих журналістів, як і в принципі немає жодної нетравмованої людини. Я, як і більша частина нашої команди, долучалася до координування ретритів на місці, бо це була змога подивитися, як це працює. Зі свого досвіду можу сказати, що цей ретрит схожий на групову терапію. Оскільки обмін і проговорення історії, свого досвіду з тими, хто має схожі проблеми і виклики, людські і професійні, вже саме по собі є частиною психологічної допомоги й підтримки.

— У вас там був психолог?

Ольга Мирович: Ні, не було. Ми нещодавно повернулися з візитів до медійних спільнот Харкова, Запоріжжя й Одеси. У кожному з міст мали зустрічі, де приділяли багато часу розмовам про психологічне відновлення. Бо бути журналістом — це особливий виклик під час війни. Окрім того, що ти громадянин, несеш відповідальність за долю своєї родини, ти ще в межах своєї професії щодень стикаєшся з дуже важким досвідом. Робота журналіста передбачає, зокрема, й висвітлення воєнних злочинів, їх документування, занурення у складні теми, які є викликом для людської психіки. З цієї точки зору журналісти — в зоні особливого ризику. Як показують і останні опитування серед журналістської спільноти, і наш власний досвід спілкування з журналістами та редакторами, трохи більше третини їхніх працівників готові працювати з психотерапевтом і усвідомлюють таку потребу. Більшість відмовляється від таких форм підтримки, і тут ми мусимо звертатися до альтернативних способів налагодження психологічного добробуту. Власне кажучи, ми розуміємо, що психолог не завжди є єдиним способом упоратися з проблемою. Ретрит є однією з форм, але точно не єдиною. Це теж тема, з якою ми працюємо і плануємо працювати далі. Я думаю, що навіть із закінченням війни потреба в психологічній підтримці не зникне; більше того, з часом вона стане більш видимою. Як мінімум більше людей зізнається в цьому, усвідомить це.

Галина Танай: Поки що ми всі на адреналіні, і це допомагає триматися купи, й люди можуть достатньо ефективно працювати, виглядати і комунікувати так, ніби їм більш-менш нормально. Але насправді це не окей, і коли потреба постійно бути в напрузі зникне, думаю, ми побачимо значну кількість загострень психологічних розладів. Це те, з чим ми будемо працювати роками.

Ольга Мирович: Але можливість отримати консультацію чи психологічну допомогу в нас є. Вона анонімна, ми не проводимо її у нас в хабі, але маємо кілька партнерських студій психологічної підтримки, і їхні фахівці надають індивідуальні консультації. Якщо ми отримуємо запит від журналістів про потребу в такій допомозі, ми передаємо їхній контакт і наші колеги напряму комунікують із психологами чи психотерапевтами. А ми фінансово це підтримуємо

Галина Танай: Для нас це базовий варіант психологічної допомоги, але паралельно ми пропрацьовуємо і системніші варіанти роботи з психологічними травмами, аби бути готовими до роботи з цим у найближчі роки.

— Ви в цьому році створили додаток Nibly. Це більше схоже на соціальну мережу, так?

Галина Танай: Це платформа для медіафахівців. Ми розуміємо, що найкращий спосіб знайти когось — це сарафанне радіо, і на другому місці — соцмережі. Але в будь-яких соцмережах багато зайвої, нецільової інформації. А ми створили платформу, в якій можуть реєструватися фахівці медійного сектору. Для журналістів, редакторів, аналітиків, комунікаційників і всіх, хто так чи інакше залучений до роботи в медійній сфері. У ній також можуть реєструватися медійні організації, редакції, грантодавці, які поширюють вакансії та можливості. Це зручна і швидка опція, аби знайти потрібний контакт журналіста чи медіафахівця в інший країні чи в тому медіа, яке тебе цікавіть. Це майданчик, на якому легко знайти партнерів. Ми жартуємо, що це суміш тіндера і «Кабанчика», де легко знайти людину на практично будь-яку задачу. Ми запустили додаток не так давно, але в ньому вже близько 1400 користувачів.

— У вас є дослідження регіональних медіа. Як змінювалися потреби українських медіа і їхній стан протягом дев’яти місяців великої війни?

Ольга Мирович: Потреби почали змінюватися з перших днів. І характер допомоги змінювався — ми були до цього готові. В перші дні ми здебільшого займалися евакуацією, після цього почали задовольняти потреби поза межею фізичного виживання: у фахових послугах для редакцій, у підтримці, які дозволяли стабілізувати роботу. Зараз це вже робота зі сталістю медіа і переосмисленням самої концепції сталості. Тому що в мирний час сталість переважно набуває характеру фінансової стабільності,і диференціації джерел заробітку. Тоді як війна диктує інші правила: скорочується рекламний ринок, можливість заробляти для медіа. Відповідно, коли ми говоримо про сталість медіа під час війни, ми фокусуємося на спроможності медіа адаптуватися до нових умов, на креативності команд у пошуку нових рішень. І це мені здається важливішим, ніж фінансова стабільність, яку велика частина медіа переклала на плечі донорів. І донори розуміють цю об’єктивну потребу, відгукуються на цей запит. Зараз медіа почали адаптуватися до необхідності працювати в нестабільних умовах, а ми — організації громадянського суспільства — в цьому покликані допомагати.

Галина Танай

Галина Танай: Я була залучена до дослідження потреб медіа, і власне після того, як ми зробили дослідження потреб локальних медіа, ми зрозуміли, що нам цікаво подивитися на ринок ширше. Подивитися на великі національні медіа, на контент-мейкерів, щоби краще зрозуміти, чим ми можемо бути корисними, які є проблеми. Ми бачимо, що старі фінансові моделі не те що не працюють зараз, але навряд чи будуть актуальні в найближчі роки, і нам доведеться шукати абсолютно нові моделі, на стику різних моделей медіа, на стику бізнесу й медіа, які будуть працювати в якийсь інший спосіб, ніж ми звикли. Крім того ми бачимо проблему, з якою не можемо впоратися: переосмислення освіти в тому вигляді, в якому вона є. Зараз у різних сферах, не тільки в медіа, є шалений відтік кадрів, і це те, з чим доводиться рахуватися. Як медіа бути умовно стійкими, розвивати нові формати і продукти, коли вони втрачають людей? Частина змінила професію, частина взагалі не має змоги працювати. А частково це наслідок загальної тенденції: відсоток активних на ринку праці людей зменшується. Покоління 60+ переважно йде з ринку, а з поколінням 20–25+, яке виходить на ринок, складно через ганебний рівень освіти. Відповідно, навантаження покладається на покоління 30+, але люди не гумові, не можна запхати всі потреби ринку в робочий силі в одне покоління. Тому, з одного боку, ми бачимо критичну потребу медіа в кадрах, з іншого боку — в експертизі, в підтримці з боку комунікаційників, HR-сектору. Це ті потреби, які медіа самі не можуть закрити, і не лише через брак грошей. Ця проблема нікуди не дінеться, вона лише буде поглиблюватися.

— Ви проводили низку тренінгів для медіа. Які виявилися найкориснішими? Напевне, з тактичної медицини?

Ольга Мирович: Окрім тренінгів із тактичної медицини і безпеки для журналістів, ми вже провели тренінги із просування ютуб-каналів, монетизації, оптимізації контенту — всього, що може бути корисне контент-мейкерам для ютуба. Також ми мали тренінги про фактчекінг для медіа, про фандрейзинг. А найближчим часом будемо багато працювати зі способами розповсюдження контенту, з аналітикою — хочемо допомагати редакціям виходити на нові аудиторії. В нас для роботи та збору даних є окремий підрозділ research&development, який аналізує тренди в медіасфері. З одного боку, клієнтами цього відділу є самі працівники нашої організації, оскільки на основі досліджень, проведених департаментом аналітики, ми великою мірою приймаємо рішення, куди в першу чергу спрямувати наші зусилля. З іншого боку, цей відділ консолідує інформацію, аналізує поточну ситуацію на ринку для зовнішніх стейкхолдерів. Ми працюємо з великою кількістю іноземних інституцій, надаємо їм аналітичну підтримку: верифікуємо запити редакцій, які звертаються по допомогу до міжнародних донорів, допомагаємо донорам визначитися з пріоритетами цієї підтримки.

Тренінг для локальних медіа

Галина Танай: З одного боку, дослідження дозволяє нам напрацьовувати рішення, базовані на даних, корисні для медіа. З іншого боку, ми будемо активніше ділитися цими дослідженнями із середовищем, аби вони теж приймали рішення, не виходячи лише з інтуїції.

— Які у вас плани? Ви плануєте провести форум у наступному році?

Ольга Мирович: Ми думаємо про таку можливість, і нам би хотілося провести його, попри безпекові загрози. Вважаю, що нам таки це вдасться. Але поки що про це говорити рано. Зараз ми більше сконцентрувалися на забезпеченні енергетичної незалежності редакцій і журналістів. Ми запустили програму енергетичної підтримки медіа, яка допоможе багатьом редакціям стати більш незалежними. Хочемо забезпечити максимальну кількість енергообладнання, ефективну саме в їхніх умовах. Не кожна редакція, наприклад, має технічну змогу встановити генератор, тому що він, з огляду на техніку безпеки і шумовий фон, не може працювати в багатоквартирних будинках. Натомість є інші рішення, які можна запропонувати — від потужних зарядних станцій EcoFlow до інверторів, які перетворюють постійний струм у змінний і забезпечують стабільну роботу приладів від акумуляторів, і так далі. Ми маємо індивідуальний підхід, намагатимемося до кожного випадку підібрати той набір засобів, який дозволить ефективно працювати конкретним редакціям в умовах російських атак на критичну інфраструктуру і тривалої відсутності світла.

Це плани на найближчий період. Але нам потрібно дивитися трохи далі, ніж ця зима, і ми розуміємо, що серед пріоритетів повинна бути допомога редакціям, які працюють на звільнених територіях. Ми всі розуміємо, що на окупованих територіях медіа не працювали в принципі, або це були індивідуальні зусилля кількох відважних журналістів. Зараз медіа, які працювали в тих регіонах, думають про повернення, і нам важливо підтримати їх на новому етапі роботи, а це величезна кількість викликів, із якими медіа в регіонах, віддалених від зони бойових дій, не стикалися. Насамперед безпекові виклики, тому що регіони, які близько до зони бойових дій, зазнають артилерійських обстрілів, не лише ракетних ударів. По-друге, на цих територіях є підвищений ризик роботи диверсійних груп, а журналісти можуть бути однією з цілей таких груп. Також журналісти, котрі працюють у цих регіонах, мають підвищену потребу в мобільності: в цих регіонах громадський транспорт не працює, тому мусимо думати про рішення, які можуть забезпечити виїзди журналістів для роботи в полі. Це все не дуже буденні виклики для медійних організацій. Ми зараз говоримо з  нашими партнерами про те, що ідеально було б  забезпечити джипами  чи всюдихідними машинами тих журналістів, які працюють на звільнених територіях. Багато куди в цих погодних умовах і за відсутності доріг немає іншої можливості дістатися.

Тренінг з тактичної медицини

Це те, чим ми збираємося займатися найближчі місяці. Плюс розбудовувати інфраструктуру, яка забезпечує всебічну психологічну підтримку. І це не лише підготовка фахівців для роботи з травмою, але й підсилення спроможності самих медійних команд надавати самодопомогу й допомогу одне одному. Це специфічні підходи, вже напрацьовані у світовій практиці, але ми разом із нашими закордонними колегами плануємо адаптувати їх до українських реалій. Допомогти українським колегам, які мають стартові навички, перейняти ці практики й використовувати їх для роботи з українським журналістами.

— Як ви самі даєте раду перенавантаженню, вигоранню і стресу?

Ольга Мирович: У нас є допомога самим собі. Це питання спроможності команди зберігати працездатність довго. Тому в нас командою також був власний коротенький ретрит на п’ять днів, і це дозволило нам видихнути й побути всім разом, поспілкуватися, поговорити, переключитися на якісь неробочі питання. З іншого боку, ми команда, яка любить проводити час разом, маємо багато своїх традицій, які допомагають нам залишатися в тонусі. На це в нас не дуже багато часу, бо робочий день виходить далеко за рамки 8 годин, і після 24 лютого історія про вихідні чи святкові дні взагалі втратила актуальність. Але ми стараємося не втрачати зв’язку з реальністю й жити нормальним життям, наскільки це можливо, не забуваючи про свою місію. Фахову і громадянську, бо багато наших колег залучені у волонтерські проєкти, і ми їх у цьому підтримуємо.

Галина Танай: Я додам, що нам допомагає специфіка нашої роботи, тому що набагато простіше не вигоряти попри навантаження, коли ти чітко розумієш, для чого ти працюєш, що робота має сенс, і коли ти бачиш ефект. Я пам’ятаю, яка в нас була реакція, коли ми дізналися, що посилка, яка з неймовірними складнощами була відправлена в тоді ще окупований Херсон, доїхала до тих, кому вона була потрібна. В такі моменти ти просто розумієш, що всі овертайми, побутові труднощі й безсонні ночі — це все фігня. Коли твоя робота дозволила комусь не тільки вижити чи опинитися в безпеці, а й продовжити робити класний контент, бути потрібним власній аудиторії — це дуже надихає й допомагає працювати далі.

Ольга Мирович: І зустрічі з людьми, яким ми допомагаємо. Хоч куди ми зараз їдемо, всюди є люди, з якими ми віртуально знайомі, яким допомагали в межах програми невідкладної підтримки. Коли ми маємо нагоду з ними зустрітися, почути від них, як їм допомогла підтримка, це дає відчути необхідність нашої роботи. Вигоряння відбувається, коли через велике навантаження ти втрачаєш розуміння сенсу того, що ти робиш. В нас, на щастя, не було такої ситуації. Не можна сказати, що ми не втомлюємося, але втома і вигоряння — це різні речі.

Фото: Олена Одлежук