Режисер Костянтин Кляцкін: «Зараз документалісти мають працювати цілодобово: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути»

Режисер Костянтин Кляцкін: «Зараз документалісти мають працювати цілодобово: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути»

6 Вересня 2022
2713

Режисер Костянтин Кляцкін: «Зараз документалісти мають працювати цілодобово: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути»

2713
Режисер об’єднання Babylon'13 про недавні зйомки за десять кілометрів від російсько-українського кордону, схожість проблем українських та іноземних ветеранів та про національного супергероя.
Режисер Костянтин Кляцкін: «Зараз документалісти мають працювати цілодобово: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути»
Режисер Костянтин Кляцкін: «Зараз документалісти мають працювати цілодобово: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути»

Режисер Костянтин Кляцкін знімає неігрове кіно з часів Революції гідності, доєднавшись до об’єднання українських документалістів Babylon'13. У 2015-му заснував студію DocNoteFilms разом із оператором Павлом Липою та продюсером Сергієм Малярчуком. На рахунку творчої команди десятки короткометражних фільмів, здебільшого на тему російсько-української війни. Зокрема, «Бородянка та околиці. Після звільнення» про волонтерську допомогу жителям звільненого селища, «Дума про піхотинця» — різдвяна хроніка 2015 року з Донецького аеропорту. У доробку трійці також повнометражний документальний «Крим, як це було» — рефлексії українських військових, які служили у Криму на момент його окупації, три сезони документального серіалу «Крутий заміс» про бізнес українських ветеранів та інші стрічки.

Говоримо з Костянтином про зйомки сумського мисливця за російськими танками, про головне, що варто збагнути цивільним щодо військових, та про героя коміксів, який може стати для українських дітей нашим Капітаном Америкою.

Костянтине, в кінотеатрі «Ліра» 20 серпня відбувся спецпоказ вашої документальної стрічки «Крим, як це було», що вийшла у 2016 році. У ній українські військові розповідають, як чинили спротив окупації Криму, вивели з нього військову техніку, не залишивши її ворогу, та зберегли вірність присязі Україні. Що ви відчули при перегляді фільму за шість років після прем’єри?

— У рік виходу я бачив кіно як данину документалістиці без авторського наративу, історію безпосередніх учасників. На спецпоказі після захоплення Росією в полон наших моряків у Керченській протоці 2018 року сприймав фільм як пересторогу: ми ще у 2016-му говорили, що російська агресія не зупиниться. Тепер стрічка викликає думки, що ми мали готуватися до великої війни ще з 2014 року.

Про що з вами спілкувалися глядачі після показу?

— Обговорювали потенційну назву сиквелу — «Крим, як це буде» чи «Крим, як це стало», питали, що будемо там знімати. Працюючи над фільмом у 2015–16 роках, ми з командою думали про це, але не в осяжному майбутньому. Стерновий на підводному човні «Запоріжжя», чию історію ми виокремили в короткий метр «Прилуки», тоді поділився мрією — бути у складі екіпажу першого корабля, який зайде в Севастопольську бухту й підніме там український прапор. Ми взяли з нього слово покликати нас.

А ви вже думали про майбутній фільм у Криму чи поки рано загадувати?

— Наш невеликий продакшен DocNoteFilms та велике об’єднання Babylon'13 намагаються записати максимум тут і зараз. Не вистачає вже сил, грошей, але ми продовжуємо — сьогодні документалісти мають мобілізуватися та знімати. Довгий горизонт планування нині неможливий: за місяць стане холодно, з людьми вже не вдасться спокійно поговорити про початок війни. До того ж не знаємо, як зміниться ситуація на полі бою. Планувати Крим зараз рано.

В інтерв’ю Moviegram ви сказали, що на фронт не поїдете знімати, щоб не заважати військовим. Де і що фільмуєте натомість?

— По-різному. У березні в Києві знімати було неможливо: блокпости кожні сто метрів, бачили камеру — перевірка на 15 хвилин, залазили в телефон, дивилися переписки. Зараз залежно від регіону: десь і на блокпості можна зняти, десь домовляємось, що відео випустимо після війни, коли не нестиме загрози. На Сумщині ми лазили в десяти кілометрах від російсько-українського кордону з партизаном, який розповідав, як вони із засідки зупинили колону росіян: «Тут ми прикопали вирваного з кабіни танкіста, тут сиділи, тут впало дерево біля кулеметника». Періодично чую на кордоні вибухи. Він упевнено по лісу йде, а в мене коліна трусяться. Але герой запевнив, що місцевість не замінована. Зйомка в тому лісі нічого ворогу не видає, тому стрічку випустимо, як змонтуємо.

Як вам удалося домовитися про зйомки із партизаном?

— Зараз Сумщина готова бити ворога прямо на кордоні. І наш герой прагне, щоб його історію почули. Він мешканець села, до лютого ніколи не тримав зброю, а нині відомий на всю Сумщину мисливець за танками. Спочатку його формування палило окупантів коктейлями Молотова, згодом здобутими трофеями, потім про них почули й почали давати засоби для знищення танків.

На Сумщині ми записали багато цікавого. Наприклад, про людину, яка зробила блокпост за 200 метрів від росіян, через який вони чомусь не йшли, а потім довго бомбардували авіацією. Усе записане можна об’єднати в один повний метр, але де знайти сил на більше, ніж коротку форму?

У квітні ми зняли важливу стрічку про чотирьох мешканців окупованої Бучі. Один був полоненим кадирівців, інший намагався не дати окупантам мародерити, приглядаючи за сусідніми будинками. Ще був 85-річний чоловік, якому росіяни вибили двері, але, побачивши літню людину і згадавши «культ дідів», дали 100 гривень на встановлення нових. І молодий хлопець, який знімав усе навколо після відступу російської армії як доказ їхніх злочинів. Ця стрічка теж тягне на повнометражну, я монтую її дотепер. Короткий метр видав би ще у травні.

А залучати людей до роботи над фільмами через соцмережі не пробуєте? Я бачив, ви кидали клич щодо перекладу, монтажу. На початку великої війни більше зголошувалися?

— Тоді єдиною проблемою була відсутність техніки в монтажерів, які евакуювалися. Зараз мало хто доходить до роботи попри бажання долучитися. Кіногалузь кинута напризволяще: Держкіно дерибанить «Довженко-центр», Мінкульт не зрозуміло чим займався в перші місяці великої війни. Митців не підтримують, гроші швидко закінчилися, як і комерційні проєкти. У час, коли документалісти мають цілодобово працювати: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути — це війна. Усе зняте має залишатися у відкритому доступі, бо архів сьогодні є, а завтра нова керівниця Держкіно вирішить його ліквідувати під приводом «перевезення на відповідальне зберігання».

Як довго витримаємо без підтримки, не знаю. Намагаємося знаходити гранти, але вони вимагають сил і часу. Щоби знімати, треба домовлятися за пальне, транспорт, техніку. Проте є приємні винятки: ініціатива Docu/Help допомогла придбати камеру для проєкту, деталі якого поки що не можемо обговорювати. Партнери з 4EARS Sound Production допомагають зі звуком і апаратурою. Малими кроками збираємо техніку, щоби швидко реагувати.

Розкажіть про третій сезон документального серіалу про ветеранський бізнес «Крутий заміс», що мав вийти наприкінці лютого.

— У третьому сезоні ми вирішили дати поспілкуватися українським ветеранам із закордонними: зі Штатів, Канади, Австралії, Великої Британії та Італії. Виявилося, що проблема аналогічна — важке повернення до цивільного життя. Але в деяких країнах, як казав ветеран зі США, їх завалюють медалями й грошима. А реабілітацією, психологічною підтримкою займаються приватні фонди. Зараз кінотеатр «Ліра» пропонує зробити прокат серіалу, спробуємо знайти віконце на Суспільному. Запросити героїв на показ не вдасться. Майже всі, а за три сезони через нас пройшло близько п’ятдесяти ветеранів, воюють, двоє загинули в перші тижні великої війни.

Що ви за вісім років зйомок військових побачили в них такого, що варто усвідомити суспільству?

— Це такі ж українці з іншим досвідом. Ветерани, на відміну від цивільних, завжди знайдуть спільну мову. Враховуючи кількість людей, які зараз воюють, думаю, в суспільстві з’явиться трохи більше порозуміння. Раніше, особливо в селах, ветерани були в меншості, їх не розуміли. Тому вони часто або спивалися, або верталися на війну, де зрозуміло, як жити.

Герої вашого фільму «Крихка свобода» діляться моторошними деталями свого незаконного ув’язнення в підвалі будівлі колишньої Луганської ОДА під час російської окупації. Це погрози проросійських бойовиків стратою, вбивством рідних у Криму. Як переконуєте людей розповісти особисті історії та що робите, щоб не травмувати повторно?

— «Крихка свобода» — мій психологічно найскладніший фільм. Ще раз знімати звільнених із полону я би не зміг, бо всі історії пропускаю крізь себе. Люди довірилися нам, бо з ними попередньо працювали правозахисники.

Я стежу за героями «Крихкої свободи» на фейсбуці. Важко травмовані, вони довго поверталися до нормального життя. Один із них — Олександр Кононов — був активістом і волонтером, за що у 2014-му потрапив «на підвал». Під час повномасштабного вторгнення його село Борівське під Сєвєродонецьком окупували. У березні в його дім зайшли росіяни й застрелили Олександра в інвалідному візку, на якому він пересувався, не маючи руки й ноги.

Це перегукується з нашим документальним фільмом «Тюрма на Стрийській» про катівню КДБ/НКВД у Дрогобичі, яку 1939 року совєти облаштували в будівлі старого повітового суду. Два роки там страчували спершу поляків, особливо заможних, потім українців, особливо з націоналістичною позицією. Коли під час Другої світової лінія фронту рухалась у бік Дрогобича, совєти вбивали в тюрмі буквально всіх, кого могли виловити в місті. Патрони економили — забивали в голови кілки.

Якщо порівняти із сучасною тюрмою в Луганську, один в один. Ті ж кати, що втратили людську подобу, днями й ночами мордували та страчували полонених. У мене вийшла хронологічна лінія: 1941 — 2014 — 2022 рік. Зараз, я впевнений, відбувається те ж: і нігті виривають, і цвяхами забивають. Як казали герої «Тюрми на Стрийській», непокаране зло росте.

Як ви знайшли героїв для стрічки про іноземних добровольців, які приїхали до Львова з Британії приєднатися до інтернаціонального легіону?

— Моєму товаришу з Центру міської історії зателефонували стосовно іноземців, які вночі прийшли до військкомату з бажанням записатися в легіон. Поки вдень ситуацію вирішували зі Львівською ОДА, ми перехопили хлопців на годину для інтерв’ю. У них не було бойового досвіду, була мотивація: не лишатися бездіяльними, поки Росія чинить звірства.

Ми не раз у Львові натрапляли на таких іноземців. Але була проблема: оформивши документи, вони стають військовими української армії, тобто носіями військової таємниці, з якими вже непросто поговорити. Наші герої, до речі, так і не потрапили в легіон: хотіли приїхати, повоювати два тижні — й додому. Але якщо вступаєш у військо, то маєш воювати до кінця.

Сьогодні кожен користувач смартфона може зняти події навколо себе, проте навряд це можна назвати документалістикою. Якими принципами керуєтесь у роботі, щоб документальні фільми наближали глядача до реалій?

— Документальний фільм від хронік відрізняє погляд автора, навіть якщо його присутність мінімізована. Конкретний приклад — відео «Десь на Донеччині. Наші дні». Один оператор військового телебачення надіслав мені матеріали, які не взяли в етер. Над таким коротким фільмом я планував сидіти день, а працював тиждень, щоби зв’язати окремі фрагменти в цілісну історію. Вдалося живо, на противагу зведенням із фронту. Я вніс туди те, що сам хотів бачити.

У короткометражних фільмах Babylon’13 не вказується авторство. Чому така політика та чи влаштовує вас, якщо глядач не знає, що за твором стоїте ви?

— Відсутність особистих амбіцій дозволила Babylon’13 існувати всі ці роки й рухатися далі. У 2013-14 роках ми зберігали анонімність задля безпеки: всі хвилювалися, що СБУ полює на активістів. Продюсеру Babylon’13 Андрію Котляру з іншими студентами університету Карпенка-Карого під час Революції гідності «шили» участь у масових заворушеннях, до 15 років позбавлення волі за «диктаторськими законами».

Що для вас є показником успіху фільму? Кількість переглядів, суспільна дискусія чи, може, конкретні дії суспільства?

— Фільм, що впливає на свідомість бодай однієї людини, може призвести до глобальних змін. Я знімаю не для фестивалів, а для масового глядача. Не цураюсь телебачення, воно може бути якісним. Це зараз доводить Суспільне, оголошуючи конкурси на кшталт «Створюй із Суспільним», завдяки якому ми створили документальний фільм про мешканців забрудненого від аварії на ЧАЕС селища «Поліські тенета». Навіть якщо людина на кухні готуватиме й паралельно послухає 15 хвилин нашої роботи — може, воно в ній відкладеться. Краще на телебаченні буде документальне кіно, ніж яке-небудь «Дизель-шоу».

Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук (прем’єра його фільму «Памфір» відбулась на Каннському кінофестивалі) сказав, що український кінематограф десятиліттями переосмислюватиме війну. Ви не думали зібрати досвід зйомок у художню стрічку чи плануєте знімати документальні?

— Уже є що сказати, щоправда, не про війну. Минулого року ми отримали грант від Українського культурного фонду на написання сценарію про чорнобильську катастрофу. Ідея виникла на зйомках «Поліських тенет», де ми познайомилися з майбутнім прототипом героя серіалу «Поліський фокстрот» — Ростиславом Затхеєм, який у 1980–1990-х домагався відселення людей із селища попри опір радянської влади. Цього року ми мали шукати фінансування, партнерів, зараз це не актуально. Хоча серіал неважко зняти, ми навіть знайшли натуру в селищі Народичі, лише не знаємо, які корективи внесла туди тимчасова окупація. «Поліський фокстрот» допоміг би компенсувати нестачу образів потужних українців-героїв. Тема буде актуальна й після війни: усвідомлення себе громадянами, здатними на зміни.

Хто, на вашу думку, український супергерой у кінематографі, якщо є? І чи потрібен нам такий символ?

— Американський кінематограф через розваги вдало будує образ національного героя. Капітан Америка — персонаж із набором якостей, до яких усі прагнуть: чесний, сильний, не йде на компроміси із совістю.

Я бачив такого героя в Максимі Осі з однойменного фільму Івана Сауткіна. Із образом можна ознайомитися лише в трейлері, фінансування на стрічку закінчилося й проєкт згорнули, зараз передали іншому режисеру. Максим Оса — шибайголова з містичною силою, який сміється в обличчя ворогам. На такому персонажі з коміксу Ігоря Баранька могли б рости українські діти.

Цей образ перегукується з українськими військовими сьогодні?

— Військовий міг би бути умовним Капітаном Україною, якби в нас не було так складно з ігровим кіно. Боюсь, будь-який фільм про героїв матиме вигляд «Крут 1918» режисера Олексія Шапарєва — це приклад, як не можна робити. Екзальтований патріотизм у таких фільмах не працює, відштовхує. У того ж Капітана Америки є темна сторона: він негнучкий, через упевненість у правильності дій не думає про їхню ціну. Герой повинен мати мінуси, як у звичайної людини. Але світла сторона має домінувати й рухати персонажа. У «Крутах 1918» я бачу чорно-білих людей, які картонно транслюють неробочі меседжі. У фільмі важливу історичну подію показують так, що другої спроби зняти на цю тему може не бути.

У нашого ігрового кінематографа немає пропаганди, як у Штатах. Там військові — герої, хоча все завернуто в розвагу з попкорном. Люди посміялися, але в голові відклалося, що їхній авіаносець може знищити десептикона з космосу.

А якісне українське кіно про війну є?

— Мені сподобалися «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, схоже на зняті нами реалії фронту. У фільмі «Іловайськ» точно описано все про військових, хоча любовна лінія дивна. Продюсером і головним героєм там був Бішут (Тарас Костанчук, у минулому командир штурмової групи добровольчого батальйону «Донбас». — «ДМ»). Мінус, що він сам грав, плюс — розумів, про що грав. Військові не довіряють кіношникам, кажуть, ніхто не зможе розказати про війну правдиво. А чи треба? Як на мене, вся правда — надто жорстка.

Ілюстрації: колаж; світлини, надані Костянтином Кляцкіним

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2713
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду