Леся Падалка, журналістка проєкту Dozorro громадської організації «Transparency International Україна», розповіла ютуб-каналу «Дедлайн» про локальні розслідування.

Леся з Харкова, починала в місцевій пресі, під час Помаранчевої революції 2004 року переїхала в Київ, де потрапила у відділ політики «Столичних новин», далі була «Газета по-київськи», «Газета24», перехід у піар та повернення в журналістику в LB.ua та у проєкт Dozorro. В інтерв’ю Леся Падалка ностальгує за паперовими газетами, розповідає, як випадково врятувала озеро від забудови та що цікавого можна знайти у звітах про державні закупівлі. «Детектор медіа» публікує текстову версію розмови.

— Лесю, щоденна «Газета по-київськи». Це ж було справжнє явище, таких уже не роблять.

— Вона справді була унікальна. По-перше, це драйв, конвеєр, дуже важко. По-друге, це масовість і діалог із читачем. Прокидаєшся, їдеш на роботу в метро, а всі навколо читають твою статтю.

— Невже був час, коли люди в метро читали паперові газети?

— І зараз багато читають, але у смартфонах. А років десять тому всі читали газети. Зараз прокидаєшся, береш каву й читаєш якусь поштову розсилку. А раніше це була улюблена газета. В кожного своя. В когось «Газета по-київськи», в когось «Дзеркало тижня».

— Якщо було так круто й цікаво, чому ти пішла у піар?

— Я працювала у відділі політики. Їздила (ми всі тоді їздили фізично) за топами, бігала в Раду. Писала колонки, інтерв’ю. Працюєш-працюєш, а далі втомлюєшся. І, як правило, в такі моменти йдуть у пресслужбу. В мене щось подібне сталося після економічної кризи 2008 року. Я пішла до народного депутата (Станіслава Довгого — ДМ) помічницею із питань ЗМІ; на щастя, там було мало політики, а більше освіти. Національна академія наук, Мала академія наук...

— Кажуть, що звідти вже в медіа не повертаються. З комунікацій.

— Можливо. Але для мене поворотною точкою був Майдан 2014 року. Після Євромайдану у мене якраз був декрет, я мала вирішити, чи повертаюся помічницею політика, чи повертаюсь у журналістику. І тоді я бачила, як LB.ua, зокрема Вікторія Ґуерра, всі з відділу «Суспільство», максимально та з відкритим серцем включилися в події Майдану, війни... Вони так багато писали про військових, були на фронті весь час, і для мене тоді журналістика набула додаткового глибинного змісту. Мені тоді дуже захотілося повернутися в журналістику.

Раніше, коли я писала про політику, то думала, що вже знаю та розумію, як усе влаштовано. Такий професійний цинізм був. Всі інші тематики здавалися другорядними. А тут я побачила, що може бути інша журналістика, що вона може бути корисною, що вона може щось змінювати. І я почала писати про суспільство.

— А потім із тобою сталося озеро Качине.

— Це було випадково. У моєму районі була проблема, я на неї звернула увагу. Питала знайомих журналістів: «Можемо про це щось написати?» Мені відповідали: пиши про це у фейсбуку. Якщо буде резонанс, то медіа помітять та напишуть також. Я написала спочатку пост у соцмережах, а далі справді медіа підхопили.

Проблема — це спроба забудувати озеро неподалік від мого дому. Його раптово почали засипати: без паспорта об’єкту, без попереджень громади. Мали бути слухання, але їх не було, тому ні в кого не було розуміння, що взагалі відбувається.

Був інший фактор. У мене була ще маленька дитина, я була молодою мамою. І це була весна, якраз період гніздування пташок. Ми з дітьми ходили на це озеро та дивилися, як зростають пташенята, це було так зворушливо, мило і приємно. Жива природа поруч, вони вилупилися, і тут раптом озеро засипають. У мене не було на меті зупиняти якесь будівництво, я просто включилася емоційно в цю історію. А коли почала розбиратися, то дізналася про те, що не все там законно, не всі правила були виконані. І після серії публікацій про качок забудовник відклав засипання озера, а потім підключилися інші місцеві активісти.

Спочатку в того озера не було імені. Але якимось чином його всі почали називати Качине. І зараз я бачу у Вікіпедії, на мапах, кругом його називають озеро Качине, й воно досі існує, хоча й наполовину засипане.

Зараз уже багато журналісти пишуть, що киянам не вистачає природніх зон, спілкування з природою, свіжого повітря, води, дерев. Приїжджайте на Позняки — побачите. Або загугліть «Позняки» в інтернеті — подивіться на фото. Думаю, що все це накопичується і з часом вибухає. Тому люди стали стіною та кажуть: не віддамо. І так триває з 2015 року, здається.

Вже той забудовник судився з активістами, вже йому паркан валили, ніби таким чином завдали шкоди. Суд тривав багато років, але нарешті остання інстанція активістів виправдала. І озеро досі є, хоча ризики його втратити залишаються.

— Через це ти потрапила в локальні розслідування?

— Як журналістка я почала досліджувати цю тему. Це був інвестиційний проєкт, він мав бути на сайті Київського інвестиційного агентства. Але його там немає. Мав бути проєкт, його параметри, скільки коштує, куди гроші підуть. Нічого немає. Я телефонувала в це інвестагентство із запитанням, де можу отримати інформацію й чому її немає на сайті. Мені прямо пояснили, що проєкту немає на сайті через негативний суспільний резонанс. Попри вимоги закону! Мабуть, людина, яка відповідала, не знала, що так казати не можна.

— Які інструменти можуть бути корисними для локальних розслідувань?

— По-перше, Prozorro — система електронних державних закупівель. Інші відкриті реєстри. Раніше ми робили всі ці безкінечні запити, щоби щось дізнатися. Зараз багато інформації є у відкритому доступі, особливо в Києві — в інших регіонах може бути з цим гірше. Закон «Про доступ до публічної інформації» працює, це був великий крок до розкриття інформації. І він же не тільки для журналістів працює: будь-який громадянин може отримати будь-який документ на свій запит. Вже не треба писати на офіційному бланку з печаткою, як ми робили раніше.

— Чи є межа між активістом і журналістом?

— Журналісти мають бути збалансованими в подачі інформації. Навіть якщо вам здається, що ви розумієте, хто поганий, а хто хороший. Ми все одно беремо коментарі у всіх причетних.

Із чого складається моя робота? Бачу тенденцію або ситуацію, висуваю гіпотезу, чому це відбувається. Потім аналізую її за допомогою Prozorro й інших відкритих даних. І коли в мене вже є певна картина, я дивлюся, якої інформації мені не вистачає, та беру коментарі безпосередньо в чиновників або в інших причетних.

У половині випадків ці коментарі не додають інформації. Але я маю до них звернутися, щоб вони мали свій голос, щоб могли пояснити свою позицію. Це треба робити обов’язково, потрібно безпосередньо спілкуватися з людьми. Навіть якщо здається, що все зрозуміло.

— Які ще матеріали мали резонанс?

— Статті про порушення із закупівлями, які публікує Dozorro, зазвичай мають продовження. Після того, як тексти вийшли, йдуть офіційні запити в Антимонопольний комітет, Держаудит та в інші контрольні органи. Вони втручаються, іноді тендер скасовують. В мене такого ще не було, але в колег я такого бачила багато.

Але в мене були випадки текстів, які широко обговорювалися. Наприклад, матеріал про порушення під час будівництва набережних на лівому березі Дніпра. Будується приватний житловий комплекс. А міська влада за рахунок наших із вами податків робить для цього комплексу набережну. У Dozorro я зрозуміла, що ніколи не можна казати «місто дало», «держава дала», «бюджет дав»...

— За сприяння Київського міського голови...

— Так, за ініціативи… Людоньки добрі, ніякий міський голова нічого вам не будує, це наші з вами гроші, платників податків. Будь-який дитячий майданчик, будь-який багатомільярдний міст — Шулявський або Подільський, де було багато порушень… Не Кличко давав ті гроші, ми давали ці гроші, і ми маємо їх контролювати. Це не наше право, це наш обов’язок.

— То який резонанс мав текст про набережні?

— У Києві є класна муніципальна служба — відділ аудиту. Будь-який бізнес знає, що таке аудит. Ось у столиці теж є свій внутрішній аудит, який перевіряє ефективність витрат бюджетних коштів. Принагідно хочу передати вітання цим чиновникам, дуже ціную вашу роботу! Так ось ці внутрішні аудитори теж знайшли проблему в цих набережних. Вийшло, що ми паралельно побачили якусь нестиковку та незалежно одне від одного порушили цю тему. Звіт аудиторів допоміг мені доповнити мою статтю та підтвердив мої гіпотези.

— Чому медіа так мало пишуть про такі ситуації у столиці, в інших містах?

— В нас у медіа багато політичних новин. У нас війна, російська загроза, ми зосереджені на цих глобальних питаннях. Тому локальна журналістика, принаймні київська журналістика, просідає. Більшість міських сайтів — це лайфстайл, а не розслідування. І мені це не дуже подобається. Можливо, я все ще заряджена майданами. Ми там навчилися бути ідеалістами. Тому мені здається, що журналістика має бути різна. Можу виокремити «КиевВласть», дякую їм за ретельну роботу. Це просто бібліографія «подвигів» нашої місцевої влади.

— Я помовчу, бо вони беруть рекламу в забудовників, які знищують зелені зони.

— Це інший бік медалі. В них справді багато є сумнівних матеріалів. Але я тут не аналізую їхню редакційну політику. Якщо казати про міські видання, які пишуть на проблемні теми, — це «КиевВласть». Також я моніторю «Хмарочос», не починаю без них свій робочий день.

— А з національних видань?

— «Лівий берег», «Українська правда». В УП зручніший інтерфейс та подача, тому там я скоріше переглядаю порядок денний. Але аналітичні матеріали частіше читаю на ЛБ. НВ також класно працюють, звісно, але вони, мені здається, розраховані на масового читача. Мені потрібна глибша спеціалізована інформація.

До речі, київська проблематика все частіше потрапляє в національні видання. Це було й раніше — із рухом «Збережи старий Київ», потім «Свобода» воювала із забудовами. І тепер знов щось назріває, бо ми всі відчуваємо цей дискомфорт. Затори, якість повітря, неймовірна щільність забудови, нестача соціальної інфраструктури: школи, садочки, іноді навіть лікарні…

Можливо, тому мені інформації по Києву мало. Колеги, пишіть більше. Я би хотіла розслідувати вдвічі — уп’ятеро більше по Києву.

— Мені теж здається, що Києву не вистачає локального розслідувального медіа.

— Давай зробимо! В тебе є досвід економічної журналістики. В мене є інструменти Prozorro...

— Думаю, що бюджет такого видання — близько мільйона доларів на рік.

— Та ну, який мільйон?!

— Так і є. Бо це не одна людина має працювати, а людей двадцять. Бюджет столиці — понад два мільярди доларів на рік.

— Сотні комунальних підприємств, а ще є бюджетні установи, які теж витрачають гроші.

— Це як маленька країна: три-чотири населення.

— Справді, можна було б багато чого розкопати.