Євгенія Мельник — авторка, продюсерка й режисерка запорізького телеканалу TV5. Вона абсолютна рекордсменка за кількістю отриманих статуеток «Телетріумф» серед регіональних журналістів країни — своєму телеканалу вона принесла їх уже п’ять (рекорд на національному рівні належить Аллі Мазур — вісім статуеток). Із 2015 року Женя працює в найгарячіших точках на сході нашої країни. Вона зняла сотні сюжетів і десятки випусків авторської програми «Донбас сьогодні». Зараз вона як продюсерка й режисерка працює над створенням документальних фільмів і вже випустила десяток стрічок у рамках циклу «На краю миру».

Говоримо з Женею про етапи її творчої кар’єри, особливості документального жанру і просування регіонального телеканалу на один рівень із загальнонаціональними.

Про рекордну колекцію «тріумфів», роботу воєнною кореспонденткою і професійну команду

— Женю, серед твоїх світлин у соцмережах є цікавий знімок — ти і п'ять «телетріумфів». Усі вони — твоя заслуга. Яка статуетка найцінніша?

— Та, що найбільше запам’яталася, звісно, — перша. Того року премія проводилась одразу за підсумками двох років, я потрапила в номінацію «Репортер-регіон» і перемогла. Хлопці з нашої команди кажуть: якщо один раз могла бути випадковість, то другий — точно закономірність, і це точно заслужено. Ми це довели і в наступні два роки проведення премії. Причому на третій церемонії наша команда виграла у трьох номінаціях — «Репортер. Регіони», «Документальний фільм. Регіони» «Інформаційна програма. Регіони». Тоді це був просто вибух емоцій. Я  вищала від радості, стрибала й бігала за статуетками. Звісно, головне не нагороди, ми вже потрапили в шортлист, це вже круто. Але все одно так хотілося не підвести команду й отримати визнання за всі наші труди.

Однак найприємніше все-таки — це відгуки глядачів. Коли люди нас дивляться, пишуть, телефонують, запитують, як допомогти героям — це найкраща нагорода.

— А з чого все починалося? Ти прийшла працювати як звичайна журналістка, чому вирішила стати саме воєнною кореспонденткою?

— Коли почалися воєнні дії, ніде не було зрозумілої інформації. По новинах показували одне, в інтернеті писали інше, люди розповідали третє. І ось мені захотілося поїхати туди, просто щоб розібратися для самої себе, що там. І потім уже донести людям правдиву інформацію.

Їздили туди працювати журналісти центральних каналів, а в регіонах нічого не було. Мені всі казали: Женю, там небезпечно, ти там не зможеш.

Один знайомий журналіст, який частенько бував у зоні бойових дій, сказав: там тільки міцні чоловіки в окопах, куди вже тобі? Я після цих слів вирішила: поїду точно.

— Як відреагували на твоє рішення рідні, керівництво телеканалу?

— На початку 2015 року стався обстріл із «градів» мікрорайону Східний у Маріуполі, було багато жертв, зруйновані будинки. Молодіжна організація одного із запорізьких заводів збиралася везти туди гуманітарну допомогу. Я довго відпрошувалася в керівництва, вони не хотіли відпускати, переживали. Але все-таки ми туди пробралися. І привезли перший невеликий сюжет для новин.

Мамі я довго не говорила. Потім уже не могла приховувати. Вона одразу і не зрозуміла, куди ми їдемо, що там. Каже: ну в нас там родичка під Червоноармійськом живе, тьотя Люда, — провідайте її, заїдьте поїжте. Потім уже мама все проаналізувала, подивилася, і їй швидко мої відрядження перестали подобатися. Бо небезпечно, бо вдома дитина маленька.

На той момент моїй доньці Насті тільки виповнилося сім років. Вона вже тоді дивилася всі мої сюжети і програми, знала, що там і як. А одного разу підійшла до мене і сказала: мам, а можна я візьму маленьку каску, маленький бронежилет і поїду з тобою? Я не буду тобі заважати, просто буду тримати за ручку, щоб тобі не було страшно.

— Як зібрали команду? Адже не кожен захоче і зможе працювати в таких умовах.

— Ясна річ, що людина поїде туди тільки за власною ініціативою. Телеканал не може взяти на себе таку відповідальність і змусити, якщо кореспондент не готовий до таких поїздок. Це небезпечно, тому я просто запитала, хто хоче. Двоє людей виявили бажання: оператор Юра Васильченко і водій Андрій Скиба. Пізніше до нас приєднався оператор Сергій Чалий.

Потім нашим постійним водієм став Саша Кравець. Це просто наш ангел-охоронець, він завжди про нас піклується: годує, контролює, щоб ми одягали всю захисну амуніцію. Тільки ми відзнімемо, він говорить: подзвони мамі, подзвони чоловікові, скажи, що все гаразд, що ви живі й неушкоджені.

Вже пізніше, коли Юра переїхав до Києва, а в Сергія народився син, довелося шукати заміну. Оператор Саша Гоц тоді тільки прийшов на телеканал і сам попросився з нами їздити. Я, звісно, дуже переживала. Це таке місце, куди з кимось незнайомим ти не зможеш поїхати, просто робота не піде. Це повинен бути не просто твій колега: оператор — уже практично бойовий товариш. Тому що там дуже багато психологічних моментів. Коли ти працюєш, усе на адреналіні відбувається, а коли приїжджаєш у місто і розслабляєшся, тільки тоді розумієш, де ти була. Тому людська підтримка відіграє велику роль. Я, як людину, його не знала. Ми довго ходили, багато говорили, притиралися одне до одного. Він запитував, я йому пояснювала, яка в нас специфіка роботи, тому що багато про що не можна говорити, багато речей є військовою таємницею. Я повинна бути впевнена в людині, з якою працюю, на двісті відсотків. Кілька місяців це тривало. Перший раз він їхав разом з іншим оператором, пізніше почав їздити сам. Вони всі професіонали. Одна б я не впоралася, одні вони б теж не зняли.

Саша, до речі, потім теж був номінований на «Телетріумф» — не на регіональну навіть, а на загальнонаціональну позицію. Потрапив до трійки найкращих операторів країни, в один список із фахівцями центральних телеканалів, які по 20–30 років працюють на своїх місцях.

— Як ви готувалися до поїздок, як намагалися убезпечити себе?

— Техніка безпеки в нашій команді відіграє, мабуть, головну роль. Але, навіть дотримуючись усіх правил, там ти ніколи не знаєш, із якого боку може прилетіти снаряд. І майже всі мої товариші відчули це на собі. Під обстріл ми вперше потрапили в районі Донецького аеропорту в 2016-му. Знімали на позиціях, де завжди до цього було тихо. Але раптово почався обстріл з АГС — поряд почали розриватися гранати. Нас швиденько евакуювали в окоп, і я, напевно, зіпсувала більшу частину відео, тому що сиділа в глибині окопу й постійно кричала оператору: «Сєрьожа, ти зайшов в окоп, Серьожа, ти в касці?»

Другий випадок був із Юрою. Теж на нічних позиціях у районі Красногорівки був обстріл із міномета. І коли прилетіла чергова міна й недалеко від нас розірвалася, потрібно було швидко падати в окоп. Чи то осколок прилетів, чи то відкритий цинк із патронами, який стояв неподалік, — Юру зачепило. Обійшлося розрубаним пальцем, його зашили військові.

В Авдіївці є промзона, яку практично зрівняли з землею, там одні руїни. Працюючи в цьому місці, оператор Саша наступив на іржавий цвях, який проткнув наскрізь підошву взуття і його ногу. Ми дуже хвилювалися, щоб не було зараження. На щастя, все обійшлося.

А взагалі проходили величезну кількість тренінгів, які часом були морально складнішими, ніж самі зйомки. Найбільше запам’яталися заняття з представниками ОБСЄ, які приїхали з Великої Британії. Деяких із них розшукує терористична організація ІДІЛ. Моє фото, до речі, також розміщено на сайтах «Трибунал» так званої «Новоросії». У графі «злочин» написано «Український пропагандист».

Нас вчили, як поводитися при захопленні в заручники. Робили все, як у реальності. Нас вивезли на хамерах у поле і без попередження захопили, так би мовити. Допит був. Деякі люди не витримували, особливо дівчатка, плакали, просили зупинити це.

Робота з документалками та особливості спілкування з героями

— Наскільки відрізняється робота над сюжетом, інформаційним проєктом і документальним фільмом?

— Під час роботи в зоні бойових дій у нас накопичився величезний архів. Ми дійшли висновку, що він теж має право на життя. Звісно, їхали й робили додаткові зйомки. І за хронометражем, і за жанром — це різна робота. І обладнання вже потрібне трохи інше.

Була смішна історія з камерою нічного бачення. Тоді ми знімали документалку про морських піхотинців «Чорні берети». Зйомки проходили в селі Широкине, де бої майже не вщухають. Найактивніші обстріли там бувають уночі. Ми домовилися з командуванням залишитися з ночівлею, нас завезли на передові позиції. Позиції ворога були дуже близько і через лампочки, яких на такій камері чимало, нас могли засікти. Тоді рятували зйомку підручними засобами — заклеювали їх ізоляційною стрічкою, а якщо її не вистачало, в хід ішла навіть жувальна гумка.

— Під час зйомок проєкту «Донбас сьогодні» ви познайомилися з багатьма цікавими людьми. Хто запам'ятався найбільше? З кимось зараз підтримуєш стосунки?

— Запам’яталися найбільше діти. З дітьми завжди потрібно працювати акуратно, тому що вони, незважаючи на свій вік, мислять по-дорослому, вони дуже багато побачили і пережили. Потрібен акуратний підхід, щоб записати інтерв’ю й не травмувати дитячу психіку. У нашому циклі є фільм «Листи з фронту», де показується, як діти всі свої переживання відобразили в листах. Листи не адресовані певній людині, вони адресовані кожному, хто дивиться цей фільм.

Моя головна мета: фільм завжди повинен змусити людину задуматися, підштовхнути до дії або мотивувати. І саме після цієї стрічки до редакції почав надходити шквал дзвінків: всі питали про наших маленьких героїв, питали, чим вони можуть допомогти, як підтримати цих дітей. І ми їздили у школи, збирали для героїв фільму канцелярські товари, іграшки, солодощі, подарунки. Все це передавали, і діти розуміли, що вони не одні в цьому світі.

Фільм «Авдіївка» — це моя перша документальна робота. На кінофестивалях теж саме він завжди забирає найбільшу кількість нагород.

Ми його знімали з 2015 по 2017 рік. Дуже потоваришували з одним чоловіком, який писав вірші, де описував усі події, що там відбувалися, вів власну воєнну хроніку. Ми часто до нього потім заїжджали в гості, й він завжди розповідав, що мріє, щоб його почули, щоб його прочитали. І ми не могли не взяти ці вірші у фільм, тим більше, що вони справді були гідні. На жаль, до прем’єри він не дожив. Але кожен раз, коли цей фільм показують на великому екрані, я знаю, що ми виконали своє слово, яке дали. Людини вже немає, а вірші його живуть.

— Коли презентували перший фільм, як це було?

— Прем’єра була на телеканалі. До цього організували допрем’єрні покази двох фільмів. Туди запросили наших героїв. Їхали хто з Миколаєва, хто з Дніпра, деякі — одразу із зони бойових дій. Так би мовити, з окопів на червону доріжку.

Таким чином трохи я наблизилася до своєї мрії — зустрітися з ними всіма вже в мирній обстановці. Ми про це домовлялися з хлопцями. На жаль, війна ще триває, але ми тут у мирному Запоріжжя, хоч і ненадовго, але побачилися.

Про знайомство з чоловіком-військовим, незвичайні подарунки і весілля на кінофестивалі

— У вас цікава історія знайомства з чоловіком. Все сталося також на війні?

— Так, ми з Костею познайомилися в зоні бойових дій. Він служив у 37-му мотопіхотному батальйоні і якраз-таки в районі села Широкине, одній із найгарячіших точок.

Турботу свою і ставлення до мене він проявив у дуже цікавий спосіб. Ми до цього всю амуніцію просили у військовослужбовців. Це дуже важкі бронежилети, каски. Костин перший подарунок — це якраз легший, але не менш ефективний, бронежилет «Корсар». Я тоді сказала, що такий подарунок для мене кращий за будь-який перстень із діамантом.

— Нещодавно ви їздили на кінофестиваль до Трускавця і, судячи з фото й геолокації, там же і відсвяткували ваше весілля?

— Так, організатори фестивалю зробили для нас справжнє свято. У Львові люди взагалі трішечки по-іншому ставляться до таких церемоній. Ми після розпису одразу вирушили на червону доріжку, потім нас повезли в ресторан. Нас привітав директор кінофестивалю, приїхали музиканти, які були запрошеними гостями на заході, в закладі вони при всіх встали і заспівали для нас оперними голосами традиційну пісню, яку у них співають на весіллях.

— Твоя сім’я періодично долучається до телебачення. Дочка Настя зовсім маленькою часто проводила час у редакції, а тепер і молодший з’являється в сюжетах новин. Як поставишся до того, що хтось із них вирішить піти маминим шляхом?

— Настя перше інтерв’ю дала в три роки, і тоді вона якраз сказала, ще не вимовляючи деякі букви, що буде журналісткою. Вона взагалі людина творча — і в кіношколу ходила, і в хорі співає, і танцями професійно займалася — завоювала нагород більше за мене.

Звісно, як мамі мені не дуже хочеться, щоб дочка працювала воєнною кореспонденткою. Як складеться в подальшому — не знаю, але підтримаю в будь-якому випадку.

Про перспективи розвитку регіонального телебачення і зйомки художніх фільмів

— Ти тричі здобувала звання найкращої регіональної журналістки. Не було думки перейти на центральний телеканал? Були пропозиції?

— Було багато пропозицій, особливо після «Телетріумфу». Перший раз, коли пропонували, — я розуміла, що не можу так просто залишити своє «дітище», свою програму. В мене були цілі, амбіції і вже тоді в голові був проєкт документального циклу. Тим більше, що робота регіональних журналістів та центральних у нашому напрямку мало чим відрізняється.

— Ти зараз у декретній відпустці. Вже почала планувати майбутні проєкти?

— Вже працюю над новим сезоном, плануємо, які зйомки провести, як їх організувати. А літо в нас узагалі «кінофестивальне», днями їдемо на черговий захід — «Кіно і ти», де вже не раз здобували нагороди. Проводила ось у рамках ще одного фестивалю лекції для дітей про документальні фільми — і найкрутіше, що їм щиро цікаво, вони знають, де, коли, який фільм здобув «Оскар», які українські стрічки вийшли. Думаю, майбутнє покоління режисерів, сценаристів у нас буде гідне.

— Чи була думка змінити тематику?

— Поки що немає. Тема війни все ще гостра, актуальна, поки вона є в принципі, я буду цим займатися. Я відчуваю, що це моє. У нашому регіоні більше немає програм, які показують війну. Але є мрія — зняти художній фільм. Ми почнемо з короткометражки, а якщо захистимо свій проєкт на пітчингу Держкіно і отримаємо фінансування, то знімемо і повнометражний.

— Якби не телебачення, то що?

— Телебачення не обмежується тільки роботою в кадрі або тільки зйомками сюжетів. Я вважаю, що хороший фахівець повинен уміти все. Завжди напрошувалася, щоб мене навчили монтувати, знімати, хотіла себе спробувати як режисерка, коли знімала програму. Тому, скоріш за все, тільки телевізійна сфера. Тут завжди є куди рости і є в чому себе спробувати.