Журналіст «Радіо Свобода» Дмитро Джулай був стримером під час подій Революції гідності, пізніше — журналістом і продюсером програми «Ми разом» з Іриною Штогрин. Зараз він працює над мультимедійними проєктами, зокрема створює документальні фільми, присвячені історичній тематиці. Дмитро — з тої нечисельної породи журналістів, хто готовий днями просиджувати в архівах, шукаючи потрібну інформацію. Невдовзі після закінчення університету імені Драгоманова за спеціальністю «Видавнича справа та редагування» у 2013 році його запросили на стажування на «Радіо Свобода», а за тиждень розпочався Майдан. «Практично я був, мабуть, не готовий (до роботи стримера. — Ред.), — згадує Дмитро. — Я знав, як вмикається камера, як навести фокус — ось такі речі. Але я був готовий морально, я був надзвичайно радий, що у мене є така можливість — знімати історичні для країни події… За ці три місяці я отримав журналістського досвіду більше, ніж за 5 років свого навчання в університеті. Я навчився знімати, швидко монтувати, я навчився дзвонити новинарям і чітко надиктовувати новини, швидко писати матеріали, брати коментарі». В нинішній роботі Дмитра — чимало творчості та експериментів, зокрема з історичним матеріалом (колядками, образами українських класиків тощо). Більше про різні аспекти своєї роботи на «Радіо Свобода» Дмитро Джулай розповів в інтерв’ю «Детектору медіа».

— Дмитре, якщо погортати перелік ваших матеріалів на сайті «Радіо Свобода», впадає в око ваш інтерес до історичної тематики, архівних документів, зокрема фотографій. З чим пов’язана ця ваша зацікавленість?

— Як на мене, йдеться про історичну тематику радше як про тло, на якому хочеться розповісти про багато травматичних речей в українській історії, котрі досі відлунюють і не дають нам спокою. Ми не розібралися в багатьох історичних процесах, тому вони залишаються травматичними і продовжують роз’ятрювати наше суспільство. Мені хочеться розповісти більше про ці події, причому розповісти без пропаганди, бо часто в нас якісь події подаються, наприклад, ультрапатріотично.

Скажімо, ми робили фільм про «Революцію на граніті». Ці події подаються як цілковита перемога студентів. Але якщо революція перемогла, чому комуністи залишилися при владі, чому парламент тоді не змінився, чому на чолі країни опинився Леонід Кравчук? Ти починаєш копати, спілкуватися з очевидцями тих подій — і тобі відкриваються дивні речі. Наприклад, Олесь Доній нам розповідав, що найбільший тиск на студентів тоді чинився не з Компартії, а з боку демократичних депутатів, Народного руху. У більшості журналістських матеріалів говориться, що всі умови студентів були виконані, а насправді була виконана лише одна з п’яти вимог. Важливо подивитися на ті події з перспективи 30 років і подумати, чи справді все було зроблено. Одну з ключових фраз сказав, як це не дивно, Леонід Кравчук у цьому фільмі: тоді, у 1990-ті, суспільство було не готове прийняти українську самостійницьку ідею.

Другий аспект того, чому мене цікавить історична тематика: мабуть, забагато міфів та неправди, про які хотілося б розповісти. Йдеться про елементарні речі, наприклад, про те, чому на Заході день Перемоги почали відзначати 8 травня, а в Радянському Союзі — 9 травня.

Також я почав досліджувати радянське документальне кіно, опитав десь 40 документалістів, які працювали в радянський час, потім я працював в архівах. Виявилося, що є багато фільмів, про які ми не знаємо. Наприклад, це фільм про Василя Симоненка. Його намагалися створити для пропаганди на західну аудиторію. Симоненко ставав завдяки тій самій «Радіо Свобода» символом спротиву, а Радянський Союз хотів, як завжди, обернути цю фігуру і сказати, що це наш, радянський поет. Згори спустили наказ створити фільм про Василя Симоненка. Режисери «Укркінохроніки» побачили справжню, без радянського пафосу, людину, представили сценарій про Василя Симоненка, але його зарізали і не дали зробити фільм.

— Ви з тої рідкісної породи журналістів, які готові працювати в архівах. Звідки у вас це? Можливо, це пов’язано з вашим навчанням?

— Ні, це не пов’язано. Всі завжди думають, що я навчався на історичному, але насправді я вчився в університеті імені Драгоманова на видавничій справі та редагуванні. За спеціальністю я видавець. Справді копання в архівах — це важко й марудно, особливо коли доводиться вивчати рукописні матеріали, читати важкі для розуміння почерки. Я брав папки з документами на «Укркінохроніці» і на більшості бачив, що до мене їх ніхто не торкався, не вивчав. А в тих документах насправді можна знайти багато цікавого. Пригадуєте, як Данило Мокрик знайшов інформацію, що Ірина Фаріон була членом КПРС? І де він це знайшов? В обласному Львівському архіві. Але в сучасних умовах мало часу на роботу в архівах, я розумію.

— Тобто можна сказати, що у вас елітарне становище?

— Ні, навпаки, це пов’язано з інтенсивною роботою, зокрема у вихідні. Ті речі, які я роблю, можна назвати спецпроєктами, бо це не моє пряме завдання. Моє завдання — створювати caption video для соцмереж. Але коли в мене є ідея, я її доношу до керівництва, воно мене підтримує, хоча доводиться працювати у стислі терміни. Наприклад, фільм про «Революцію на граніті» ми зробили за чотири тижні.

— Як у вас виник інтерес до журналістики?

— Я з самого малечку дописував у дитячі газети, журнали. В дійсності я навчався на кафедрі журналістики, а отримав спеціальність «Видавнича справа та редагування». Під час навчання я писав дипломну роботу про Сергія Набоку та його легендарну газету «Голос Відродження», це одна з перших незалежних газет, що з’явилися під час Перебудови. Вона почала виходити у березні 1989 року. Сергій разом із дружиною Інною набирав газету вдома на друкарській машинці, далі він віз цей макет у Литву, там це нелегально друкували і вже тут поширювали цю газету. Я записав близько півтора десятка інтерв’ю з безпосередніми учасниками подій, самого Сергія Набоки на той час вже не було, на жаль.

У 2013 році я закінчив університет і так вийшло, що мені запропонували пройти стажування на «Радіо Свобода». До того я дописував не в такі топові медіа. Через тиждень після мого приходу на «Радіо Свобода» почався Майдан. Наша редакторка Інна Кузнецова питає: «Дмитре, а ви вмієте знімати?». І мене відправили стримити разом із журналістом Дмитром Шурхалом.

— Наскільки ви були готові до цієї роботи?

— Практично я був, мабуть, не готовий. Я знав, як вмикається камера, як навести фокус — ось так речі. Але я був готовий морально, я був надзвичайно радий, що у мене є така можливість — знімати історичні для країни події. Ще пару днів до того, коли на Майдані був дощ, я ходив і тримав парасольку над камерою нашого оператора Володі Корсунського.

Пам’ятаю найгарячіші дні на Майдані. 18 лютого я виліз на дах будинку на перехресті Інститутської та Шовковичної і побачив, що з правої сторони по Шовковичній рухається величезна колона ВВ-шників, а по Інститутській рухаються протестувальники з камінням, палицями, коктейлями Молотова. Я зрозумів, що зараз щось відбудеться й мені треба це відзняти. Почалася серйозна бійка, і я побачив в об’єктив своєї камери, як один із протестувальників бере каміння і кидає в потилицю ВВ-шнику, який тікає, він уже був без шолома. Кинуте каміння потрапило йому в потилицю й він просто впав. І я подумав: я зафіксував смерть людини, я зняв, як протестувальники вбивають ВВ-шника, і це мене дуже прикро вразило. Я тоді якийсь час думав, що робити із цим записом, чи ми можемо таке подавати. Я запитав про це в нашому колі в редакції, мені сказали: ти це зняв, ми не можемо цензурувати зйомку, і ти не знаєш, чи справді та людина загинула. Ми опублікували цей запис, він у нас на ютубі є, ці мої кадри з камінням у потилицю ВВ-шника я вже не раз бачив використаними в російських новинах. З другого боку, більшість випадків, які ми знімали, було неймовірним насиллям силовиків проти протестувальників, причому насилля нарощувалося.

— На Майдані журналісти були мішенню. Маючи в руках камеру, ти наражав себе на додаткову небезпеку…

— Так, мої колеги Дмитро Баркар та Ігор Іцхаков проводили стрим, коли їх скинули з гори на Грушевського, побили беркутівці, закинули в автозак і протримали цілий день. Невідомо, чим би все скінчилось, якби не розголос. Але, знаєте, коли така важлива подія, коли ти розумієш, що повинен це зафіксувати, ти не думаєш про себе, ти просто думаєш, як не потрапити в якусь дурну історію.

Згадую, в нас у редакції доволі швидко з’явилися засоби захисту для журналістів. Купили шоломи, а після вбивства Нігояна з’явилися і бронежилети. Пам’ятаю, були якісь комічні випадки, наприклад, журналіст Євген Солонина купив різні металеві пластини і сам зробив собі захист.

— Чи ви відчуваєте, що тодішня робота під час подій Революції гідності вас якось змінила?

— Ментально, ідеологічно, психологічно мене цей Майдан не змінив, бо всі ці ідеї, втілення яких вимагав Майдан, були для мене близькими. Майдан дав мені шанс потрапити у професію.

До речі, мене ж не одразу взяли на роботу на «Радіо Свобода». Завжди в нас є тримісячний випробувальний термін. Такий термін був і в мене, стільки ж тривав Майдан. За ці три місяці я отримав журналістського досвіду більше, ніж за 5 років свого навчання в університеті. Я навчився знімати, швидко монтувати, я навчився дзвонити новинарям і чітко надиктовувати новини, швидко писати матеріали, брати коментарі. Тої освіти, яку я отримав в університеті, було недостатньо для того, щоб реально працювати. Але завдяки інтенсивному досвіду, допомозі колег, самонавчанню я зміг багато що опанувати.

— Хто був вашим куратором під час випробувального терміну?

— Я думаю, що всі. Тоді редакція була невелика. Наша головна редакторка Інна Кузнецова говорила про різні смислові теми. Наша головна новинарка Вікторія Карп’як навчила мене найголовнішого — писати новини. Наш головний відеограф Михайло Єльчив навчав зйомки та монтажу. В Андрія Дубчака, який у нас тоді працював вебадміністратором і фотографом, можна було повчитися того, як бути у правильному місці у правильний час, не потрапити під шквал каміння, не бути побитим, але все відзняти і повернути в редакцію цілу техніку. 16 січня ми вели стрим і біля нас розірвалася граната, моя камера була пошкоджена так, що її викинули. Це навчило мене думати більше про те, з якої позиції я знімаю, про те, що не варто йти на перетин між протестувальниками та силовиками, з цього місця ти нічого не знімеш, ще й можеш серйозно постраждати.

— Як розвивалась ваша «еволюція» в рамках «Радіо Свобода», коли ви успішно пройшли свій випробувальний термін? Які нові завдання у вас з’явилися?

— На початку березня 2014 року мене відправили стримити до Харкова, де Майдан захопив будівлю Харківської ОДА, а Антимайдан протестував біля пам’ятника Леніну. Я стримив і звідти, і звідти разом із нашим журналістом Володимиром Носковим, який дуже добре знається на харківських процесах. На харківському Антимайдані розмахували російськими прапорами, люди кричали, що ми маємо приєднатися до Росії, і все це дуже вміло зі сцени підживлювали Кернес і Добкін. Після того, як 1 березня ми стримили з мітингу Антимайдану, ми пішли до будівлі ОДА, щоби познімати ще там. Зустріли Сергія Жадана. І тут ми чуємо крики, починається ґвалт і хтось командує: «Несіть шланги, будемо їх поливати!». Я розумію, що натовп на вулиці, тисяч 10–15, починає штурмувати будівлю ОДА, в якій осіб 200. Антимайдан захопив будівлю, я забіг у кімнатку і побачив, що там ховаються міліціонери, про що я і сказав під час свого стриму. За пару хвилин до мене підбігає інший стример і питає, чи не бачив я, мовляв, того покидька, який каже, що міліція нічого не робить. Мене схопили і від ОДА до пам’ятника Леніну протягли крізь увесь той натовп. Це згадується як страшний сон: ти йдеш, а натовп кричить, б’є тебе по голові, обливає водою, хтось приставляє будівельний степлер до мого лоба. Мене протягли до пам’ятника Леніну, поставили на коліна, а я перед тим побачив, як вели вже побитого Жадана. Я подумав, що зараз і зі мною така сама історія буде. Тут якийсь чувак приніс георгієвську стрічку і каже мені: «Цілуй її». Я не встиг її поцілувати, бо підбігла комуністка Александровська і почала розбороняти цих антимайданівців і перешкоджати їм. Александровська фактично мене врятувала від жорстокого побиття, вона відвела мене в міліцейську будку, яка знаходилась на цій площі, а в тій будці вже було таких, як я, двоє чи троє і двоє міліціонерів, які боялися вийти з цієї будки. Вона мені сказала: «Сиди тут, чекай, бо нема куди тебе відвести». І я справді просидів там пару годин, перш ніж вийти звідти і пройти у супроводі одного з міліціонерів до мого готелю.

А далі на «Радіо Свобода» стартувала програма «Ми разом» із ведучою Іриною Штогрин, я знімав для неї сюжети, був журналістом і продюсером. Я не потрапив на Донбас, хіба що провів там тиждень у серпні 2014 року. Я їздив як оператор разом із журналісткою Жанною Безп’ятчук. Тоді якраз були бої за Луганськ, а ми були у Щасті, ми бачили, як поверталися після невтішних боїв наші хлопці, вони були поранені, колір їхньої шкіри був земляним. Ми боялися до них підійти з камерою, боялися з ними говорити, бо розуміли, що вони пережили. Мене вразило, що коли ми просто стояли з камерою, наші бійці самі до нас підходили й розповідали те, що сталося з ними та їхніми побратимами годину чи день тому, вони наче виливали нам свої душі. Ми змонтували це відео, воно набрало близько трьох мільйонів переглядів.

Потім я почав більше займатися мультимедійними проєктами, робити одні з перших в Україні експелейнерів. На початку мені бракувало досвіду, вміння монтувати, відчуття стилю та дизайну, тому перші ролики були не дуже якісними. Але в 2015 році воно, по-моєму, й не могло бути інакше. З часом мультимедійні проєкти стали важливою частиною діяльності «Радіо Свобода». Пізніше з колегою Марічкою Набокою ми почали працювати над проєктом «М+», у якому простими словами намагалися пояснити складні речі. Наприклад, чому християни святкують Різдво в різні дні. Влад Яцків, який у нас займався диджиталом, серйозно підняв рівень нашої роботи.

Останні роки ми намагаємося шукати нестандартні речі. Наприклад, Захар Давиденко в нас працював на соцмережах, він запропонував популяризувати маловідомі колядки, й ми придумали «живі листівки». Ми знайшли старі фотографії, ми їх «оживили» й на цей фон поклали старі українські колядки. Ми робимо таку «обгортку», яка була б цікавою не тільки аудиторії 40+, але й молоді. Ми намагаємося «оживити» історичні постаті, ми хочемо побачити не рядок із підручника, а живих людей. Такі ролики ми робимо не регулярно, а коли в нас є ідея. Але ми намагаємося такі ідеї продукувати. Наприклад, я і моя колега Оксана Думська робили ролик про Георгія Гонгадзе. Ми розуміли, що навряд чи зможемо сказати про справу Георгія більше, аніж вже сказано. Ми почали думати над ідеєю, і я запитав: а ми знаємо, якою він був людиною? Яке він любив вино, який носив одяг? Мені здається, саме з таких моментів складається живий образ людини. Ми почали записувати інтерв’ю з його друзями. Просили їх згадати не тільки позитивні сторони характеру Георгія, але й негативні. Дехто відмовлявся таке розповідати. Але ж ми не якесь «жовте» видання, ми просто хочемо розвіяти поширений стереотип, що Гонгадзе — це лише патріот і журналіст. Таке враження, що він день і ніч боровся із владою Кучми і все. Ми записали багато цікавих коментарів, мені здається, навіть Мирослава Гонгадзе достатньо відверто говорила про Георгія, зокрема про те, що він легко витрачав останні гроші не на сім’ю, а на інші речі.

А якщо говорити про віддаленіші історичні постаті, то ми познаходили багато архівного відео, на якому Василь Стус їсть моркву, Григір Тютюнник читає на закуреній кухні свій новий текст, Марія Приймаченко годує свого онука, Володимир Івасюк робить селфі і показує язика. Знайти це відео було непросто, це зайняло кілька місяців роботи в архіві імені Пшеничного та пошуків серед людей. До речі, показова річ: серед тисяч годин відеозаписів в цьому архіві майже немає живих, тобто не офіціозних кадрів людей, і це ще один показник того, що ми звикли жити в радянській парадигмі і в її контексті сприймати наших класиків. При цьому ми на «Радіо Свобода» не хочемо зробити із класиків хіпстерів, але ми би хотіли показати, що вони були справжніми, живими і що вам би й зараз було цікаво із ними поспілкуватися.

— Ви сказали, що робите експлейнери. З вашого досвіду — який алгоритм створення якісного експлейнера?

— По-перше, потрібна цікава й актуальна тема, яка є недостатньо проговореною. Скажімо, я робив експлейнер про те, що небезпечніше — грип чи ковід. Я знайшов 5-6 фактів на доказ того, що ковід небезпечніший за грип. Важливо, що в цьому ролику я подав саме факти, а не чиїсь точки зору. Або, наприклад, я робив експлейнер про те, скільки людей загинуло під час Голодомору в Україні і чи був він штучним. Цей ролик я робив на основі історичного дослідження, автори якого теж оперували лише фактами. У випадку експлейнера важливу роль відіграє і форма, і хронометраж, такий ролик має бути достатньо коротким — максимум 3,5 хвилини.

— А є у вас досвід створення вірусних роликів?

— Для нас вірусний ролик — це позитивна людська історія. Наприклад, у нас був ролик про священника з Львівської області, який за три роки об’єднав громаду, навчив людей працювати із грантами, вчить їх сортувати сміття. Або був ролик про 80-річну жінку, яка встановила рекорд в Україні у своїй віковій категорії з бігу. Ще для нас вірусним роликом може стати відео з якоюсь яскравою цитатою політика. Наприклад, нещодавно приїжджав президент Литви, виступав українською мовою у Верховній Раді, і мій колега Влад Крилевський з цього зробив ролик, який зібрав близько двох мільйонів переглядів. Наша аудиторія також цікавиться невідомими фактами з життя видатних українців. Такі ролики про Володимира Івасюка чи Ігоря Сікорського набирають у нас теж мільйони переглядів.

— Ви — автор багатьох документальних фільмів («Малевич. Український квадрат», «Революція на граніті», «Гія: Невідома історія Георгія Гонгадзе» та ін.). Розкажіть про свій перший досвід створення фільму.

— Це був фільм «Малевич. Український квадрат». До речі, цей фільм почався з експлейнера. Я хотів зробити експлейнер і пояснити, чому Казимира Малевича можна вважати і українським художником. Коли я почав копати, я зрозумів, що цей матеріал — на фільм. Я показав цю ідею нашій керівниці Мар’яні Драч, вона мене відразу підтримала. І я паралельно зі своєю поточною роботою почав працювати над фільмом. Я був і продюсером, і сценаристом, і оператором. Інна Кузнецова відправила мене під Бордо в місто Дакс, там живе Жан-Клод Маркаде, він один із найвідоміших мистецтвознавців світу і вважається спеціалістом по Малевичу. До Малевича Маркаде привела його дружина, це вона відкрила для свого чоловіка цього митця. Я подумав, що це також важливо, і вийшов фільм не тільки про Малевича, а й про людей, які досліджують його творчість. Коли ми запустили анонс фільму «Малевич. Український квадрат», хтось у коментарях написав, мовляв, ми хочемо перефарбувати чорний квадрат Малевича у жовто-блакитні кольори. Це неправда, ми просто намагалися показати, що без України неможливо повністю зрозуміти постать цього художника.

— Розкажіть більше про свої підходи та принципи створення саме фільму. Наскільки ви вільні та самостійні в роботі над фільмом?

— Я не завжди самостійний. Наприклад, минулого року ми робили фільм про Чорнобиль. Моя колега Ірина Малихіна прийшла з ідеєю зробити на роковини трагедії фільм, вона принесла унікальний матеріал про чорнобильське село Товстий ліс. Люди приїхали у 1996 році на гробки, а через годину запалало їхнє село, зокрема їхня старовинна дерев’яна церква, яка була зроблена без жодного цвяху. Незадовго перед тим Ліна Костенко намагалася врятувати цю церкву від занепаду. Завдяки зусиллям Ліни Костенко цю церкву обміряли, сфотографували і в нас хоч є її фотографії. Я запропонував зробити фільм про людей, які були вимушені залишити свої домівки на все життя. Я написав сценарій та монтував цей фільм, але робота над ним була колективною.

У своїх фільмах ми намагаємося бути непафосними. Мені здається, поріг чутливості у сучасного глядача став надзвичайно низьким. Людей зараз вражають якісь неймовірні в негативному сенсі історії. Концепція будь-що вражати глядача зіграла негативну роль. Ми на «Радіо Свобода» намагаємося не вражати, а розповідати чесні історії, які самі по собі вражають.

— Мультимедійний редактор «Радіо Свобода» Владислав Яцків свого часу казав, що «в Україні київський офіс "Радіо Свобода" є лідером по роботі з титрованими відео (caption video)». А в чому ще «Радіо Свобода» лідирує?

— Найважливіше — це те, що ми є незаангажованими і працюємо за стандартами, в нас немає джинси. Ми завжди намагаємось подати позиції всіх сторін конфлікту.

— Що вас мотивує, окрім заробітку, працювати саме в журналістиці?

— У мене є можливість розповідати маловідомі факти та призабуті історії. Можливо, моя робота допоможе комусь щось зрозуміти, відкрити для себе, переосмислити складні перипетії української історії. Я сподіваюся, що після перегляду мого фільму про Малевича люди відкриють для себе цього художника. Сподіваюся, що наш фільм про Чорнобиль нагадає про тих, хто втратив свою домівку, що ці люди будуть почуті і, можливо, їм стане легше. Після фільму про «Революцію на граніті» хочеться, щоб люди не наступали на ті самі граблі.

Для мене особливо важливо, що половина моєї роботи — це творча робота. Кожного разу, коли я спілкуюся з людьми, я намагаюся навчитися їх чути, намагаюся не видавити з них те, що мені потрібно, а почути їхню історію.

— В ці дні в онлайн-форматі проходить фестиваль Docudays UA. Вам цікаве авторське документальне кіно?

— О, так. Я вісім років поспіль ходив на цей фестиваль, це була одна з найважливіших подій у моєму студентському житті й пізніше. Але цього року я так завантажений роботою, що ще не встиг подивитися жодного фільму із фестивальної програми. До речі, саме сьогодні я збирався подивитися фільм мого майстра, до якого я ходив на курси, — Сергія Буковського, який зняв фільм про композитора Валентина Сильвестрова.

— Розкажіть, чим для вас був корисним досвід навчання на курсах у майстерні Сергія Буковського?

— Я навчався на цих курсах три роки тому. Зустрічалися після роботи вечорами тричі на тиждень, у нас була група з десяти людей. Сергій розповідав, спираючись на власний досвід, як взаємодіяти з героєм, як шукати тему фільму, як шукати правильний ракурс подачі цієї теми. У нас були лекції найкращих документалістів, які теж намагались поділитися із нами власним досвідом.

На першому ж занятті нам показали фільм Кшиштофа Кесльовського «Аматор» про те, що таке робота документаліста. Чоловік бере в руки камеру і починає знімати документальні фільми, але він так захопився цим, що втратив свою сім’ю, дружина від нього пішла. До того ж герою його фільму не подобається, як його представив автор. «Аматор» показує відповідальність документаліста: навіть коли ти чесно показуєш свого героя, не сподівайся, що це всім сподобається, і будь до цього готовий.

Щоб потрапити до участі у конкурсі, треба було надіслати заявку із ідеєю фільму, який ти хочеш зняти під час навчання у майстерні Сергія Буковського. Я хотів зняти фільм про Голокост у моєму рідному місті — Золотоноші. Я його зняв, але побачив дуже багато помилок, і хоч я цей фільм нікому не показував, для мене це виявився повчальний досвід. Я мав переробити цей фільм, але розпочався ковід. Зараз я переживаю за тих старих людей, із якими я хотів поспілкуватися для свого фільму, мені не хотілось би наражати їх на небезпеку.

Хоч я і хотів би розвиватися в бік авторського документального кіно, поки що я робив лише телевізійні документальні фільми. Мені хочеться спробувати поєднати ці два жанри, включати у свою роботу елементи авторської документалістики, щоб не робити фільми стандартно телевізійними, з характерною напруженою музикою та синхронами.

Фото — Максим Поліщук