Череда «підліткових самогубств», — яка, можливо, була не чередою, а збігом окремих випадків, і не зовсім самогубств, адже немає доказів, що діти хотіли вкоротити собі віку, й померла лише одна дитина, — розпалила в навколомедійній спільноті дискусію про відповідальність медіа/соцмереж за «пропаганду суїциду». Мені важко сказати, наскільки ця дискусія помітна за межами моєї бульбашки, але в професійних спільнотах наражаюся на неї постійно, а також ходив поговорити про це на місцеве телебачення. Якщо коротко, то медіа закидають, що вони начебто спровокували (або могли й досі можуть спровокувати) епідемію самогубств серед підлітків, докладно розповідаючи, хто, як і за допомогою яких таблеток отруївся.

Спокуса звинувачувати медіа непереборна, й це не дивно, адже медіа справді роблять багато помилок. Не меншою спокусою є звинувачувати технології (ґаджети, соціальні мережі), які справді несуть чимало небезпек, хоча все одно ніколи не дорівняються у смертоносності автомобілям. А також батьків, які, мовляв, дали дитині в руки ґаджет замість заборонити доступ в інтернет і любити-дбати-спілкуватися. Звинувачення на адресу небезпечних технологій і поганих батьків — дещо інша, хоч і дуже цікава тема. Зараз розберімося із закидами на адресу медіа.

Ноги цієї дискусії ростуть зі значно давнішої та глобальнішої дилеми: чи повинні журналісти бути відповідальними за наслідки своїх матеріалів.

Коли на цю тему дискутують теоретики та люди, не дотичні до сфери медіа, вони мають величезну спокусу сказати «так» — і вимагати від медіа (вимагати чогось від інших узагалі легко й нічого не коштує) тотальної відповідальності за наслідки. В уявленні таких людей медіа повинні працювати, весь час враховуючи наслідки, і самообмежуватись, аби тільки комусь не нашкодити.

Коли в дискусію вступають практики, вони можуть сперечатися про межі або екстремальні випадки, але загалом констатують, що журналісти, приймаючи ключові рішення в ході виробничого процесу, не можуть і не мусять ураховувати всі гіпотетичні наслідки своїх публікацій, а існування в режимі «як би то чого не сталося» журналістику просто вб’є.

В історії з підлітковими отруєннями претензія полягала в тому, що медіа, процитувавши повідомлення поліції, розголосили назву препарату — «дротаверин», більше відомий як но-шпа. Ризикну припустити, що ці таблетки є й у вашій аптечці (в моїй є). Вони продаються в кожній аптеці без рецепту. Висновок, який із цього робить сторона обвинувачення: діти побачать назву препарату і вирішать теж отруїтися но-шпою.

Втім, легенько напруживши уяву, можна вигадати будь-які інші варіанти розвитку подій:

• діти побачать назву препарату і знатимуть, що ці таблетки пити не можна — вони отруйні;
• батьки побачать назву препарату і приберуть но-шпу зі своєї аптечки;
• батьки побачать назву препарату і сховають аптечку під замок, а ключ заберуть;
• батьки приберуть таблетки, тому дитина вип’є доместос і помре, а могла би вижити;
• батьки прочитають новину, профілактично заберуть у дитини телефон, і до того щаслива й задоволена дитина впаде в депресію, наслідком якої може бути, зокрема, самогубство;
• батьки, побачивши назву препарату, замкнуть аптечку, тому коли в бабусі заболить серце, онучка не зможе її врятувати, бо її корвалол під замком, а ключ у батьків…

І так далі (до речі, у смерті бабусі з попереднього речення теж можна звинуватити медіа, це ж через них аптечку замкнули).

І це ми ще не розглядаємо складнішу конструкцію, коли внаслідок розголошення назви препарату Х дітей захочуть його випити, Y дітей передумають його пити, а Z дітей будуть врятовані завдяки вчасно схованим таблеткам. Якщо Y+Z>X, що зробили медіа — добро чи зло?

Щоб не занурюватися щоразу в ці безглузді й безплідні роздуми, які ведуть лише до професійних неврозів, страхів і обмеження свободи, медіа мають рятівну чарівну паличку: стандарти.

Місія медіа вимагає оприлюднювати інформацію, важливу для аудиторії. Отруєння дітей загальнодоступними таблетками — важлива подія, тому так, ми це публікуємо, а не замовчуємо. Стандарти вимагають точності й повноти, тож якщо назва препарату є в повідомленні поліції, ми її оприлюднюємо. Пояснюючи, чому ця штука отруйна, для тих людей, які вважали, що звична для всіх но-шпа не зашкодить. Важлива настанова, якої дотримуються західні медіа, — не давати потенційним читачам «інструкції для самогубства», тому кількість таблеток, безперечно, вказувати не потрібно. Але принагідно корисно було би пояснити, що отруїтися й померти можна, наївшись практично будь-яких таблеток, у тому числі таблеток для посудомийки і фумігатора.

Стандарти вимагають перевіряти факти й називати джерела, тому ми кажемо, звідки взяли цю інформацію, й відкидаємо плітки, чутки та припущення. В тому числі про «тікток-челендж», якого, ймовірно, ніколи не існувало.

Ми розуміємо, що йдеться про життя і смерть, тому ще ретельніше, ніж зазвичай, перевіряємо все в різних джерелах. Якщо поліція каже, що діти «надивились тіктока», це необхідно перевірити. Якщо доказів немає, ми не поспішаємо поширювати цю версію з припискою «виникають підозри» або «подейкують». Якщо не відомо, якими були мотиви в інших випадках отруєння, ми не притягаємо за вуха тікток, соцмережі, челенджі та синього кита, а намагаємося, наскільки це в наших силах, з’ясувати причину. Наприклад, діти в Боярці нібито кажуть, що хотіли привернути увагу близьких і не збиралися накладати на себе руки, тому ми не називаємо це спробою суїциду. Ми також не займаємося дешевим моралізаторством, стигматизуючи батьків, які «дають дітям до рук смартфон».

Стандарти забороняють нам спекулювати на емоціях, тому ми не нагнітаємо й не маніпулюємо, поєднуючи кілька випадків отруєння у тенденцію й називаючи це «епідемією самогубств». Ми не забуваємо поцікавитися статистикою: як часто трапляються отруєння медикаментами серед підлітків.

Етичний кодекс забороняє нам розголошувати особисту інформацію про дітей без згоди батьків, тому ми не показуємо фотографій, скриншотів із соцмереж (навіть якщо вони загальнодоступні) тощо. Це, в принципі, стосується не лише отруєння ліками, а будь-яких трагічних ситуацій, де задіяні діти.

Якщо медіа будуть дотримуватися стандартів, поводитися з інформацією відповідально, не хайпувати на вигаданих сенсаціях, а повідомляти про важливі та тривожні події нейтрально, стримано і правдиво, — вони робитимуть усе правильно. І це буде краще, ніж замовчувати подібні події, аби їх «не піарити».

Славнозвісний «ефект Вертера», через який люди частіше накладають на себе руки, дізнавшись про самогубства інших, пов’язують із двома явищами: нормалізацією самогубства (коли про нього говорять як про нормальну, повсякденну, типову подію, в тому числі об’єднуючи окремі випадки) та його романтизацією (коли смерть людини, що наклала на себе руки, подають як красиву, шляхетну, гідну). Медіа роблять і перше, і друге досить часто, на жаль, — переважно або з непрофесійності, або задля наганяння трафіку.

Водночас спроби пов’язати отруєння підлітків із висвітленням у медіа отруєння інших підлітків множаться на нуль досить очевидним фактом: підлітки практично не споживають контенту традиційних ЗМІ. Їхні джерела інформації про події — відеоблоги, соцмережі та месенджери, зокрема ті, в які поки що масово не пролізли дорослі. Бо підліткам, звісно, може бракувати уваги, любові й турботи дорослих, але втручання й надмірного контролю з боку дорослих вони бояться й уникають. Тому масова, істерична пропаганда втручання, контролю та обмеження цифрового життя дітей із метою вберегти їх від шкідливого впливу «челенджів» і «синіх китів», помножена на невправність і недалекість частини дорослих, може призвести до нових трагедій. Подумайте про це й припиніть звинувачувати в усьому медіа.

Фото: perception