Творити незалежні якісні медіа непросто, а часом і виснажливо. Видавці стикаються із труднощами й на заможніших ринках західного світу. Складнішою є ситуація в Україні, зокрема в регіонах, де звичка платити за інформацію краще вироблена в замовників джинси, ніж у споживачів. Утім вдалі історії творення незалежних медіа в різних містах України все ж є. У межах спільного проєкту Премії імені Георгія Ґонґадзе та видання «Детектор медіа» «Регіональні медіа: Історії успіху» ми розповідаємо про тих, хто творить якісну журналістику, ламаючи усталені шаблони місцевих медіаринків. Перший матеріал був присвячений харківському медіахабу «Накипіло», другий — кропивницькому виданню «Гречка». 

Регіональні медіа нечасто беруться за журналістські розслідування. Для одних цей жанр журналістики занадто ресурсомісткий, для інших — небезпечний, а треті просто не думають у цьому напрямку, адже розслідування асоціюються зі столичною політикою і високими кабінетами. Втім в Україні є видання, яке послідовно руйнує цей стереотип. Воно розташоване у Рівному — не найбільшому обласному центрі України, який рідко буває в фокусі національних медіа — й спеціалізується на журналістських розслідуваннях уже кільканадцять років. Це «Четверта влада», яку заснували Володимир і Антоніна Торбічі. 

Чотирнадцять років тому, коли «Четверта влада» випускала на місцевому телебаченні свої перші телерозслідування, Володимир розповідав в інтерв’ю «Детектору медіа», як дивуються колеги-журналісти: «Невже хтось дозволив це показувати?» Відтоді багато змінилось: «Четверта влада» перейшла від виробництва матеріалів для рівненських телеканалів і газет до розбудови власного медіа, яке публікує вже не лише розслідування. Втім вони залишаються головною спеціалізацією видання.

Попри локальну специфіку, розслідування таки вимагають чималих ресурсів, тому «Четверта влада» поки що майже повністю покладається на ґрантове фінансування. Втім головна проблема — не гроші, а люди: важко знайти журналістів, які вміють і хочуть займатись розслідувальною журналістикою, та втримати їх надовго.  А ось тем для розслідувань, за словами Володимира Торбіча, у Рівному не бракує. Підозрілі тендери, хабарництво, нардепи-брехуни, маніпуляції при створенні ОТГ, прихована реклама політиків, спекуляція на донорській крові, чиновники-самодури, побори в лікарнях і багато-багато іншого. Торік разом із «Слідством.інфо» «Четверта влада» зняла екзистенційно-антикорупційний відеоепос «Два трактори за межами Рівного»,  про який ми писали. Розслідування рівненського видання здобули не одну «Честь професії». 

Спокійним життя рівненських розслідувачів не назвеш: вони регулярно отримують погрози судами, судові позови, а три роки тому «Четвертій владі» підпалили редакцію (паліїв знайшли, але судовий процес триває й кінця-краю йому не видно). Щоб займатись такою дискомфортною журналістикою в невеликому місті, де всі знають усіх, потрібне завзяття, навіть одержимість. 

Свою безкомпромісність Володимир продемонстрував два роки тому, не побоявшись винести на публіку історію про привласнену премію «Слідства.інфо» — історію, яка врешті коштувала політичної кар’єри кандидату в президенти Дмитрові Гнапу. Медійники коментували цю історію по-різному, але всі, хто знає головного редактора «Четвертої влади», не сумнівалися в його мотивах: ішлося про репутацію та довіру до всієї спільноти розслідувачів України.  

Чому дипломований вчитель історії пішов працювати не до школи, а в газету (а згодом став ще й дипломованим юристом); як участь у тренінгах допомогла команді «Четвертої влади» не програти жодного суду; куди рухається рівненське розслідувальне медіа — розповідає Володимир Торбіч. 

— Я почав займатися журналістикою 2004 року. Просто прийшов у газету «Панорама», яка мені подобалась, і сказав: «Я хочу у вас працювати». Мене взяли, я почав робити якісь новини й репортажі. За півроку перейшов у інші газету, потім у третю — новостворену «Рівненську газету», яка виходила тричі на тиждень. І скоро зрозумів, що мені цікаво розкопувати ґрунтовніші історії, які стосуються порушень. Такі історії забирали порівняно більше часу, а в редакції від журналістів вимагали писати якомога більше.  Тоді я почав думати, як зробити так, аби часу на розслідування вистачало. 

У кінці 2005 року я пішов із газети. Тоді ж я познайомився з громадським сектором і долучився до організації «Рівненський пресклуб» — проекту Українського освітнього центру реформ. Координаторкою цієї організації, яка займалась просвітництвом на тему реформ та підтримкою незалежної журналістики, була моя дружина Антоніна. Ми робили також моніторинг джинси у місцевих медіа, проводили пресконференції на захист журналістів, чиї права були порушені, й організовували школи журналістики для студентів. Крім того, ми виграли невеличкий ґрантовий проєкт із висвітлення парламентських виборів 2006 року. 

Робота в громадському секторі наштовхнула мене на думку, що для створення якісних розслідувань можна залучити ґрантове фінансування. 2006 року ми з Антоніною та журналісткою Рівненського пресклубу Анною Ільюк створили громадську правозахисну організацію «Рівненське агентство журналістських розслідувань». Міжнародний фонд «Відродження» підтримав нашу заявку на серію телевізійних розслідувань, які ми планували транслювати на місцевому телеканалі. Навесні 2007-го ми зареєстрували ще й інформаційну агенцію. Перестрахувалися, щоб канал «Рівне 1», який показував наші розслідування, не боявся їх ставити. 

У заявці ми написали, що робитимемо програму журналістських розслідувань щотижня. Коли почали — швидко зрозуміли, що це нереально, й перейшли на щомісячну періодичність.

Перше телевізійне розслідування агенції, яке вийшло в ефір

Телевізійного досвіду я не мав, специфіки телеформату не розумів, але мені дуже хотілося навчитися. Своїм коштом я поїхав на чотириденний тренінг Ігоря Куляса й Олександра Макаренка — так і отримав бодай якесь розуміння відеоформату розслідувань. А потім навчився вже на практиці. Ми з Антоніною були в цьому проєкті журналістами, редакторами і продюсерами, а для зйомки й монтажу перші два роки залучали операторів телеканалу. Інші журналісти долучались, але ненадовго. 

Ми були першою редакцією в Рівному, що регулярно займалась розслідуваннями. Нами рухав такий собі молодечий максималізм — спершу ми не замислювались, чи загрожує нашій безпеці те, що ми риємо під багатих і впливових людей. Просто робили те, що вважали за правильне. Ми з Антоніною і наші колеги постійно відвідували тренінги, зокрема заходи Інституту розвитку регіональної преси. Окрім підвищення професійної майстерності, тренінги та консультації медіаюристів допомагали нам стати юридично грамотними, писати так, аби на нас не могли подати до суду, а якщо подадуть, — як захиститись. 

У 2008 році ми вперше подали до суду через перешкоджання доступу до інформації — й виграли справу за один день. Приїхав медіаюрист Олександр Бурмагін, який працював в Інституті розвитку регіональної преси. Тоді суд зобов’язав міське управління земельних відносин надати нам інформацію про чергу людей, що претендують на безкоштовне отримання земельних ділянок. Після цього ми позивалися через відмову в доступі до публічної інформації не менше десятка разів. Потім і з нами почали судитися. Але, на щастя, як відповідачі ми поки що не програли жодного позову. 

Згодом, окрім «Рівне 1», ми стали робити сюжети для львівського каналу ZIK, яким тоді керував Дмитро Добродомов, і для кабельного каналу «Сфера-ТВ», а також почали готувати тексти для газет: «ОГО», «Рівненська газета», «Репортер». Втім газети брали наші матеріали вибірково, від деяких відмовлялись із цензурних міркувань. Наприклад, відмовилися публікувати частину матеріалів із серії текстів про корупцію в церкві. До того ж, під час кожної виборчої кампанії газети не мали вільних шпальт для наших матеріалів, бо все було зайняте рекламою і замовними матеріалами. На телебаченні теж почали ставити палиці в колеса, натякаючи, яких тем і персонажів краще не торкатися у розслідуваннях. Особливо побільшало проблем із початком місцевої виборчої кампанії 2010 року. 

Наприклад, наше розслідування «Гінекологічний рекет» про здирництво з вагітних ще не вийшло в ефір, але його головна героїня — головна лікарка місцевого пологового, вона ж кандидатка у депутати місцевої ради — вже почала телефонувати нам із погрозами нас засудити. Ми зрозуміли, що їй передали нашу програму, хоча це неприпустимо навіть із погляду безпеки, не кажучи вже про професійну етику. Після цього конфлікту виконавча директорка «Рівне 1» попросила нас не знімати розслідувань про політиків. Ми публічно заявили про цензуру, адже ця головна лікарка балотувалась від тієї ж політичної сили, що й керівник каналу — «Єдиний центр» (керівник ці звинувачення відкинув). Наша співпраця з каналом не припинилась, але це був тривожний дзвоник. Пізніше нашу програму знов відмовлялись ставити, коли вона зачепила інтереси голови обласної державної адміністрації часів Януковича Василя Берташа.

(Остаточно ми порвали з цим каналом 2018-го, знову через цензуру. Вони ставили нашу програму, аж поки в одній із них не зайшлося про голову обласної державної адміністрації Олексія Муляренка. Виконавча директорка — вже інша — спочатку відмовила без пояснення. Коли ми почали наполягати, сказала, що втомилася від судів. Ми надали їй висновок юридичної експертизи програми від Інституту розвитку регіональної преси та запевнення юристки, що в разі чого вона нас захистить. Після цього привід для відмови змінився: в нас, мовляв, є своя тижнева програма, й ми вирішили не ставити чужого контенту. Але в цій тижневій програмі раніше виходили наші сюжети. Тоді ми поставили на «Рівне 1» хрест. Цього року канал купив Ігор Палиця, і до звичних замовних матеріалів додався чорний піар проти конкурентів власника.)

Коли почалась цензура, ми замислились про те, що маємо існувати як самостійне видання. Сайт ми замовили ще 2008 року, а весь 2009-й тестували й доробляли. Спершу не думали про розвиток: показали розробникам взірці — «Телекритику», «Дзеркало тижня» і «Українську правду» — і попросили зробити щось середнє в плані дизайну. Коли сайт з’явився, публікували на ньому свої розслідування, які виходили в  газетах, блогові дописи та пресрелізи, та й те нерегулярно.

Перетворення сайту на повноцінне медіа прискорила наша перемога у ґрантовому конкурсі, умовою якого була регулярна публікація матеріалів в інтернеті. 2010-го сайт «Четверта влада» став справжнім онлайн-медіа, а в команді з’явилась журналістка, яка займалась його регулярним наповненням.  Зокрема вела стрічку новин на додачу до публікації наших розслідувань та інших матеріалів. Це були новини, які зараз виходять на багатьох регіональних онлайн-виданнях — переписані пресрелізи. Хоч ці новини й не завжди були цінними, вони давали нам кращу відвідуваність, ніж у періоди, коли ми зосереджувались на великих розслідуваннях. Доходило до 300 тисяч відвідувань за місяць. У 2012 році в нас з’явилась філія у Луцьку з трьома журналістами, й ми стали називатись Рівненсько-Волинським інформаційно-аналітичним порталом.

Так ми жили, займалися тим, що любили, й не надто замислювались про необхідність мати стратегію, розвивати організацію чи урізноманітнювати джерела доходу. Одного разу залишились без ґрантового фінансування на два місяці, але якось це пережили. 

Але у 2013 році ми знов опинились у скруті й спробували звернутись по грошову підтримку до читачів. Це спрацювало — люди почали скидати нам гроші. Виявилося, що в нас є кілька десятків мотивованих читачів, готових жертвувати хоча б невелику суму — десятки чи сотні гривень. Деякі знайомі навіть перераховували по кілька тисяч. Ми щомісяця звітували про надходження та витрати на сайті. Пожертв вистачало лише на оплату праці однієї людини, але завдяки їм, а також ще одному невеликому ґранту Рівненського пресклубу, поодиноким гонорарам і продуктам із маминого городу ми якось перебивались більш ніж півроку, поки у 2014 році нам підтримали великий проєкт. 

Це була трирічна співпраця з «Громадським» і командою «Слідства.інфо», яку тоді ще очолював Дмитро Гнап. Ми були однією з п’яти регіональних редакцій у проєкті. Програми виходили на «Громадському» і Першому національному, а потім ще й на каналі «24». Це був період, коли ми приділяли більше уваги телерозслідуванням і менше — своєму сайту. Відвідуваність зменшилась. Але як журналісти завдяки цій співпраці ми отримали колосальний досвід телевізійних розслідувань, а також професійне щорічне навчання від продюсерів канадського суспільного каналу CBС, отримали п’ять українських відзнак і одну міжнародну. 

Із нашої спроби збирати пожертви я виніс два уроки. Перший: люди, готові допомагати грішми, є, але їх замало, аби редакція могла жити лише з пожертв. Хоча ми й далі пропонуємо читачам підтримати нас грішми. Жертвують небагато: за 2019 рік — близько трьох тисяч гривень, за 2020-й вже понад 6 тисяч. Українцям притаманно допомагати тим, хто в біді. Коли нам підпалили редакцію, наша колега Інна Білецька з Суспільного оголосила збір коштів. Завдяки внескам друзів, знайомих і незнайомих ми отримали сто тисяч гривень на відновлення редакції. Ще близько 200 тисяч надали організації. Але ця регулярна підтримка — це особливий комплімент для редакції. Ці гроші не роблять погоди, але ми їх дуже цінуємо, бо це пожертви найлояльніших читачів.

Другий урок: розповідати, що ми робимо, дуже важливо. Комунікацією і переконуванням прихильників видання, що «Четверту владу» варто підтримувати, мала б займатись окрема людина. Тоді це робили ми з Антоніною без відриву від роботи, й це забирало багато часу і сил.

У «Четвертої влади» ніколи не було проблем із темами. Хоч у яку сферу глянь, усюди є порушення та корупція. Є інша проблема: ми фізично не встигаємо опрацювати все, і багато тем пропадають. На щастя, донори не диктують нам теми розслідувань. Деякі визначають тематику, коли оголошують конкурс, але історії ми обираємо на свій розсуд. Тепер ми займаємось не тільки розслідуваннями, а беремо ширший спектр історій, зокрема й тих, де не обов’язково йдеться про порушення закону. 

У ґрантових заявках ми вказуємо кількість публікацій, але не зазначаємо, скільки конкретно зробимо саме розслідувань. Бо розслідування ж різні бувають. Є такі, які можна зробити за кілька днів, не встаючи з-за комп’ютера. А буває, що треба їздити, знімати, боротись за доступ до інформації: плануєш зробити все за місяць, а на практиці виходить три місяці. Якщо ми будемо зобов’язані зробити певну кількість розслідувань, нам доведеться жертвувати якістю.

Звідки беруться теми для публікацій? Частину виловлюю я та інші редактори, частину пропонують журналісти. Деякі теми нам пропонують, але, звісно, далеко не все запропоноване стає матеріалом на сайті. На жаль, люди часто не розуміють, чим займаються ЗМІ. Вважають, що це спеціальна контора, що розв’язує їхні приватні проблеми. Був курйозний випадок, коли до нас звернувся зі своїми проблемами підприємець, якому ставила палиці в колеса місцева влада. Ми з півроку розбирали його історію, ходили на суди, а коли нарешті написали — почав вимагати зняти матеріал. Мовляв, публікація не сподобалась його дружині. Навіть до суду позивався — програв в усіх інстанціях. 

Спершу ми працювали для найзагальнішої аудиторії — мешканців Рівного й області, які цікавляться новинами. Згодом, пройшовши тренінг із стратегічного планування, ми всерйоз замислились: а хто ж, власне, наші читачі? І зрештою сформулювали: в першу чергу ми хотіли би працювати для активних громадян, представників громадянського суспільства, працівників органів влади і місцевого самоврядування, журналістів, активних бізнесменів. Тобто люди, які творять зміни в суспільстві або, принаймні, хочуть це робити. Ми сподіваємось, що наша журналістика сприятиме розвитку громадянського правового суспільства.

2018 року ми сформулювали для видання великі теми: 

1) система охорона здоров'я;

2) система освіти;

3) муніципальний розвиток (діяльність місцевої влади, організація суспільного простору, благоустрій вулиць і площ, парків, тротуарів, спортивних і дитячих майданчиків, озеленення, доступність для маломобільних громадян, громадський транспорт, будівництво, житлово-комунальне господарство);

4) екологія та енергозбереження;

5) економічний розвиток;

6) правоохоронна та судова сфера;

7) перевірка на доброчесність посадових осіб органів влади та місцевого самоврядування, виявлення корупції та управління грошима платників податків (громадськими ресурсами);

8) права людини.

Ця тематика, в межах якої ми працюємо, достатньо широка — не думаю, що вона нас обмежує. Навпаки, ми переймаємось, що не встигаємо охопити всі важливі події в межах цих тем. 

Головний критерій, за яким ми вирішуємо, чи брати тему — суспільна важливість. Впливає також актуальність (передвиборчий період диктує свої теми, післявиборчий — свої, коронавірусна епідемія — свої і так далі). Впливають звернення людей чи інформація від інсайдерських джерел. Враховуємо ми й реалістичність завдання з огляду на ресурси, які в нас є. Часто беремося за теми, які треба розкручувати довго, тому можемо програвати в оперативності новинарям інших видань, зате беремо ґрунтовністю розкриття проблеми. 

Статистика свідчить, що більшість наших читачів зараз — люди віком від 30 до 45 років. Фейсбук показує, що 80% читачів — у віці 25-54, 60% — жінки.  У першу чергу нас читають рівняни, тому найбільше уваги ми приділяємо подіям в обласному центрі. У 2020 році чи не головною стала тематика охорони здоров’я — певно, кожен третій матеріал «Четвертої влади» про це.

Здебільшого ми комунікуємо з читачами через фейсбук. Там нам пишуть коментарі та звернення. На пошту пишуть рідше — там багато спаму, й часом важливі листи губляться. Найбільше комунікації — в коментарях на нашій сторінці та в групах, де ми поширюємо свої матеріали. Особливо яскраві обговорення відбуваються перед виборами. 

Перші роки  ми  жили, як студенти — «від сесії до сесії»: брались за один проєкт, робили його до кінця,  а коли він завершувався — подавались на наступний. Але з часом ми зрозуміли, що можемо робити по-іншому. У 2019 році ми подалися відразу на п’ять конкурсів, сподіваючись, що переможемо у двох. Перемогли в чотирьох — й узялись за голову, бо роботи виявилось дуже багато. Для кожного проєкту потрібні журналісти. А проблема з кадрами — найскладніша: навіть коли є гроші, знайти людей, які вміють і хочуть займатись розслідуваннями, непросто. 

У різні часи в агенції працювало від трьох до десяти людей. Зараз в основному складі четверо журналісток: Оксана Гавриш і Ольга Ульянова працюють у текстових форматах, а Анна Хіночик і Ольга Підгородецька пишуть тексти та знімають відео. Троє редакторів: Антоніна Торбіч із обов’язками і заступниці головреда, і заступниці директора, і журналістки; Людмила Смоляр — редакторка, відповідальна за перетворення того, що здають журналісти, на читабельні тексти; я — займаюсь фінальним редагуванням, фактчекінгом, перевіркою юридичних загроз (я заочно вивчився на юриста), а також плануванням і координацією роботи журналісток. Я також виконую частину функцій директора (крім фінансів, які — відповідальність Антоніни), деколи займаюсь журналістикою, деколи SMM, деколи виконую роль завгоспа… Наш відеограф і фотокореспондент Влад Мартинчук — майстер відеозйомки й монтажу відео і фото. Також регулярно співпрацюємо з позаштатними журналістками Анною Калаур і Аллою Максимчук. Трохи менш регулярно — з іншими позаштатниками. 

Наш сайт працював кілька років у режимі «стрічка новин + окремі великі публікації». За кілька років, порівнявши контент у стрічці й те, що ми робили власноруч, ми зрозуміли, що робити унікальні матеріали із глибшим зануренням у тему нам цікавіше. До того ж, наші серйозні матеріали збирали найбільше переглядів — отже, наші читачі найбільше цінують саме їх. Стрічка новин вимагала ресурсів, потрібно було весь час пильнувати, аби не пропустити важливого. Коли ж ми намагалися робити наші новини якіснішими — програвали в оперативності. Це було прикро: в нас новина повніша, краща, ніж в інших видань, але всі вже прочитали про це деінде й не заходять до нас. А сайтів з’являлося дедалі більше, бо ледь не кожен місцевий політик хотів мати власне медіа. 

Як я вже казав, у 2012-2017 роках ми також працювали у Волинській області, публікуючи розслідування з обох регіонів. У процесі ми побачили, що рівненська аудиторія більше цікавиться рівненськими розслідуваннями, а волинська — волинськими. Коли ж це поєднати, то тим і другим не дуже цікаво. Вирішили розділитися. Двоє наших луцьких колег, об’єднавшись з іншими журналістами, створили центр журналістських розслідувань «Сила правди», а ми зосередились на Рівному. Й замовили новий сайт — уже без стрічки новин. 

2018 рік взагалі був важким для нас. Помер наш колега, журналіст-позаштатник Олександр Мельничук. Влітку в автокатастрофі загинув наш оператор Валерій Мартинюк і постраждала журналістка Анна Калаур.  А у лютому нам підпалили редакцію. Люди, які це зробили, займалися злочинами на замовлення. Поліція впіймала паліїв, коли вони готувалися до чергового злочину — замовного вбивства. Встановили гаданих виконавців і організаторів, яких поліція називає замовниками. Коли проводили слідчий експеримент, чоловік, якого звинуватили в підпалі — кримінальник-рецидивіст — докладно розповів, що і як він робив. Один із організаторів у міжнародному розшуку. Інший повернувся й гуляє Рівним, стверджуючи, що нікуди не зникав, просто вирішував особисте життя. Суд триває дотепер, і не знаю, скільки років іще триватиме. 

Ми шукали, звідки нам, так би мовити, «прилетіло». Точного замовника не встановили, але з’ясували: найбільш імовірно це було пов’язано з нашими матеріалами про забудову рекреаційної зони біля місцевого озера. Але там не один забудовник, а кілька різних груп впливу, тому точно визначити замовника нам не вдалося. 

А ще на початку 2018 року в нас украли сайт. До компанії-хостера вдерлися й викрали сервери, на яких був і сам сайт, і його збережені копії. Збереглися давніші бекапи, але відновити втрачене повністю нам не вдалося. І крадіїв так і не знайшли. Тож 1 березня ми почали з чистого аркуша з новим сайтом. Новини в нас, звісно, бувають, але ми пишемо їх власноруч і вже не так переймаємось оперативністю, а приділяємо більше уваги повноті інформації. 

Одне з джерел наших доходів, що дає зараз близько 5% бюджету — реклама. Ми намагалися заробляти на рекламі від часів заснування сайту — ставили невеликий логотип виробника вікон, що давав нам пару сотень гривень на місяць, і ще різні банери. 

Наша політика щодо співпраці з рекламодавцями в дечому зв’язує нам руки — наприклад, ми принципово відмовляємось публікувати політичну рекламу, адже чимало наших матеріалів присвячені політикам. Тому, коли в інших ЗМІ під час виборчої кампанії жнива, то в нас жнив немає. Ми вимогливо ставимось до рекламодавців: перевіряємо документи — чи не шахрайство це.  Не хотілося б потрапити в ситуацію «цензури рекламодавців», від якої потерпають інші видання, що заробляють на рекламі. Адже бізнес часто зчеплений з політикою, й редакції замовчують критичні новини, аби не втратити рекламодавця. 

Плануємо заробляти на рекламі більше, зокрема розвивати напрямок нативної реклами. Поки що все впирається у відсутність людини, яка б цим займалася. Нелегко знайти людину, здатну писати класні історії, цікаві читачам попри те, що публікуються на правах реклами. 

Ми досі знімаємо відео. Якийсь час наші відеоматеріали виходили на Суспільному, але там змінилось керівництво і з новим домовитись поки що не вдалося. Та ми подалися на конкурс НСТУ на виготовлення телерозслідувань. Сюжети також брав кабельний телеканал «Ритм», але перед місцевими виборами 2020 року його купив задля політичного впливу бізнесмен, який фігурує в наших розслідуваннях. Зараз відео виходять на сайті, ютуб-каналі та фейсбук-сторінці «Четвертої влади». 

У планах — створити три відділи. Один зосередиться на розслідуваннях і досьє, інший — на публікаціях та розвитку блогінгу, третій займатиметься просуванням та рекламою.

Від початку я займався переважно журналістикою. Останні три роки — переважно редагуванням. Також постійно потрібно займатися менеджментом організації: на журналістику залишається обмаль часу. А мені більше подобається творча робота: я скучаю за чистою журналістикою і планую наступного року займатись нею більше.