На початку 90-х був популярним похмурий жарт: «Незалежність — це коли від вас нічого не залежить». За три десятиліття українці довели, що це не так: вони можуть змінювати свою країну і змінюватись самі, рухаючись від постколоніальної квазісамостійності до повноцінної незалежності. Це процес, який відбувається не лише в суспільстві загалом, а й у свідомості окремих людей. «Детектор медіа» запитав колег-медійників та експертів, чим зараз, за 29 років, для них є незалежність України. Чи змінювалося їхнє ставлення до неї за ці роки, і якщо так, то чому?

Відповідають Дмитро Тузов, Володимир Паніотто, Анна Маляр,  Анастасія Станко, Гліб Вишлинський, Микола Семена, Лариса Артюгіна, Олексій Мацука, Ігор Соловей, Наталія Іщенко, Олексій Панич, Євген Бриж, Валерій Калниш, Даша Зарівна, Сергій Солодкий і Юлія Тищенко.

Відповіді соціального психолога Олега Покальчука та журналіста Олексія Бобровникова ми опублікували окремими текстами. 

У другій частині опитування, яке буде опублікована незабаром, наші співрозмовники і співрозмовниці поділились своїми думками про Майдани та їхні наслідки для України.

Дмитро Тузов, медіаменеджер, теле- і радіоведучий:

— Незалежність для мене – це диво, яке сталося на наших очах. І навіть за нашої участі. Я був наївним, мені здавалось, що створення потужної держави – такої, наприклад, як Франція, Велика Британія чи Німеччина — це справа часу, що це станеться вже за нашого життя. Реаліями ж стало дещо інше: державу нахабно привласнили спочатку бандити, а потім чиновники й олігархи. Нагадаю, що вже за часів першого президента Леоніда Кравчука та прем`єра Леоніда Кучми було розпродано майже 270 суден Чорноморського морського пароплавства. Почалась доба паразитичного збагачення на активах держави. Народ, на жаль, дозволив пограбувати свою країну. Ефективні структури й системи ще не були створені, до влади прийшов «червоний директор» Кучма, який зцементував систему олігархії в країні.

Наївність полягала в тому, що далеко не всі розглядали Україну як державу. Навіть для багатьох із тих, хто був при владі і терся біля владного корита, це була лише територія, контроль за якою з боку Москви послаб і відкрилась можливість брати все, що подобалось, все, що приносило величезні, просто шалені гроші. І все це відбувалось у режимі цілковитої безкарності. Думаю, що покоління українців, які мріяли про свою державу, навряд чи бачили її власністю кількох олігархічних кланів.

Тож у мене є відчуття лише наполовину виконаної місії, яку треба завершити. Бо альтернативи Незалежності немає. Тим, кому в цьому питанні «всьо равно», і тим, хто думає, що жити можна під будь-яким прапором, нагадаю історію бездержавних народів. У сучасному світі ситуація така, що втратити державу можна, а от створити нову практично нереально. Для всіх охочих просто місця на планеті не вистачає. Організованіші й зліші сусіди не дадуть.

Відео Сергія Костинського

Тим, кому просвердлили дірку в голові спогадами про гарне життя в совку, нагадаю, що в Україні людей знищували мільйонами під час голодоморів і репресій. І навіть у період «розквіту» радянської системи, коли «у космос літали», мордовські концтабори продовжували працювати. І я не думаю, що сучасні люди мали б охоту повернутися в часи, коли бійку в магазині влаштовували за шматок дефіцитної ковбаси, а замість туалетного паперу використовували газету «Известия» з фотографіями Брежнєва і всього підстаркуватого Політбюро на трибуні мавзолею. З українських сіл забирали на афганську війну вісімнадцятирічних юнаків, а назад присилали труни. Хоча варто згадати й Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Тож експериментувати й вагатись у питаннях незалежності я не раджу. Якщо хтось думає, що саме йому буде краще, якщо незалежна Україна впаде — запевняю: не буде. Буде значно гірше і дуже боляче. Хоча охочих стерти Україну з мапи світу зараз розвелося забагато. Варто просто ввімкнути телевізор, щоб це почути й побачити. 

Тож сам факт проголошення Незалежності я вважаю логічною частиною всесвітньої історії. Наступні 29 років — етапом нашої непростої еволюції, з якої треба робити висновки. Незалежність — це організація ефективних систем із конституційними свободами, продуктивною економікою, якісною освітою, могутньою обороною, ефективним захистом здоров`я, збереженням довкілля й ще сотнею параметрів. Ніхто й не казав, що буде легко. Але треба зробити справу, яку почали.

Микола Семена, оглядач «Крим.Реалії»:

—  В декабре 1991 года я был аккредитован на встрече глав одиннадцати государств в Алма-Ате, которые приняли решение о создании Сообщества независимых государств. Не все тогда осознавали значение происходящего. Казалось, что это просто новая форма СССР, как, кажется, и надеялись в Москве. Ведущую роль играл Ельцин, Россия продолжала доминировать и вмешиваться во все. И все в «параде суверенитетов» обвиняли не Россию, а «национальные окраины», Кравчука и Шушкевича. Большинство не осознавали, — а теперь стараются скрывать или отрицать, как Владимир Путин: что, кроме экономических и политических факторов развала СССР, ведущую роль в процессе играла именно Россия. 12 июня еще 1990 года там приняли Декларацию о независимости России. И даже объявили День независимости, естественно, независимости от Украины, Белоруссии, Казахстана и так далее (лозунг «Хватит кормить республики»). Со временем в России поняли, что не они кормили республики, а республики кормили их, и праздник стыдливо переименовали в День России.

Я спросил у президентов, обсуждали ли они, как будут решаться брошенные «общесоюзные» проблемы, например, возвращение на родину и обустройство ранее депортированных народов, в первую очередь крымских татар. Конечно, они не обсуждали ничего такого. И Ельцин, кажется специально, поручил ответить Мирче Снегуру. Но молдавский глава, наверное, был не в курсе проблемы, отвечал очень путано, хотя честно сказал, что речи об этом не было.

Нам в Крыму тогда казалось, что это не страшно. Украина сама справится. И на Бишкекский договор сильно и не надеялись, поскольку Россия сразу отказалась его выполнять. Независимая Украина стартовала с высоких позиций. Мы гордились тем, что наша независимость не была обагрена кровью. И сейчас становится очевидным, что мы были тогда сильно наивными. Империи без боя не отпускают никогда.

И сейчас, спустя тридцать лет, ценность независимости остается непоколебимой, отношение к ней меняется только в том плане, что наступает время трезвых, самокритичных оценок и своих, и внешних сил. В первую очередь Россия сделала все, чтобы мы не могли реализовать свой потенциал. Сначала психологически, «мягкой силой», а потом разными методами гибридной войны подчиняла нас. Ч другой стороны, коммунисты у власти, пусть и разуверившиеся, но не представляющие иного пути, как «вместе с Россией», и не могли реализовать наш потенциал. Они и не ставили задачу достичь реальной независимости, занимали кабинеты, плыли по течению. Потенциал независимости до сих пор не совсем реализован. И опыт становления Украины в начале столетия забыт, а потому мы повторяем те же ошибки. Под влиянием внешних сил Украина фактически разоружилась, стала ареной для агентов влияния российских спецслужб, которые вредили во всем. А договора о дружбе и партнерстве были только прикрытием для многочисленных спецопераций. И отношение к независимости менялось по мере того, как я осознавал, насколько трудным будет этот путь. Но это же чувство не давало опускать руки, приходило сознание, что нужно работать, и только так будет достигнута цель.

Независимость не дается легко нигде. И если говорят, что полное становление демократии, эффективных рыночных отношений занимает примерно 200 лет, то у нас еще есть время. Украина, встав на путь независимости, в силу многих исторических причин не умела быть независимой. Мы все учимся. К сожалению, на своих шишках на лбу и болезненных ранах. Но учимся. Другого пути нет. И другой цели и не может быть.  

Сергій Солодкий, перший заступний директора центру «Нова Європа»:

— Мені пощастило зустріти незалежність у досить ранньому віці: радянська пропагандистська машина не встигла накласти штампів на моє світосприйняття. Тому ставлення до незалежності ніколи не змінювалося. Завжди сприймав цю подію як унікальний і надзвичайний історичний шанс. Як можливість самим визначати власне майбутнє; зберігати свою самобутність; ділитися нею; переймати щось нове, але при цьому мати можливість залишатися собою... Незалежність багатовимірна для мене. Вона має локальний вимір: вересові гаї Полісся, місцеві легенди і казки. Незалежність відображена і в загальноукраїнському розмаїтті, яке мене завжди надихало; кожна подорож в інші міста і особливо містечка — це шанс довідатися більше про нас, українців. Міг відчути і міжнародний рівень: як сприймають Україну у світі, як кожен із нас намагається донести світу про Україну більше правди. І тут я бачу чималі зміни: наприкінці 1990-х про Україну мало знали — хіба що про Чорнобиль. Сьогодні Україна асоціюється насамперед із протидією російській агресії. Відчуття незалежності завжди примножувалися, загострювалися. Сьогоднішня незалежність — це насамперед свобода, можливість жити без стороннього диктату. І життя усіх, хто боровся і продовжує боротися за таку можливість.

Анастасія Станко, шеф-редакторка hromadske.ua:

— Незалежність тепер — це не щось абстрактне. Звісно, що це відчуття прийшло з початком російсько-української війни. Але Незалежність — це й відповідальність. Потрібно цінувати й відповідально ставитись до того, що маєш. У нашій професії це особливо важливо. Незалежні відповідальні медіа — це теж про нашу Незалежність.

Володимир Паніотто, керівник Київського міжнародного інституту соціології:

— Зараз стало ще ясніше, ніж раніше, що без незалежності Україна не мала жодних шансів стати нормальною демократичною державою. У союзі з Росією це було б неможливо. А зараз такий шанс Україна має. Принаймні, ми досягли мінімальної демократії: ніхто не знає заздалегідь, хто стане президентом, а наші вибори визнаються світовою спільнотою.

Якщо говорити про мене особисто, то незалежність України сприяла реалізації моїх творчих планів. Ми з другом Валерієм Хмельком створили незалежний соціологічний центр — Київський міжнародний інститут соціології. З 1999 року ми проводили екзит-поли на всіх виборах в Україні, а в 2004-му, коли результати національного екзит-полу, який ми організували разом з «Демініціативами» і центром Разумкова, не збіглися з результатами виборів, нашим результатам повірили більше, ніж Центральній виборчій комісії: був Майдан, суд і повторне голосування підтвердило нашу правоту. Тим часом у Росії незалежний соціологічний «Левада-центр» затаврували статусом іноземного агента, який їм заважає розвиватися. А на проведення екзит-полу потрібно отримати дозвіл спеціальної комісії, яка його дає тільки «правильним» організаціям. Ми б його точно не отримали, якби Україна входила до союзної держави з Росією.

І взагалі я багато в чому почуваюсь людиною європейською. У мене друзі і родичі в європейських країнах і США. До епідемії я бував там кілька разів на рік, жив місяць у Мюнхені, працював рік в університеті Джонса Гопкінса в США. Мене радує рух України в Європу (хоча, на жаль, повільний), радує безвіз. Без незалежності зближуватися з Європою було б неможливо.

Моє ставлення до незалежності України особливо не змінювалося. Але на початку 90-х були надії на демократичний розвиток Росії. Тоді ідею, що, може бути, було б краще рухатися в Європу разом, ще можна було обговорювати. Однак незабаром стало ясно, що Росія пішла зовсім іншим шляхом.

Ігор Соловей, аналітик Агентства міжнародних досліджень:

— Осознание необходимости независимости Украины приходило по нарастающей. И с каждым днём становится все ценней. В день референдума о независимости, 1 декабря 1991 года, мне было четырнадцать лет. Я отчётливо помню, что сказал отцу: «Это будет историческое событие и решение!». Удивлённо-восхищенное лицо папы помню до сих пор. То есть подростком я уже чувствовал, что независимость государства — закономерный и обязательный для нас курс. Второй важный этап, который окончательно утвердил это убеждение — период с 2006 по 2013 год. Работая в России корреспондентом «Укринформа», я как никогда ощутил на себе справедливость фразы Мыколы Хвылёвого, сказанной еще в 1925 году: «Геть від Москви!». Да, на то время вооружённого вторжения России в Украину ещё не было. Но «пятилетка ненависти» (с Оранжевой революции 2005 года и до избрания Януковича в 2010-м) россиян к украинцам чувствовалась во всем: газовые, мясные, сырные, языковые, религиозные и прочие войны регулярно сменяли друг друга. А пренебрежительное прозвище «хохол» вошло в лексикон россиян. Когда я понял, что прямое военное вторжение России в Украину — лишь вопрос времени? На ежегодной пресс-конференции для СМИ тогдашего президента России Дмитрия Медведева (да, был такой период, когда он «грел» место в Кремле для Путина) в 2011 году. Отвечая на мой вопрос об отношении России к курсу Украины в Евросоюз, Медведев, который считался даже либеральным политиком, впервые публично признал: для Украины в этом случае последствия будут негативными, Кремль этого не допустит. А до этого заявления Москва говорила лишь, что не допустит наше вхождение в НАТО. Даже в нашей компании друзей один коренной москвич на приглашение приехать в гости хоть к нам в Киев (ибо к своим тридцати годам он за границей никогда и нигде не был), отвечал стандартной фразой: «только на танке». В 2010 году это казалось странным и смешным, а в 2014-м воспринималось уже по-другому: оказалось, что русские прямо сообщали о своих намерениях. Оглядываясь назад и наблюдая за Россией, я понимаю, что это больная страна. И психологически здоровых людей там становится все меньше: одних убили, других отравили (и продолжают травить), третьи убежали за границу. А многие россияне просто молчат из-за страха. Вот так Россия сама своими действиями обостряет чувство украинского патриотизма. Потому что одно из преимуществ независимости — безопасность. Если не будет сильного экономически и в военном плане государства Украина, то нас элементарно уничтожат.

Анна Маляр, експертка-кримінологиня:

— Незалежність України, як і соборність, — це безцінний подарунок долі. Адже, крім прагнення та боротьби за самостійність, повинно ще зійтись в одному часовому проміжку чимало обставин, які не залежать від народу. Українцям пощастило, бо серед багатьох тисяч народів, які живуть на землі, менше двох сотень мають свою національну державу.

Моє ставлення до незалежності змінювалось по мірі того, як змінювалась я. В дитинстві мої уявлення про незалежність формували батьки. Вони були активними учасниками руху за незалежність із кінця вісімдесятих. Тоді я розуміла незалежність як відокремлення від СРСР. Пізніше, мої уявлення про незалежність формувала юридична освіта: суверенітет, кордони, армія, податкова система, законодавство тощо. Але остаточно їх змінила війна. Тепер ціну незалежності я знаю не з книжок.

Олесь Доній, голова Центру досліджень політичних цінностей, голова Мистецького Об'єднання «Остання барикада»: 

Незалежність України для мене є самоцінністю, бо я боровся за Незалежність України у 80-х роках. Для мене це був цілеспрямований вибір з юнацького віку. Я проходив через виключення з Університету, обшуки, КПЗ, Лук’янівську тюрму, бо це була боротьба. Тож виборену Незалежність України сприймаю і як власний внесок.

Звісно, наше світосприйняття з часом змінюється. В залежності від обсягу інформації, кола спілкування, тиску суспільства тощо. Моє ставлення до Незалежності не змінилося, а от світоглядні цінності суттєво доповнилися. Якщо в юнацькому віці я сприймав «українську ідею» в її традиційній формі, а це 2 складові: мовно-культурна та державно-політична, тобто боротьба за мову і за державу, то з часом прийшло розуміння внутрішніх проблем країни через незавершеність розробки «української ідеї». Що зрештою підштовхнуло мене до формування власної концепції української ідеї під назвою «25 сходинок до суспільного щастя», в якій пояснюється, що лише наявність держави не може бути піком всіх бажань українця чи українки , держава має бути не метою, а засобом, засобом для забезпечення щастя для українця чи українки. «25 сходинок до суспільного щастя»-це ідейний підмурівок для майбутньої Світоглядної Реформації в країні. Без якої, зрештою, Україна приречена на чим далі відставання від провідних країн Європи. Тобто, сама наявність Незалежності ще не забезпечує щастя для українця та українки. А щастя для громадян вже наявної держави має бути метою, завданням української ідеї.

Лариса Артюгіна, кінорежисерка:

— Незалежність України, наша свобода — як повітря. Коли вона є — не помічаєш. А коли зникає — помираєш від задухи. Незалежність — це абсолютна цінність для мене. Частина моєї ідентичності. Звісно, що це формувалось у процесі проживання історичних подій та визначних постатей. Самвидав, який ми студентами поширювали. Поведінка литовців у 1991 році, коли вони захищали свою незалежність. Мої інтерв’ю-розмови з Мирославом Поповичем, Вітаутасом Ландсбергісом, Пятрасом Вайтєкунасом, Віктором Ющенком, Левком Лук’яненком, доленосна зустріч із Олегом Покальчуком. І наші Майдани. Я була активною учасницею Помаранчевої революції та Революції гідності. А російсько-українська війна поставила крапку у формуванні ставлення до незалежності. Тепер усе абсолютно ясно. 

Гліб Вишлінський, виконавчий директор Центру економічної стратегії:

 — Для мене незалежність — це насамперед українці, які приймають рішення про майбутнє українців. В перші роки незалежності вона для мене більшою мірою була символом розриву з комуністичним режимом, але дедалі більша агресивність Росії збільшила важливість незалежності саме від Москви. Майдани показали пострадянській корупційній системі, що вона не може тримати країну довго під повним контролем, що час від часу «кришку зриває» з непередбачуваними для режиму наслідками. Але вони так само показали системі, що українці в пошуках «доброго царя» раді обманюватися і довіряти одній особі, коли варто натомість будувати альтернативні корупційній системі інститути. Тому їй неважко повертати свій вплив за кожного нового президента, і приносити все нові розчарування українцям.

Олексій Мацука, засновник онлайн-видання «Новости Донбасса»:

— Я всегда воспринимал независимость Украины как возможность свободного выражения своего мнения и защиту носителя любых высказываний и оценок. В Донецке, где я жил до 2014 года, ситуация со свободой высказываний была критической. Всех несогласных с идеей создания «донецкой республики» репрессировали или преследовали. Многие мои коллеги были вынуждены обратиться в бегство или, если остались, погрузиться в парадигму несвободы. До сих пор в Донецке многие действуют, находясь в тисках пропаганды. Это огорчает, но в наших силах это преодолеть.

За годы независимости менялось лишь моё отношение к политикам, которые, прикрываясь идеей независимости и свободы, утверждались как политические акторы. Сегодня показатель прогресса — это мир в нашей стране. Если удастся установить устойчивый мир и гармонию в Украине, это и будет признаком нашей мощной независимости.

Наталія Іщенко, журналістка:

— Для мене незалежність України має трохи інше значення, ніж для багатьох інших українців. Якби не було незалежної України, я б просто не повернулася 28 років тому на свою історичну Батьківщину. Не було б куди повертатися. Ось це свідоме набуття Батьківщини, а не отримання її по факту народження та історичних «зсувів», відображається і на моєму сприйнятті всіх процесів, які відбуваються в Україні та навколо неї. По-перше, я сприймаю все на особистому рівні. По-друге — дуже раціонально, тому що втрата Україною незалежності чи ідентичності, буде означати для мене, не більше не менше, втрату Батьківщини. Дуже б не хотілося колись побачити такий розвиток подій.

Даша Зарівна, речниця глави Офісу президента, засновниця онлайн-видання Vector:

— Недавно я работала над контент-стратегией для своего медийного проекта Vector (это медиа для айтишников и креативщиков), и подумала: чтобы написать контент-стратегию для одной из самых прогрессивных целевых аудиторий нашей страны, неплохо бы для себя сформулировать стратегию бренда страны в целом.

Вопрос этот очень противоречивый, сколько людей, столько и мнений. Лично я задумалась о том, что такое «украинская мечта». К примеру, всем очевидно, что такое «американская мечта» или «китайская мечта». Но какая она, мечта украинская? Я начала задаваться этим вопросом еще во времена работы в L`officiel. С этой целью запустила одноименную рубрику на сайте. Тогда мне казалось, что украинская мечта — это «я делаю свой бизнес, хочу быть независимым. если не помогаете, то хотя бы не мешайте, отстаньте от меня».

Сейчас, мне кажется, это все больше мимикрирует в сторону израильского «заставить считаться с собой». Украинская мечта за эти годы стала чуть более задиристой. Это все то же добро, но с кулаками. И мне, по правде, нравится это. Мне нравится выкристаллизовывающаяся в нас свобода, крепнущая независимость.

Когда я пришла к своей креативной команде в «Векторе» и задала им вопрос: «Ребят, а какие мы, украинцы? Как вы чувствуете себя?», один из моих райтеров показал мне ролик канадской баскетбольной команды под названием We the North, которую постоянно пытались приписать к тому или иному формату, а она отказалась к нему приписываться. Он спросил: «Может, и мы так же?» Нас постоянно вынуждают ответить на вопрос: «Восток или Запад?», тем самым нашу независимость ограничивая. А возможно, нам не надо отвечать на этот вопрос. Мы не Восток, мы не Запад, мы самодостаточны и ценны сами по себе. У нас свой уникальный путь, ни на что не похожий. We the Centre. Мы — центр, мы расположены на пересечении торговых путей, идей и концепций. В нас очень много противоречий, но в целом мы едины. Мы разные, но мы равные и родные. Мы сильные, и как бы нас не разграничивали, выдержим все. И не расколемся. Накапливая знания, опыт, эстетику очень разных культурных векторов, мы стали уникальным этносом, аналогов которому нет. Именно благодаря гибкости, умению реципиировать все самое полезное и важное, впитывать новые знания и опыт, а также приятию и толерантности, украинское общество сейчас одно из самых интересных и, к сожалению, недооцененных социокультурных явлений в мире. Но это обязательно изменится. Потому что нет ничего интересней динамично формирующегося гражданского общества, людей с ценностями и целями. А именно это общество сейчас формируется в Украине.

Олексій Панич, філософ, член наглядової ради Суспільного телерадіомовлення:

— Упродовж багатьох років я святкував День Незалежності України не 24 серпня, а 1 грудня – у той день, коли я разом зі ще майже 29 мільйонами українців особисто проголосував за незалежність. Я вважав і досі вважаю, що ствердження незалежності колективною волею мешканців України 1 грудня 1991 року було вагомішим історичним фактом, ніж її проголошення тодішнім переважно комуністичним парламентом. І лише після Майдану і свого першого серпневого Дня Незалежності на Майдані — у 2014 році — я прийняв для себе 24 серпня як не лише офіційне, а й моє особисте свято.

Моє ставлення до незалежності за цей час навряд чи змінилося. Натомість змінилося моє ставлення до того, що особисто я можу дати цій незалежності і як вона впливає на мою ідентичність. Пригадую, як я зустрічав 1993 рік в Амстердамі, де був на запрошення тамтешніх освітян. Коли мене та ще одну жінку з Донецька, що була зі мною, якісь нові знайомі спитали, «хто ви?», ми щиро відповіли так, як тоді думали: «ми росіяни з України» (we are Russians from Ukraine). Співрозмовники-голландці здивувалися: «як це — з України, але росіяни?». Зараз та жінка мешкає у Москві, а я на те саме питання вже відповів би інакше: «я українець з України».

Що таке для мене українська незалежність? Це насамперед щастя від розуміння того, що тут, в Україні, можна крок за кроком розбудовувати найбільш людяний устрій суспільного життя зі всіх, які досі винайшло людство: ліберальну демократію. Без політичної незалежності від імперського центра, Москви, навіть думати про це було б неможливо. Тому самий той факт, що доля України — попри весь імперський тиск та опір, попри всі пов’язані з цим трагедії та негаразди — вирішується тепер не деінде, а в самій Україні, для мене важить надзвичайно багато. Це історичний шанс, і я намагаюся зробити, що можу, задля того, щоби ми, українці, скористалися цим шансом якнайкраще.

Юлія Тищенко, голова ради Українського незалежного центру політичних досліджень:

— Одне з головних надбань двадцяти дев’яти років незалежності — те, що її взагалі вдалося зберегти. Я пам'ятаю, як вона встановлювалася, але тоді суспільство не до кінця усвідомлювало, що за незалежність, як і демократію, весь час потрібно боротися. Протягом десятиріч у нас була квазінезалежність, коли діяльність українських політиків узгоджувалася з політичним керівництвом Росії. Ситуація почала змінюватися 2004 року, і зараз ми на складному шляху самоусвідомлення. Окупація Криму, частини Донеччиниі Луганщини, агресія з боку Росії також додали до самоусвідомлення та згуртованості. Це довгий процес гуртування громадянської нації. Українці все більше сподіваються на себе, попри амбівалентнітність, любов до патерналізму, почасти інфантильність. Незалежність — це й європейська інтеграція, побудова сильних демократичних інститутів. Звучить начебто абстрактно, але на моє переконання незалежність та громадянська єдність досягаються саме через це.

Валерій Калниш, медіаменеджер, теле- і радіоведучий:

— Первый раз с независимостью я столкнулся еще до того, как Украина её обрела. Это были листовки Компартии. Одной из угроз обретения Украиной самостоятельности там была такая: мы сами будем отдавать Японии деньги за компьютеры, подаренные СССР. А были листовки «Руха», из которых следовало, что Украина — богатейшая страна, способная прокормить не только себя. Поэтому вначале на меня влияла агитация со всех сторон.

Потом отношение формировали проблемы самостоятельной взрослой жизни. Можно много читать про независимость, а можно просто пожить в независимом государстве. Было сложно. Интеллектуальное сопровождение понимания происходящего мне обеспечивало «Зеркало недели».  До 2010 года независимость воспринималась как данность, то, что было почти всегда. А значит, это было легковесное отношение: ты получил её просто так, ничего не заплатив. Сейчас не так. С возрастом отношение стало менее возвышенным и более спокойным. За независимость надо бороться. Каждый день. Обостренное понимание появилось с началом войны. Только когда начали отрезать от независимости по полуострову, по городу, я особенно чётко понял, насколько она важна. Наверное, это странно, но меня вдохновляли на независимость те, кто попали в нее уже в солидном возрасте и кто, по идее, воспринимает это состояние личности и государства не так остро, как более молодые и пламенные борцы: Владимир Мостовой, Владимир Горбулин, конечно же, Любомир Гузар.    

Євген Бриж, журналіст, медіаконсультант:

— Коли в 1991 році Україна стала незалежною, в моїх підручниках Щорс перемагав «п'яних петлюрівців», у шухляді шафи валялася «октябряцька» зірочка, а на футболці майоріла цифра 11 — на честь Олега Блохіна. Я був звичайною дитиною звичайних батьків — хіба української мови мене батько вчив змалку й мама наряджала у вишиванку для фотографування задовго до того, як це стало мейнстрімом. Тоді, влітку 91-го, мені передалася їхня тривога, з одного боку, й піднесення від тих подій — з іншого. З тих пір у голові засіла пісня Тараса Петриненка «Україна» та здивування від того, як можна було не обрати Чорновола президентом. Такою була Незалежність на старті: піднесення, натхненні пісні — й порожні вітрини магазинів.

Потім на полиці з книжками, де поступово з'являлося все більше українських, знайшов своє місце маленький жовто-синій прапорець, вирізаний із газети «Зоря Полтавщини», гімн та проєкт великого герба України. Так Незалежність набувала своєї символіки. Пізніше я вперше закохався — в історію. Для мене відкрився цілий новий світ, про який я, як і більшість «звичайних» жителів колишнього СРСР, знав ганебно мало. Тим більш цікаво було дізнаватися про Січових Стрільців, Українську повстанську армію, короля Данила, трипільців та скіфів, Розстріляне Відродження, Голодомор, шістдесятників та дисидентів. Так Незалежність набувала своєї справжньої історичної ціни й підґрунтя, переставала бути тим, що раптово впало на голову, а натомість стало вистражданим та вибореним.

Пізніше я за великим столом у батьківській кімнаті роздивлявся гривні — нові українські гроші, радів перемогам Бубки, рекордам Кравець і звитягам футбольних збірників, а по телевізору дивився «Територію А» з кліпами українських виконавців, чиї записи шукав по розкладках на вулицях. Так Незалежність обростала суверенними спортом, культурою й економікою.

З кінця 90-х почалися протести, а з 2000-го я почав працювати. Так Незалежність для мене приростала поняттями прав, обов'язків, фінансів, роботи й податків. А разом із ними — корупції, несправедливості, цензури. Помаранчева революція стала спробою це змінити, але врешті спричинила лише зміну влади.

Подорожі відкривали справжню, нешароварну і нетелевізійну Україну, з єдиними цінностями і єдиною мовою, в єдиному просторі та кордонах. Революція гідності показала, що за ці цінності потрібно та є кому боротися, а війна — що в цих цінностей і в нас, їхніх носіїв, є вороги, здатні через них нищити і вбивати. У ці часи поняття Незалежності доповнилося новими атрибутами — безкомпромісністю у цінностях, чіткою ідентичністю, а також сильною армією, потребою надійних кордонів, готовністю в це вкладатися.

У цій точці Україна — і я разом із нею — зараз. 29 років тому це була чиста дошка, tabula rasa, втілена в Акті проголошення Незалежности. Нині це річ, що обростає атрибутами. Сподіваюся, обросте остаточно й назавжди.

Фото: пресслужба Офіса президента, 24 канал, «День», фейсбук-сторінка Олександра Сушка, «Фокус», Zaxid.net, УП, «Еспресо».